Говорили ще довго про все, і в Сірка росла аж до обуру гризота, що звільнення багатьом ясирцям не в радість, і навіть його зведенці-сестрі Настці.
Дякуючи Явтухові Халяві за поміч у Батуринській цитаделі, Сірко запевнив співбесідника, що він по поверненні в Кіш віддячиться за неї, а на гризоти Явтуха, що чимало ясирців воліли б вернутися назад, звелів із болем переказати: «Убрусом дорога їм! Ми нікого насипом не тримаємо!»
— Проклятий Богом люд, більше нічого не скажеш,— говорив він ніби сам до себе, знімаючи з кантари сідло, щоб окульбачити Велеса, який загравально-ласкаво тикався губами в сергу у вусі господаря.
— Те, мосьпане отамане, найбільша правда твоя, нещасний народ, якщо він не має своєї держави, щоб за неї триматися,— скочив Явтух на коня без сідла.— То скажу, хай, хто хоче, вертається, поки ми ще не відійшли далеко? — чи то запитав, чи то повторяй сказане і, не чекаючи Сіркової відповіді, подався в хвіст розкиданої по Долині Лави, що ворушилася, муравилася та роїлася, скільки було видно.
— Бий, Панасе, в тулумбас на вируш! — наказав Сірко довбишеві, проводжаючи поглядом Халяву. Його брала гризотна досада і на Явтуха та Настку, і на інших, що не поцінували козацьких життів, покладених за їхнє вивільнення, а й знехаяли їх.
Випаливши люльку, Сірко вибив її об ручицю вже впряженої кантари, опоясався потугіше шабельтасом, застромив за нього на череві пістолі, почухав вухо з великою сергою, зняв тобівку з коня та приторочив її до сідла і легко скочив на Велеса, який, відчувши дорогу, затупцював радо на місці.
— Бий, Панасе, востаннє в тулумбас, і рушаймо! — наказав отаман і понісся на плескату Чорну Могилу, що ледь здіймалася над долиною, з одинокою дикою грушею на ній.
Коли над'їхав туди й зупинився та оглянувся, не повірив очам своїм: з непомірно довгої в'юнистої лавини, що ледь посувалася, стримувана вчорашніми ясир нішами, а надто коровами, буйволами, вівцями, відділялися спершу групки, а їм услід — ватаги вершників, направляючись повз козацькі шереги назад у бік Гнилого моря. Він не чув, що їм кричали козаки, але розумів, що там ішли суперечки. Велес відчув напругу вершника і затупцював на місці, а Сіркові на очі напливла сльоза, аж нічого не бачив. Отоді й прискакав до нього джура Назар Оскарко як ошалілий.
— Калибалик, пане отамане! — осадив джура перед Сірком коня.— Ясирці, ніби за твоїм дозволом, тікають назад у Ханство. То що скажеш?
— Перекажи курінному молодикові Якову Брекалу,— протер Сірко рукавом очі й перехрестився,— хай він, як лиш ми від'їдемо з балки, наздожене своєю сотнею поверненців і вирубає всіх до ноги, а майно й коней привезе й приведе назад у лаву.
— Але...— затявся джура, гарцюючи конем на місці.
— Що там ще, Назаре? — погрізнів у голосі Сірко.
— Твої однокашці між ними: Найда і Півторадні, то Фрол хоче вияснити,— боявся питати від себе Назар.— І не лиш вони, а й твої чотири небожі!
— Мої однокашці, побратиме, полягли майже всі у захисті віри Христової, люду та краю бідного, а небожі, коли б були рідні, мене не зміняли б на чужину, то перекажи виконати, як велю! — пустив Сірко Велеса і понісся навкіс до голови батови.
«Окаянний народ, раби, зрадці, потолоч, тварини, що поміняли віру рідну і вольність на пашу! — вичавлював він із себе, доганяючи передню кантару.— Прости мені, Боже, але вони поповнять силу ворога мого народу, який збиткується над ним віками, і я інакше вчинити не можу!» — повторяв Сірко, хрестячись на бігу і ніби тікаючи від чогось.
Стишивши біг коня поряд з кантарою, Сірко, оглядаючись, побачив, як Брекалова сотня молодиків виприснула з лави і понеслася назад, коли вся валка вибралася з Долини. Він ще раз перехрестився тричі і більше не оглядався вже, схоже, що боявся зустрітися з чиїмсь поглядом, зрештою, надумався і вирішив не зустрічатися в путі із сестрою-зведенкою та її мужем Явтухом.
