А сталося саме так. Козаки ще сперечалися, тікати чи не тікати війську із шанців натобіч Сивашу та Перекопу, адже ще не всі січові загони вернулися із жакувань, як угледіли на обрії спершу куряву, що котилася до них, а слідом і ханову чисельну погоню за козацькими загонами. Десяток гаківниць і п'ять мортир, пропустивши на бивак своїх, ударили залпами по орді, а ті, що сиділи в засідці, разили її із луків і мушкетів. Сховалися в шанці й ойроти на лівому крилі, лишивши нав'ючених коней далеко в ярузі.
Десь за годину бою, в який хан, вигнавшись вершником на курган, слав та й слав, як на муровану стіну, свої булуки. Із мертвих коней і убитих ординців створився цілий захисний вал, і січовики з мушкетами, луками та навіть списами перейшли під захист тих куп, стріляючи татарам прямо в вічі та кидаючи в них зблизька списами. Хан бачив, що бойовище точиться не на його користь, як бачили те і його підлеглі, несучись белебнем на схованих у ровах, за земляними валами січовиків. Аги окремих булуків, щадячи своїх воїнів, неохоче йшли на приступи, породжуючи в ханському війську розбрат і непевність. Лякало їх і забобонне марновір'я в «шайтана» Сірка.
Так у запеклому бойовищі обидві армії застала й ніч, тиха, із сюрчанням коників і падпадьомканнями перепелів навкруг двох таборів; так настав і ранок, поновивши з двобічний наступ орди, яка озвіріло кидалася на козацькі шанці, втрачаючи, на втіху козакам, все більше вершників. Сірко радів, що в несамовитій запиленості хан втратив чимало своїх воїнів, а в його шанцях-ровах за другоніч лави поповнилися стрілами, списами й арканами за рахунок тихих вилазок.
Третьої безсонної ночі, наказавши наловити ханських коней-бахманів та познімати з ординських трупів одяг, Сірко переодяг загін запорожців, посадив їх охляп на бахманів і послав обхідно в потилицю ханові, наказавши під'їхати, як відновиться бій, і вдарити зненацька орді в спину.
Хан сприйняв переодягнутих козаків за свою підмогу, і, коли Сіркові пішці та засадна сотня вершників на чолі з кошовим під пальбу своїх мортир і гаківниць пішли в наступ, ханське військо, розраховуючи на підкріплення, ожвавилося, а второпавши опісля обман, кинулося врозтіч, вигукуючи в паніці: «Шайтан! Урус шайтан!»
Сірко, наказавши Овсієві Шашолі вести пішців, батови й начиння через переправи до Чорної Долини, з верховим козацтвом понісся на ординські безладні лави, які стрімголов тікали за ханом у глибінь Криму. Дзвінко співали жайвори в небі, ляскотно підпадьомкали перепели, а козаки довго ще гналися за втікачами, аж врешті спинилися й повернули коней у зворотну путь.
— Ловіть, хлопці, коней, збирайте ятагани, мушкети, набої, ронди, добрі списи, сагайдаки й стріли,— наказав кошовий козацтву, над'їхавши.
Біля шанців, куди вони під'їхали згодом, козацьких трупів уже не було. Сірко пошукав поглядом могили, побачив свіжозагорнутий землею шанцевий рів, зійшов з коня, перехрестився в мовчазному поминанні й мовив: «Царство вам небесне й пухом земля, побратими!» Те саме зробили й усі інші вершники, і лави, зладнавшись, пішли за кошовим на Сиваш.
«Ординців поховають їхні родини,— подумав Сірко, оглянувшись на поле битви.— А ханові ми надовго відбили бажання людоловити. „Ми б і все Ханство повоювали, коли б того хотіли“,— згадав він окольничого Перхунова.— Стільки ж то тисяч ясирників ми звільнили цього разу? Десь, мабуть, тисяч п'ятнадцять буде. Та й полонених значно більше тисячі чи й цілих дві»,— втомлено підбивав кошовий отаман бабки походу.
Опалі води та вітерець, що зганяв їх у море, допомогли козацьким потугам, батовам і пішцям з ясирцями, полоненими й худобою переправитися через Гниле море, як і планував Сірко, на Каланчак і Кочкар, у Чорну Долину, де було влаштовано цілодобовий відпочинок і обід. Кошовий заснув без обіду, як лиш стали на бивак у долині, бо вже коло Куюк-Тука і Джимбулука спав на ходу, ледь знаходячи сили не впасти з Велеса.
Незважаючи на те, що в Чорній Долині скупчилося разом із полоненими ординцями понад двадцять тисяч людей, їжі для всіх вистачало, але казанів для приготування страви було мало. Годували, за давнім поконом січовиків, спочатку дітей і ясирників, услід їм — полонених ординців, а вже за ними козаків. Годівля стовпища людей не припинялася день і ніч.
Поки кошовий Сірко спав під отаманською кантарою після трьох діб бойовищ і пильнувань, його двічі відвідав джура Назар Оскарко, двічі — побратим Фрол Міняй і з п'ять разів — колишній дворецький, а тепер муж Настки Нечахової, Явтух Халява. Його, як і Сіркову сестру-зведенку та її дорослих синів — Ярула, Аліша, Айдара та Абаша, бо Явтухова дочка Роксана була ще малою,— гнітив розор їхнього обійстя, хвилювала невідомість. Прихильне ставлення до них отаманів Міная та Оскарка і їхніх козаків не компенсувало втрати усталеного буття в Ханстві. Тим журилася разом із синами ханум Настан, безперервно плачучи, журився і Явтух, намагаючись вияснити в Сірка долю свого теперішнього роду і худоби. Вівці його гналися окремо, а воли-буйволи та коні, хоч і поклеймовані, змішалися з іншими табунами й чередами. Навідуючи Сірка, вертаючись і радячись із дружиною, Явтух згоджувався щось виділити січовикам за звільнення і тішився тим, що Настка, сполохана самочинним їх вивозом, йому не перечила, а лиш говорила: «Роби все, любий, як знаєш».
Першого, що застав їх у Чорній Долині ранку, Явтух почав радитися зі старшим пасербом Ярулом, як їм бути, і виявив, на подив собі, що той це їхнє звільнення вважає полоном, що Ярул, як і брати його, при першій можливості повернуться, хоч би й голі, в Ханство. Явтух не повідав того Настці, а осідлавши коня, погнав у голову лави до кошового, що вже снідав.
— Хліб-сіль пану кошовому,— припнув він коня до полудрабка.
— Дякую, прошу до сніді й тебе, пане Явтуше,— Сірко був бадьорим після спання.— Як ся маєш, як сестриця моя і чада її та підсусідки?
— Та як? — тягнув Явтух.— І я, і Настка, коли по правді, втіх маємо не так і багато, а коли взяти моїх чотирьох пасербів, то ті й зовсім, як, мо' здогадуєшся, їх не мають. Чимало колишніх ясирників не з радістю вертаються додому, бо де він, той дім, у них і який? Ми маємо з Насткою ще й спільну доньку, Роксанку, то сам розумієш, гадаю, що починати нам життя заново, та ще не знати де, буде нелегко.
— Марна мова,— доїдав Сірко сніданок.— У тещі Ївги на перший час можна жити, а згодом і на своє помешкання розживетесь.
— А що буде з нашим табуном, чередою та отарою? Адже там пастівники неблизькі, як знаю? — вищупував Халява становище.
— Частину, як схочете, продасте на крам-базарі, а частину лишите при дворі. До зими й сіна настараєте, збудуєте загороди та стайні.
— То, даруй, Січ у нас за звільнення нічого не візьме?
— По покону січовому, знаєш же, ми нічого в свого люду не вилучаємо, а ще й допомагаємо ясирцям, як маємо можність,— перехрестив себе Сірко по сніданку.
— А де ж ви збираєтесь поселити ясирців, що не мають куди податися?
— Це не найбільша морока для нас,— піймав себе кошовий на тому, що про те досі не думав,— є ще вільні землі з пасовиськами і по Кушугумі, і на Конці чи в Посамар'ї.
— На Муравській сакмі? Яке ж то життя буде?! Чайкою при дорозі будуть гибіти!
— Всюди в нас тепер живеться людові, як тій чайці, пане Явтуше. Побудуємо січовою толокою бекети, обійстя, колиби. Зорганізуємо общинні чати, озброїмо осілкові сотні, поставимо храм, школу і будемо вартувати люд від лиха і брати подимне по двох роках на утримок, як і зі всієї Запорозької волості.
— В Капулівці при тещі Ївзі поле й пастівники сябринні, то як же нам доведеться жити? В сяберстві, чи що?
— Поле й пастівники сябринні, а обійстя — осібні, вам за пастівник належатиме платити від голови худоби, а одержувати від урожаю по числу працюючих на царинах.