В Коші він почув про наглу смерть свого мучителя, царя Олексія, яка вимикала у деяких кармазинників навіть сльози співчуття, а в січовиків та збіглих московитів — радість і надії на краще, навіть на визволення з кормиги бояр і воєвод. Сірко по-своєму шкодував за Олексієм, отруєним опричниками-боярами на сорок сьомому році життя. Чомусь була певність: недовго царюватиме й Федір. Безумство манії величі при царському дворі втратило всякі межі. А таке добром не кінчається.
Смерть царя дала привід Ромодановському й Самойловичу послати в Чигирин війська під проводом полковника Григора Косаґи і гетьманського бунчужного Левка Полуботка. Облога Чигирина й цього разу тривала недовго. Дорошенко зі старшинами присягнув вірно служити царству, недозруйнований Чигирин передав Василеві Борковському з гайдуками і Косаґову зі стрільцями, а сам поїхав із родиною доброхітно у «почесному фаворі» на Убідь, у подаровану йому на утримок Сосницю з кількома селами. Не був би від'їзд почесним, коли б Сірко знову не попередив царя Федора і гетьмана Самойловича про неминучу відплату, коли Дорошенкові буде вчинено якусь кривду.
Посланий Сірком на очікувану орду Влас Бородавченко, пошарпавши малою силою Кизи-Кермен, повернувся в Кіш з трьома бранцями, з яких один, як виявилося згодом, був утікач з полону і мав при собі адресований Сіркові лист від князя русинського й сарматського Юріл-Гедеона-Георгія-Венжика Хмельницького, в якому писалося таке:
«...Спасителю нашому, Богові, все під силу: жебрака зрівняти з князем, смирного підняти й посадити над сильним і адверсивним. Багато натерпівся я, досить зазнав кривд і зрад, але змилувався наді мною цар турецький і утвердив мене князем. Колись ви, січовики, хотіли мати мене вождем, тепер я є ним, то відправляйте своїх послів під Кизи-Кермен для перетрактації зі мною про наші спільні дії проти адверсорів у подальшому. Засада моя, така: унії не буде, колегіумів буде три, я буду воєводою київським і всіх земель русинських, сарматських, запорозьких та інших, на яких є рідний люд, сиріч князем і гетьманом України».
За тим записом у листі стояли довготитульний підпис і печатка з вершником на коні при булаві у простягнутій руці. Сірко тричі змусив писаря Андрія Яковлю перечитати листа, обдумав його, викликав до себе на розмову втікача і розпитав його докладно про князя. «Князь Юрґій ошатнений у багате козацьке вбрання, під червленим знаменом, на вершку якого в глиці золота куля, на грудях між полами набіло вишитого святкового кунтуша — золотий хрест, на виндилиховій шапці-кабардинці — пір'я з дивної птахи, при боці — шабля на дорогому шабельтасі, в руці — булава в каміннях, кінь його у дорогих рондах під наклепним сідлом-кульбакою, а сам Юрій — хиренький, в мові хрипотний, вуса має ріденькі, гострі та довгі, як мишачі хвостики»,— ніби бачив Сірко нещасного з втікачевого опису.
Сірко скликав до себе значкових товаришів на Малу раду, під час якої Лавро Гук сповістив кошового й присутніх, що Ібрагім-паша нагло взяв у Поділлі сорок тисяч душ русинського полону і повів його в Стамбул, а ляхи нещасних не захищали, що в Січі, розповідають, поміж капудан-агами є кревні родичі султана та його візира: Хапич-паша та Мустафа-паша. Рада ще не кінчилася, як джура кошового Назар Оскарко повідомив Сірка, що в грецьку гостинну хату алярмово прибув під охороною султанових та візирових капі-кулу і стрільців царського сла у Високому Порозі Тяпкіна чауш Алі-бей і вимагає від кошового негайно його прийняти. Супровід із царських стрільців говорив присутнім про надзвичайну місію чауша.
— На ловця й звірюка прибігла, слава Богу,— сказав Сірко присутнім.— Іди-но, писарю, з Назаром, постав спершу потрійну варту над полоненими.