«Нужда й закони міняє!» — згадалося йому Сулимине, хоча особливої втіхи й не принесло. Настка печалилася долею синів, однак не здогадувалася, яка вона. Як повернулася на бивак сотня з якимись кіньми в табуні, подумала, що козаки їх відібрали в поверненців, лишивши тих вертати пішо. Її здогад підтвердив Явтух, хоч і розумів, жахаючись, що насправді сталося з пасербами та рештою.
— Ти не плач, люба, вони побудуть у Нечахового брата до осені та на зиму всі й з'являться до нас,— заспокоював він жону в горі.— Що тобі плач поможе? Ми дійсно мусимо жити на рідній землі.
А Сірко і на бивакові не міг заснути, і в путі не мав сили забути того, про що доповів Яків Брекало.
Січ зустрічала козаків ясою сальв із мушкетів, гаківниць і мортирок. Три дні валка тирлувалася на Конці. Частину ясирників було залишено з кількома кантарами майна і конем на кожну родину чи одинака та буйволом на десять душ для будови разом із козаками осілку, а частину — направлено в Посамар'я.
Подружжя Халяв переправилося на плотах разом із підсусідками, майном та худобою, що лишилася після того, як Явтух подарував біля сотні коней та два десятки буйволів поселенцям на Конці та в Посамар'ї, у Великий Луг і попростували в Капулівку, до Настчиної матері.
Відпровадивши ойротів Каспулата і Мазан-батира по щедрому дуваненні, упоравшись із усім післяпохідним, Сірко по дводобовому спочині в Січі, на неймовірний гнів царського сла, приймав із писарем Андрієм Яковлею крулевого амбасадора Яна Завішу, який привіз алярмово листа від Собеського. По крулівських віватах та традиційних уклонах від крулеви Марії, синувців, небожа Якубка і цуречки Ядзі король Ян знову підмовляв його на гетьманство в дружнім князівстві Русинськім для спасіння його й Польщі від згуби-заглади.
«Щасливим наскоком на Ханство, який допоміг моїм військам вистояти перед турчинами, прирівнюю тебе і до Чингісхана та Тамерлана, і до цезаріуша Юлія та інших полководців і не розумію, чому ти, доблій воїне в ратстві, не є досі гетьманом свого краю? Дзенькую тобі сердечне, мій давній вибавцю з недолі. Перейшовши Ханство, як чувати, і спаливши тридцять сім містечок, ташів-стійбищ і каймаків, побивши всі ординські тасми разом із містом столичним, ти надовго спинив орду від людоловства й адверсій... Ян».
— «Нужда й закони виправляє», писарю, то відпиши йому, що за гетьманство та інші компліменти я бардзо дзенькую,— сказав Сірко Яковлі,— допомагати Січ Жечі Посполитій по можливості буде й надалі, а про князівство мова вже застаріла, бо не багне того ні козацьке, ні волосне сполеченство, а воліє бути і в неволі, та в одній усім миром.
І поки писар скрибав відповідь, Сірко переказував Яном Завішею вівати крулевій родині, обіцянку панові Янові і Якубкові навістити при нагоді Варшаву та взяти небожа в Січ на розглядини. Потім кошовий підписав листа і випровадив із канцелярії амбасадора.
Наступним був прийнятий сол царя, окольничий Перхунов, який тут же виказав Сіркові докір за зневагу його царської величності не першим прийомом. Сірко, не відповівши на обури сла, запросив його сісти, взяв грамоту, розрізав смоляну печать на ній і подав Яковлі для читання, приготувавшись із підпаленою люлькою слухати.
— «Ми, Божою милістю цар і государ,— читав Яковля довге перелічення титулів і рангів у царській грамоті,— допомігши нашому Низовому Війську Запорозькому посилкою йому в поміч нашого князя Каспулата і мурзи Мазан-батира з нашими підданими, калмиками, дякуємо Всевишньому Богові за поміч у вашім промислі на аґарян і жалуємо вас за те порохом, набоями та сукном в портищах, закликаючи і надалі слугувати вірно всім християнам проти невірних адверсорів».
Сірка в тому писанні обурювало і оте «нашому Низовому Війську Запорозькому», і згадка про калмиків, бо цар ні сном ні духом не знав про їхню поміч, поки вони не повернулися в Ханство, і замовчування того факту, що саме він, Сірко, очолював той вдалий похід.
— «Невбарі ми пришлемо вам у поміч ще чотири тисячі калмиків для нового промислу над нехристами й супостатами. Отаманові Сіркові ми, Божою милістю цар і государ, велимо не укладати домов на випаси. А клейноди Дорошенка вимагаємо передати в Москву, бо знакам гетьманської влади не місце в Запорогах, коли є лише один гетьман, нашою милістю благословенний».