— Воно як наслухаєшся, пане полковнику, то всі чільці наших сусідів — несусвітні брехуни й пройдисвіти,— завершував свої дознавацькі враження Лавро Гук.— Ледь що де станеться — вдаються до брехень, а при неспроможності пускають плітки, намови, нацькови, омани чи й силу. Я гадаю, що лише круль Ян вам не бреше з них усіх.
— Гадаєш, що не бреше, Лавре?
— Мабуть-таки, ні, бо ж пише вам родинно, а часом і нешпетно, а відтак — правдиво й щиро. В мене про ляхів тепер геть інша думка.
— Інша, Гуче, бо вони стали іншими, втративши нас як холопів.
Згадка про Яна нагадала Сіркова і про відвідини його родини, і про синів, які там вишколювалися, і, врешті, про незавидне становище самої Польщі, султанової данниці, і він твердо поклав собі, що, як тільки трохи підготує Кіш до зими, навідає круля і візьме, як обіцяв мачусі й зведенці-сестрі, небожа Якуба на Січ і в Капулівку, хоч якось полегшивши їхнє горе. Адже обидві так і не відають, де поділися хлопці після Чорної Долини.
Довга й жахна оповідь Лавра про руїну на Правобіччі після ізгону Семеном Самойловичем тисячі родин до Сибіру змусила Сірка невідкладно написати попереджувального листа гетьманові, як основному руйнівникові краю і уярмлювачеві рідного люду. Запалившись гнівом, він навіть і не покликав писаря Андрія Яковлю, а проказав свій обур сотникові Лаврові Гукові:
«Вельможний мосьпане гетьмане обабічний! По кончині лицарного Богдана — мого наставника та соратця, сина, хай і грішного, нашої ойчизни, коли ви, самозванні і лакизні гетьмани, почали мінятися, як коні на чужих крам-базарах, і коли діями сусідніх захланно-ворожих монархів наша ойчизна стала краятися на шмаття, ми, січовики, зрозуміли, що ви всі вибрали пристосуванські шляхи, які приведуть наш чарівний край до руйнації, знищення та запустіння, а люд — до неволі. Нині наша правда потверджується. Ляське хлопське пристосуванство ви замінили московитським лакизним перевертництвом при підступно-витонченому царському яничарстві, створюючи із Гетьманщини маячний вертеп, фікцію, ілюзію й міраж.
При твоїй личинній гетьманській особі побито тисячі невинних, розорено й спалено десятки міст і селищ нашого люду, відправторено сотні пограбованих тобою чільців, їх прибічників та родин у сибірські забісся на благо живота боярського й воєводського. Твоя вельможність не по-християнськи чинить ті ізгони, ще гірші за ординські людоловні ясири, підмуровуючи для воєн Печерські вали в святому нашому Києві, за що ти в Бога милості собі не вимолиш до кінця днів твоїх.
Дивлячись іздалеку оком розуму на твої вельможні злочини, ми ніколи не могли без жалю й скрухи з'їсти окрайця насущного хліба й відпочити в спокої по трудах наших, бо війни за збиткові людові користі й устремління вели й ведуть його життя до розбрату, а обійстя до запустіння у колись багатому й дружному краєві отців і дідів. Ми умовляли вас, самочинних гетьманів, для добра нашої поспольної общини всі циркумстації війн між собою полишити, дружби з адверсорами не допускати, а підтримувати її з акцесорами рідними, вірними й надійними, не схилятися до підкупу й умовляння підступних ворогів, не спокушатися на їхні рангові приманки. А кожний з вас, одягаючи каптан владарювання, кидався тільки до власного владолюбства й ненаситних афектів, ллючи воду на свої осібні лотоки, поки й не втрачав те врядування, як зрадця рідного люду.
Тому не дивуйся, твоя мосць, що нам після руйнації тобою Чигирина, Черкас, Канева та інших міст і містечок із селами та ізгону рідного люду довелося вписати тебе до реєстру-компуту продажних і нещирозичливих, не гідних ойчизни гетьманів, бо на слізні супліки чигиринців, уманців, ладижинців, переволочан та інших твоя мосць відповіла чорною байдужістю, пославши їм у „поміч“ нещасного пана Мурашку як жертвенну затичку в дірки, для відводу очей, а твоя особа, яко та лелека з купини, через Дніпро наглядала, щоб наметні стіни не пропустили в твої палати та в твоє перинне обійстя і чутки про жадання й моління нещасних.
