Як заворожений, затих, гамір в обох лавах, і чувся лише срібно-заливний спів жайворів над недавнім бойовищем. Задкував Велес, його наслідував білий аргамак у дорогих рондах під мурзою, дзвонячи наклепними кутасами під досиня-спекотним небом. Коли б не співи жайворів та не скрики вороння над безліччю трупів, то бойовище було б мертвим.
Нарешті поєдинщики рушили назустріч один одному, прискорюючи зближення. Коли відстань не лишала вже часу на роздум, Сірко перекинув списа з правої в ліву руку і спрямував Велеса так, щоб він, зблизившись, опинився по ліву руку від мурзиного аргамака. Цей вчинок вирішив поєдинок, бо супротивник-правша, не маючи часу змінити напрям руху коня, змушений був повернути свого списа майже впоперек собі, і Сірко, навмисне не скориставшись своїм становищем та не торкнувши навіть поєдинщика, вирвав у нього з рук списа і відкинув осторонь.
Батирша-Мансур зрозумів, ошаленівши й перелякавшись, що шайтан Сірко знущається з нього, і вихопив із піхов ятагана. Але в наступному наїзді Сірко не скористався своєю лівшизною, і поєдинщики закрутилися, мов дзиґи, в схрещеному скреготі й дзвоні металу, шукаючи один в одного слабких місць. