— Як би там не готувалося все навкруг нас до вальної війни, побратими й сини мої,— робив кошовий заокруглення зібранню в канцелярії, чекаючи припрошеного на аудієнцію стольника,— а про нас дбати ніхто не буде. Отож вирішено, береженого Бог береже, то передислокуємося на острів Лебедиху на тимчас, полишаючи любий нам Чортомлик, із такою ж залогою, як і по всьому Великолужжі. В якому стані наші наплавні снасті, пане Саво? — спитав він у Брекала.— Що з поромами й плотами?
— Коли б не крига, то й негайно можна вийти ними вплав, пане кошовий.
— Як з повозами, шнурами, бекетами, зброєю, провіантом та іним, пане обозний Овсію? — звернувся він до Шашоли.
— Ніби славу Богу, пане кошовий, зготували все.
— Ніби а чи слава Богу?! — погрізнів голос Сірка.
— Перевірив усе сам, то — слава Богу!
— У решти свої міркування, скарги, нужди або сумніви є? — оглянув тяжким поглядом присутніх отаман.— Слухаю!.. Немає?! То до дії, брати мої! При мені лишається пан Шашола і пан Стягайло для зустрічі стольника. Решта вільні — і до діла!
Приведений Незаром Оскарком стольник Перхунов і від довгого чекання, і від того, що за ним було прислано джуру, а не когось із значкових, був ошалілий, а ще коли виявилося, що кошовий його прийматиме не сам, а з присутніми, які можуть почути образи Сірком його персони.
— Цар Федір, Посольський приказ і я вітаємо славних оборонців віри Христової у Запорогах,— ледь вклонився гість, стягнувши з голови вовчуг-шапку і розмашисто перехрестившись до закуреного димом образу Покрови на іконі поряд із парсуною козака Мамая.
— Дякуємо і також вітаємо царя Федора, Посольський приказ і тебе та просимо присісти,— показав Сірко рукою на лавицю, не зводячись.— Цікаві знати, як здоров'я високовельможного царя Федора, його братів Іоанна й Петра, сестри Софії, мачухи-цариці Наталі і всіх знатних родичів, при них сущих? — зберігав кошовий чемність, розтягуючи слова й про себе посміхаючись з гостевого обісення.— Чи спочив ти належно по довгій тяжкій дорозі, пане Базилю? — колов панібратським зверненням він прибульця.— Які наміри привіз оружно в наші Палестини та чим порадуєш нас а чи опечалиш, хочемо знати? — накидав Сірко питань Перхунову, одноразово викрешуючи вогню для зіньківки.
— Дякую! Який спочин може бути у цій сирості? А прибув я вам у збройний захисток від аґарян по повелінню милістю Божою царя Федора.
— Велика дяка цареві, але ми ніби не просили ні захистку, ні помочі? — повів кошовий запитливим поглядом на Шашолу й Стягайла.— Якась є небезпека, чи що там? — глузував він зі стольника.— Адже, чувати, думний пан Василь Тяпкін з Високим Порогом трактує про мир?
— Латиняни, пане отамане, казали: коли хочеш миру, готуйся до війни,— розважливо й повчально намагався говорити сол, невдоволений тим, що капосні козаки-вори вже пронюхали про царські потрактовки.
— Буде, видно, благодать і в нас, коли ви, замирившись із Польщею та подружившись із цісарем австрійським, дійдете угоди ще й із Високим Порогом та Ордою за нашими спинами і за наш рахунок,— погрізнішав голос кошового.
— Як то за вашими спинами? — піднялися кошлаті брови сла від почутого.— Його світле височество, цар, князь і повелитель...— почав посланець перелічувати прямо божесько-небесні блага, які чекають Січ під наперсною рукою царя, а Сірко знову повторив:
— Ви самі по собі, а ми самі по собі, не підлеглі Цареві й царству.
— Чого ви ганьбите нас за наші ж благодіяння?! — кипів Перхунов обуром.— Як смієте забувати царські жалувані грамоти?! Ми, християни, не можемо лишити вас, християн, не під нашою монаршою рукою, і гріх вам відкидати її, щедро-милостиву!
— Чи не Сибіром, пане посол, і ясирними угонами нашого люду вона милостива? Чи не розколом нашого духовенства і сполеченства завдяки підтримці перекинчиків, які лакизно слугують боярам, вона християнська? — лукаво всміхався Сірко.— У нас при таких оказіях кажуть: «Прости мене, мила, що ти мене била», то й ми те повторимо тобі, а ти помисли і без нас у Запорогах не ґаздуй, бо не нас тобі доведеться захищати, а себе,— закінчував він перетрактовку з гостем.— Ми не ваш пашалик!
— Не визнаєте царських щедрих жалувань, а приймаєте їх?! — направляючись поволі до виходу з канцелярії, шукав хоч якоїсь Сіркової недешкретності Перхунов.
— Приймаємо, як убогу платню за великі жертви у захисті і вас, і інших народців, а ви вважаєте нас за ворохобників і ворів. То як те можна назвати дешкретом? — глузував зі сла Сірко.— Чия б мичала, воєводо-стольнику, а твоя б мовчала,— опустив він очі долу, давши зрозуміти, що мова закінчена.
— Ганьба нам, чільцям,— сказав кошовий до присутніх по відході Перхунова в супроводі джури.— Мусимо, бачте, трактувати з нахабним крутієм, як із приятелем, навіть знаючи, що він першоворог нам,— стиснув кулаки Сірко у гніві.— Ідіть і ви до діла, побратими мої, а сол ще прийде неодмінно, то знову покличу..
Те, що Перхунов із полком прибув не для захисту Запорогів, а для нагляду за тим, щоб Січ не потрактувалася знову з ханом чи султаном, підтвердилося, як тільки зійшла крига на Дніпрі. Боячись обуру та січової близькосусідності, полк Перхунова перемістився у Білоозерський Лиман, і Сірко недаремно завбачливо поставив надійну чоту на Вільних Водах. В ніч під Явдохи її козаки помітили, як, користуючись туманом, в бік Чортомлика правляться два човни мимо бивака Перхунова, який явно навмисне пропускає їх, не попереджаючи січовиків.
Сірко на світанку таємним алярмом відрізав козацькими гончаками відступ тим човнам, а дочекавшись, поки вони запливуть у Чортомлицькі очерети, оточив їх. Бою не було, бо оточені ординці у безвиході мирно здалися в полон. Пізніше вияснилося, що двом із них вдалося сховатися у стрільців Перхунова, що прибули вони в Січ за бранцями, бо знали від Високого Порога, що стрільці в Запорогах. І як не домагався воєвода-стольник передачі йому спійманих аманатів, Сірко відмовив Перхунову, відправивши ординців по зізнанні у Славгородок ойротському аюкові Сусою.
Бранці оповіли Сіркові не лише про дві збудовані фортечки на острові Тавані, а й про наміри хана разом із яничарами під чільством Мухаммеда-Мефтедара та Гусейна-паші взяти штурмом Запороги і піти на Київ. В планах аґарян було передбачено і можливу домову із Січчю про її невтручання, коли дійде до походу яничарів на давню столицю урусів. Та найважливішим було для Сірка те, що царська сторона не буде захищати Запороги, коли султан згодиться на мир і межу на Подніпров'ї! Така туруса і вияснення, де знаходяться кодимці й балтці, змусили січовиків, а найпаче Сірка, приступити до дії. Допомогли пришвидшити їх і відомості Гука про скопичення царських військ у Києві, про Самойловичеві мости та пороми в Подніпров'ї, обнесення валом Печерської лаври. Січ ще зготовлялася, як Гукові вивідники принесли вістку, що яничари з Гусейном-пашею посудяться в Сулинському гирлі для нападу на Запороги разом із ханом Мурад-Гіреєм, що має напасти зі степу кіннотою.
Яничари ще бовталися в морі, а січові чорноморці вже їх чекали по заплавах, щоб, за наказом Сірка, пропустити до Січі й замкнути відступ. Ще хан, очікуючи яничарів, стояв у степу, готовий до нападу з поля, а там вже його чекали в засадах волосні сотні, які мали пропустити орду під Чаплиною Балкою і зненацька вдарити їй у тім'я. Як лише не переслідували козацькі загони одну й другу армаду. Плакали пугачами, підпадьомкали перепелами, свистіли байбаками й черепахами, іржали дико-тарпанно, по-жереб'ячому, бугали водяними бугаями, поки ті були в путі.