Зруйновані тобою, твоя мосць, із князем-покручем і перевертнем наші отчі міста й осідки та ізгон, як худоби, рідного люду з них — більше зло, ніж каторги аґарян! Вони ставлять тебе вище за нехристів при анцихристах, і горіть тобі, мосьпане, в геєні вогненній ще на цьому світі, як бояри й цар спожиткують тебе та побояться твого підсилення, відпровадивши твою мосць чи до Сибіру тим же мученицьким шляхом, яким ти поправторив тисячі своїх краян, що хотіли бути людьми в себе, чи на той світ у пекельну преісподню на одвічну жаровню! Іного твоя мосць не заслужить у анцихристів! Вони адверсори непоправні і, поки світ, будуть такими, тебе проклявши!
Не кажу, що я без гріха, але гріх в ім'я життя ойчизни не рівний гріхові в ім'я її смерті і заради власного черева та гріховного тіла. Пишу це тобі приватно, як людин людинові і краян краянові, то й помисли над тим належно, гляди, й зможеш той гріх свого Гендлярства полегшити, помагаючи нашій ріднизні і її нещасному людові! Не вельми зичливий до тебе кошовий Сірко».
Сотник Лавро Гук, посипавши піском наскрибане, був захоплений змістом листа, а отаман, ніби висповідавшись, полегшено змовк і в якійсь скрушній задумі набив люльку, викресав вогню на губку і нарешті припалив тютюн.
— Даси, Лавре, перечитати цю супліку панові судді Сазону Кудлаєві і відпровадиш її гріховодцеві,— обізвався врешті Сірко і, помовчавши, почав проказувати листа крулеві Янові в таких теплих і доброзичливих докорах, що Лавро дивувався, де в суворого батька отамана, як величає більшість січовиків кошового, беруться такі приязні й щирі слова, що аж розчулюють.
Продиктував Сірко і писареві Яковлі, що якраз, нагодився в канцелярію, листа литовському гетьманові Пацу та відповідь ординському Шірін-беєві про Махмеда-мурзу білгородсько-буджацького, за якого Січ вимагала десять кодимців чи балтців.
В наступні дні у Січ прибилися колишні годованці-сироти й вишкольці Сіркової дружини Софії при мереф'янському храмі, наглядцем за якими був і Сірків побратим Артем Нелюб. При зустрічі зі своїм високим піклувальником Іван Краснопір та Тишко Ганусенко зізналися, що служать вони розсильними і дознавачами Посольського приказу в Москві за чималу плату, знають про каверзи гетьмана Самойловича проти Сірка і про те, що Самойлович яко отаман нетвердо сидить, бо є на його місце в запасі Іван Мазепа. Сірко, подякувавши за відомості, попросив козаків заїхати попутно в Батурин і передати його приватного листа Самойловичеві з умовою, що вони не сповістять про нього боярину в Приказі.
Посильні поїхали, а кошовий ще довго розжовував новини: і що в наступне літо цар готує великий вальний похід на турчина московитськими потугами при гетьманських та слобожанських силах, і що Тяпкін наполегливо трактує з султаном про вічний мир і про поділ України, зманюючи ним аґарян і присипляючи.
«Витопчуть, вигарцюють, випалять і сплюндрують і рештки у Правобіччі, а можуть домовитися піти купно здвобіч і на Запороги,— не уявляв Сірко, що може бути тоді.— Неодмінно мушу відвідати Собеського, щоб порадитись і взяти Якуба в Січ, як просився,— вперше відчув Сірко, як болить серце в грудях.— Гетьман Пац у Литві і Шірін-бей в Орді донесуть крулеві й ханові про нашу мирність, але на тимчас, і Конку, і Самару треба очолити наказними, щоб закрити Муравську сакму всім трьом адверсорам. Не ув'яжуться ж вони при великому вальному поході у малий бій із нами? Та й передпокій у материній хаті треба було б докінчити»,— згадав Сірко своє обійстя, яке він уже третій рік потроху перебудовує собі на старість, все не маючи часу.