— Ти, пане Степане, переведи обох пашів із куреня в яму і постав надійну варту осібну,— наказав Сірко судді Білому, як лиш двері за чаушем і товмачем закрилися.— То посилаємо, товариство, цього листа Самойловичу, хай тішиться, а князеві, думаю, не відпишемо, доки не будуть повернуті ясирники та обмінені вельможні особи,— потер Сірко від задоволення руки.— Бог нам, братове, віддячить, адже сорок тисяч душ повернеться додому з неволі! Дякую, товариство, за участь, всі вільні! — закінчив кошовий раду.
— То це ви, полковнику, вже вдруге міняєте Хапич-пашу, даруйте? — спитав Лавро Гук у Сірка, як лишились сам на сам.
— Вдруге, сотнику! Тоді ми виміняли синів Ромодановського та Скуратова за їхніх вісім душ, а тепер, як все буде гаразд, виміняємо ясирників і вчинимо добру справу для люду нашого. Що ще, Лавре, ти мені мав оповісти?
— Зустріли ми, пане полковнику, польського посланця в путі з Москви, Єроніма Комара, колись вінницького сотенного писаря,— доповідав Лавро,— то признався, що просив від імені круля Яна в царя Федора збройної помочі проти аґарян, і цар йому відмовив із-за призначення Остапа Гоголя гетьманом.
— Як же він не відмовить Янові, коли налагоджує дружбу із султаном через Тяпкіна, Лавре? — відповів Сірко сотникові запитанням, думаючи щось своє.
— Комар ще оповістив мені, що в Москві при троні йде вовтузна заворуха, бо царем мав стати Іван П'ятий, а поставили Федора,— вкинув Гук.
— Федір, видно, нікчемніший, то для мачухи-цариці кращий, адже вона ладить на трон свого малого Петра, Лавре,— висловив кошовий свої здогадки.— Пам'ятаєш Дорошенкового ротмістра, якого ми перехопили з листами до хана й султана під Колодязями? Отож він тепер кумом у цариці по Петрусеві, то, може статися, будеш ще свідком його гетьманства.
— А польський двір у скруті, чувати,— натякнув Гук, знаючи близькі стосунки кошового з новим крулем.
— І двір, і сам круль Ян продовжують, в угоду магнатам, рвати землю нашу і поспольство на шмаття призначенням гетьмана Остапа Гоголя в Немирів і Журавнинським трактатом із султаном, то ото й второпай їх,— говорив Сірко, роздивляючись свої мозолисті руки від щаблі й списа.— Неврожай усюди, найпаче на Правобіччі, а окаянний царів гетьман на переправах поставив варту і не пропускає збіжжя, то голод прийде і до нас у Запороги. Доведеться, напевне, тобі й збіжжя підшукувати, де поталанить.
— Слухаю, пане полковнику! Буду промишляти й тим попутно,— підвівся сотник.
— Дякую красно за твою службу Січі,— зітхнув заклопотано Сірко.— Ходи здоровий! — почав він набивати зіньківку тютюном.— А-а-а, ледь не забув, Лавре,— спинив він у порозі Гука.— Розвідай міста й села, попалені Ібраґім-беєм, і попитай тамтешніх тубільців, де такі ще є, скільки їх лишилося, та об'яви, що ясирники за два тижні мають вернутися назад.
— А чи ж вернуться, мій пане? — мав сумнів сотник.
— Неодмінно вернуться, Лавре! Адже ні султан, ні візир не дадуть своїм скарбничим згинути в неволі із-за користі сераскира Ібрагім-бея,— приходив до висновку Сірко.— А ясирників доведеться поселити на Конці і в Посамар'ї, коли вдома не захочуть, дай про це знати всім та перекажи, що Січ допоможе будівлями, худобою та зброєю. Треба перепинити і сакму орді в Лівобіччя, і люд прилаштувати.
По відході сотника Сірко, лишившись на самоті, цмулив люльку, згадуючи примарний шлях до Сибіру й назад. Йому навіть вчувались піддужний дзвінок, завиви зимових віхол та жевріт хмарищ гнусу, що сліпив очі й забивав дихання. Найбільше врізалася в пам'ять розмова з Гордієм Нечаєм, сином Івана і небожем славного Данила. По десяти роках колегіуму в Києві той скаржився Сіркові на чужину: «Живемо нічого, терпимо, гарує люд на правічних щілинах багато й тяжко, але губимо і втрачаємо людністю нашою щось своє, рідне, батьківське й дідівське, споконвічне — із-за чужого ворожого оточення, мови, що поволі домішується до нашої, звичаїв, які підмінюють наші. А відтак робимося самі не свої між собою, якісь чужі та інші. Навіть Божих свят не святкуємо належно, по-давньому, поконному, не сходимося родинно, як було вдома. Я вишколюю дітву, як можу, але при них і сам ніби вишколююсь, стаючи іншим, бо пристосовуюсь до навкружжя тутешнього, втрачаючи своє одвічне думання, розуміння, ясновикладність та поконну усправедливість».
