— Нужда й закони виправляє, то будемо пильно дивитися, товариство, що нам робити за тих чи інших оказій, а самочинства та підступності в Коші будемо карати смертю,— сказав насамкінець Сірко на раді, повторивши вже вкотре слова свого вихователя гетьмана Івана Сулими.
Селяни, поспішаючи, ледве встигли вижати, скосити чи й змолотити збіжжя в царинах та навіть сховати дещо в ями, як у серпні султанська стотисячна й ординська кількадесятитисячна армади, немов під призвідством князя Юргія, під сераскирством Ібрагім-паші та мурзи Сеїд-Гірея громіздко й розтяжно доправилися під Чигирин, витоптавши по путі трави і піднявши густою стіною порохняву в небо.
Хан і його син-салтан та вісім мурз зі своїми ординцями бралися алярмом захопити Бужинську переправу, але, завдяки січовій розвідці, із засідки в Діброві були наголову розбиті козаками Самойловича, що привело до розбрату в турецьких лавах і примусило Ібраґім-пашу відступити в степ, а Сеїд-Гірея — втекти до черкесів. Султан за відступ на смерть скарав Ібраґім-пашу, Шеґітан-пашу та інших і грозився те ж учинити з ханом. Сірко за дорогий викуп охоронно доправив Сеїда до адиґів, через Гука та його розвідників намовив Буджацьку орду випередити Малоногайську і напасти на обоз султана в Подністров'ї. Допомогли їм пожакувати яничарів і тамтешні опришки, і турецька армада врешті вернулася в Анатолію із значними збитками, пошарпана й знесилена. Зате січовики зі всім великолузьким обширом лишилися неторкнутими.
«Подиву гідним стратегом є нині кошовий Сірко!» — сказав король Ян Собеський, коли дізнався, що шмат української вільної землі обійшла отака навала, вернувшись додому розбитою.
Як і в минулому, Самойлович та Ромодановський, захопивши Чигирин, повели самосилом на Лівобіччя і до Сибіру ясир із старшин та козаків із родинами, замінивши захисників двома своїми гарнізонами під орудою Василя Ржевського та Григора Кравченка. Тішились цар Федір та його свита, бо був побитий ворог чужими руками й життями, ворожими московському дворові. Цар на радощах відпустив із Москви гетьманового закладника — сина Семена, і Самойлович призначив його стародубським полковником, а до царя в заклад відпровадив навзамін свого меншого, Якова.
«Кличу вас, своєвольців-запорожців, а найпаче тебе, невдячний царству за вивільнення із Сибіру, Сірку, порвати домову, яку ви вчинили з ханом на розмежування пастівників, і служити його царській пресвітлій величності,— після подяки за поміч писав січовикам Самойлович.— Бог вам не простить того, що ви з невірними, на свою неславу, дружбу завели і припинили чинити над ними промисли. А ще наголошую, що ми не можемо далі існувати в цьому світі зі своїми байдуже покірними миролюбствами та нехай-натурами, тому сув'язь із Великою Московією є для нашого люду єдиною можністю вижиття в прийдешньому. Ми їм даємо науки й куртуази лицарства, кохання, цноти й честі, а вони нам — уміння правити чорнолюдом для його ж зиску. Отож і вам пора вже уяснити те, а не сваволити підступно проти царства».
— Напиши, Яковле, лакизі й слизневі гетьманці, що радити вчитися варварства навзамін наук і лицарства може лише безголовий дурисвіт і лісний лобуряка-розбійник, а щодо моєї невдячності цареві, то вивільнення із Сибіру — не милість його, а більша нужда, і як у ті манівці потрапить він, ненажерний маламура і махляр, то цар його не вивільнить і до смерті,— порадив писареві Сірко, спинивши увагу значкових на тому, що султан, напевне, призначить ханом у Криму Селімового брата Мурад-Гірея, і слід того не проґавити, щоб потвердити з ним мир на подальше.
Тільки-но встиг Сірко вернутися зі Степу після зустрічі й домови уже з Мурад-Гіреєм, як у Січ прибув гонець князя Юрґія з листом: «Схимництво своє я залишив доброхітно, не ждучи й не просячи нічийого благословення, і тепер маю чималі кошти на армію і відбудову Чигирина та Києва, як святинь рідних для всього нашого люду, по їхньому звільненні від адверсорної Москви. Вірний мені Азем-ага не аґарянин, як твердите, а чигиринський козак, взятий молодиком у ясир і по втечі ув'язнений у башту Едикуле задовго до мене, і султан Мухаммед Четвертий не такий зрадний, як цар Олексій чи його син цар Федір, то ото й помисліть собі».