Алі-бей прийшов у канцелярію з товмачем московським. Склавши руки на грудях, поклоном привітався і, відшукавши щілинами очей Сірка між товариством, попросив розмови сам на сам, при товмачі. Довга мовчанка Сірка й решти значкових явно не сподобалася чаушеві.
— Не прийнято в нас, посланцю Золотого Порога з Вежі Вічності і Столиці Щастя — Порти, приймати послів, хай і сонцеликого хондкара, наодинці, бо ми є товариством, вибраним для рівного всеправства, а ще по погромі, розору та звіриному спустошенні, як стало нам відомо, великим сераскиром Ібраґім-пашею Ладижина, Тростянця, Бершаді, Маньківки, Тульчина, Малого Полонного і семи сіл при них та взятті ним сорокатнсячного ясиру,— злорадо глумився Сірко з посла.— Отож як здоров'я великого над великими й малими, газі над газями, повелителя над повелителями й іпостасі Аллаха на землі? — передував глузливими зупинками кошовий титули через перекладача-буту.— Як здоров'я великого візира, придвірцевої варти капи-кулу, незчислимих гаремів і армії, підпори царства Ісламу в усьому світі?
Як не тяжко було терпіти оті знущання, Алі-бей мусив хвалити Аллаха і милість хондкара до князя Юрґія та зрадці Дорошенка, питати про здоров'я кошового і його товариства, про капудан-агів, навмисне не виділяючи Хапич-паші і Мустафи-паші, мабуть, сподіваючись, що про них козаки досі не відають, хоч від їх полонення Сірком під Кілією та Ізмаїлом минуло чимало часу. За агів Алі-бей запропонував таку мізерну плату, що викликав у присутніх глузливий регіт та навіть знущання. Розгубившись, Алі-бей попросив у Сірка хоч півтисячі охочекомонців під стяг князя Юрґія.
В Алі-бея навіть очі полізли на лоба, коли кошовий став вимагати за всіх капудан-агів повернення додому під охороною сорока тисяч ясирників, давши по двадцять золотих алтинів кожному за причинені збитки: спалені та розорені домівки і дорожні образи та муки. Алі-бей намагався запевнити присутніх, що те неможливо, бо козаки, знищивши сандали, галіони та плоти, нанесли збиток хонд-карові й Порті, що перебільшує шкоду, спричинену татарами, посилався й на те, що ясир брали також ногаї.
— Вельможний чауше Алі-бею,— кінчав Сірко залізним голосом перетрактовку.— Даю тобі два тижні на виконання наших вимог. При невиконанні нами будуть забиті на смерть усі капудан-аги, і в першу чергу Хапич-паша та Мустафа-паша,— дав він зрозуміти, що таємниця розкрита.— Не трать дарма часу на ґендель, а спіши виконати вимогу, коли хочеш лишитися живим перед світлими очима хондкара й візира. Іншого слова у нас тобі не буде,— зовсім убив Сірко посланця, аж той на мить онімів.
— Може б, його царська величність панові чаушу посприяла? — спитав несміло товмач-московит.
— Обійдемося, пане холую, і без царської величності, завантаженої нині разом із царицею родинними справами, їм не до нас і не до султана, і ти не підпрягайся, бо не вернешся живим ні в Стамбул, ні в Москву! — стишивши голос до хрипоти, пригрозив Сірко товмачеві, аж той язика прикусив.
Усі присутні, в тім числі й чауш, зрозуміли, що безпосередньо Січі, окрім турбот, із того не видно жодних зисків, хоч щойно була надія на них.
— Перекажу сонцеликим хондкарові і візирові ваші вимоги, але як вони вернуть ясирців додому з майном і алтинами, то хто ствердить, що вимогу вашу виконано чесно, і де Гарантія, що ви вернете живими хондкарових полоненців? — турбувався вже іншим чауш.
— Наша гарантія, мосьпане чауше Алі-бею, набагато певніша, аніж ваша. Попереджую, сподіватись, що ви викупите закладців чи викрадете або визволите — марниця; коли б ви лише спробували те вчинити, ми вам привезли б їх черева, набиті сіном, а голови — настромлені на наші списи! — погрізнів Сірко в голосі.
Вислухавши товмача, Алі-бей оглянув присутніх, склав руки на грудях і, вклонившись, посунув у відкриті джурою Назаром Оскарком двері.