Та осамоченому кошовому не вдалося довго згадувати минуле й думати над майбутнім, бо в канцелярію несподівано зайшов курінний Іван Стягайло й сповістив, що козак із його куреня, вернувшись із нагло і живосилом оголеного Чигирина, повідомив, що стрільцями Ромодановського і гайдуками гетьмана люд із міста вигнано на Лівобіччя, фортецю аж по підвали зірвано, обійстя козаків і міщан попалено й зруйновано, статки пограбовано і навіть мости та греблі знесено.
— Верхнього й Степового міста, мосьпане отамане,— розповів покликаний до кошового козак-чигиринець,— вважай, зовсім немає, бо вогонь рознісся вітром, а гасити і не було кому, і стрільці забороняли, собор Покрови пограбовано, вівтарі та ікони вивезено з усіх церков, людність турмами виведено через Бужин та Діброву на Лівобіччя, а дехто сховався по болотах у лузі, діброві, в потясминських очеретах та лепехах чи подався яругами в степ для пересиду. Лихо, мосьпане, таке, що й не переказати тобі, печищем лишили Богданову столицю, навіть Тимошеву Смілу спалили!
Відпустивши козака, не знаходячи собі місця, Сірко довго міряв кроками дилівку канцелярії, не обзиваючись до Стягайла, аж той хотів уже тихо піти геть.
— Підмов, Іване, двох-трьох козаків своїх, ніби самоохочекомонців,— здивував отаман Стягайла,— хай кинуть клич і наберуть доброхітців у службу Юрієві та підуть у Кизи-Кермен-Берислав до нього в гайдуки, але так, щоб ні ти, ні я не були до того причетними, хай виїдуть із Січі уже позавтра, купивши коней, у кого їх нема, за скарбний кошт.
— Є в мене такі, отамане, навіть чигиринці та суботівці, вельми надійні, але...
— Знаю твоє «але», та слухай мене, бо нужда й закони змінює,— не дав кошовий виказати курінному своїх сумнівів.— Їх і уповноваж, коли надійні, на сердюків, тим більше, що платня у Юрґія висока й щедра, а в нас буде можливість знати, що думають хан і султан на подальше, адже, очевидно, готується велика війна між Московією й Туреччиною навесні, коли султан випустив і ошатив мерця Венжика, а цар і Ромодановський при Самойловичу спалили Чигирин, для Юргія рідний.
По від'їзді охочекомонців-чигиринців до князя з Лівобіччя при батовах зі збіжжям вернувся сотник Гук із листом від гетьмана Самойловича.
«Схвалюю, що ви обмінюєте знатних турчинів на ясирників Поділля, але чому без мого відома та ще коли людини ті, як чувати, хоч і християни, подаються до латинянського круля і його паршивого гетьманця Гоголя? Із Юрґієм, жебратим схимником, вам краще не знатися, бо він задере носа і підніметься в очах султана, а який з нього князь? — писав гетьман Сіркові й кошовому Значковому товариству.— Тобі б, кошовому, для збереження шани від православного люду та найпаче для досягнення милості государя нашого належало чинити промисли, а не трактувати з турчинами без мого і його відома»,— використовував гетьман своє становище, видаючи бажане за дійсне, хоч у Січі його терпіли, щоб лише не йти на братовбивство в краї.
По перечитуванні ще й інших настанов маріонетки-регіментаря Сірко в шаленому гніві вирвав листа з рук Гука, пошматував його на клоччя і кинув на підлогу, як сміття, сплюнувши, аж Яковля, що вів діаріуш січових подій, почухав потилицю. Адже Самойлович, пропускаючи валки зі збіжжям у Кіш, змушував Січ негіднометодно зважати на нього, і супліка та була доказом гетьманової нешпетності. Сірко не міг навіть допустити, що Запороги належать цьому Царському ставленикові та можуть належати будь-кому колись.
— Поїдеш, Лавре, з чотирма сотнями приймати від турчинів християн-ясирників наших,— заговорив кошовий про інше.— Розподілиш їх за бажанням осідати там, де вони самі забагнуть, але коли згодяться викотитися на Конку і в Посамар'я, даси їм провожату охорону й зброю, яку візьмеш із собою про запас у обозного. Гадаю, під Різдво чи під Андріїв Пісновечір з тим і покінчиш, привівши нещасних сиріт у грушівський чи капулівський шпихтіри.