Слідом за цим листом прислав своє послання Сіркові канівський полковник Давид Пушкаренко: «Не підіть ви, славні молодці-запорожці, покликано за турецьким бідним невільником Венжиком-Гедеоном-Юрґієм і не вийдіть із своїх цитаделей та твердинь острівних, бо султан того лише й багне, щоб знищити і вас, і Січ — єдине пристанище нашої вольності й незалежі. Готуйтеся до ще тяжчого! Ми відправили молитву і за Кіш ваш, і за тебе, лицарю наш Сірку. Будьте пильні й вартуйтеся пильно, мудро й стійко».
Оте «тяжче» не забарилося прийти у зруйнований і здичавілий край. Сли царя Федора нацьковували Польщу та Січ вдарити на невірних аґарян, а самі всю зиму трактували з ними про мир і дружбу. Зв'язувало Січ і те, що вона ніяк не могла домогтися від хана Мурад-Гірея повернення по викупові чотирьох тисяч ясирців, яких обіднілі тепер на людоловства ординці ховали від влади хана. «Ми в жалобі шкодуємо за переволочанами, яких уже кілька сот віднайшли у твоєму Ханстві і яких, маючи кошти на викуп, не можемо, згідно з домовою, повернути додому, бо твої мурзи їх ховають, а те відбивається на нашому мирі, то зваж та примусь мурз і башів учинити з нами викуп»,— спішила Січ до весни повернути нещасних, посилаючи гінців із листами до хана. Січ і волосні Запороги стали єдиними пристанищами й захисниками свого люду від неволі й сваволі. Викуп чотирьох тисяч таки відбувся перед Різдвом. Поселені вони були частиною в Січі й Великому Лузі, а частиною — знову на Конці в Посамар'ї. І Сірко, як малюк, тішився цією подією!
Та лиш встигли січовики розмістити у Пісновечір на Андрія викуплених і доправлених у холоді й голоді ясирників та весело, як завжди, відсвяткувати Різдво, як у Січ прибув отой стольник Василь Перхунов на чолі Полтавського полку з великим жалуванням новакам, щедрими дарунками значковим, новим знаменом, що мало замінити дотеперішнє польське. Стольник запобігливо повідомив січових чільців, що за мир із Московією султан домагається повернення йому Чигирина й Києва та повороту всіх правобічців, узятих в минулі роки самосилом Ромодановським і Самойловичем, нібито без дозволу царя.
— Православний пресвітлий цар на те не йде і не піде,— вперше не перелічував титулів Федора стольник,— і просить вас, козаків-січовиків, тому противитися як грішному, хоч і грозить султан прислати цього разу вдвічі більше війська на чолі з сераскиром Кара-Мустафою та взяти міста і в Лівобіччі.
Сірко й значкові, попереджені королем Яном Собеським листовно, розуміли, що коли царські сли говорять про дружбу й мир, то це означає, що вони готуються до наступу і війни, розуміли й те, що про повернення людності на Правобіччя годі було й думати, бо, по-перше, цар не відпустить своїх «холопів», а по-друге, який із Юрася гетьман та князь і кого та чим він може захистити?! Адже, як не вимагали від нього домогтися повороту решти переволочан, він нічого не домігся. Сірко не стримався і сказав стольнику про потрактовки Тяпкіна у Стамбулі за спиною Гетьманщини й Січі, не достойні християнства.
— Що можна Богові, до того зась волові, пане кошовий,— загорівся Перхунов в очах і на лиці.— Не годуйте нас обітницями і не відбивайте довіру нашу християнську до себе, знаємо, торгуєте з нехристами через Очаків, відвізши човнами, волами і кіньми двісті кадубів рибної пастроми.
— Ми відвезли її за ясирців, братів наших, і чия б, стольнику, мичала, а твоя б мовчала! — осталився голос у Сірка.— Ми за те, щоб край наш нещасний був під однією неволею, а не під двома, а себе ми, хоч і бідні, почуваємо, стольнику, вольними при поконному, переданому нам із віків ладові, і ти це запам'ятай та перекажи цареві Федорові! — пристукнув Сірко вказівцем свої слова, погрізнішавши.— Служити цареві та боярам,— продовжив він,— ми будемо лише тоді, коли те буде на користь нашому людові, інакшої служби чинити не можемо. Адже служили їм Нечай, Гаркуша, Сомко, Золотаренко, Многогрішний, Харки, Рославець, Адамович, Лисовець, а де вони нині і як поціновані? Не встала б за мене Січ, то де був би я? Отож відаєш, які ви християни, а відтак чим цар та його прихлібці різняться від яничарів і ординців, коли вони зганяють люд наш не лише на Оріль, а й куди далі?! — тяжко було слухати стольникові Сірків обур.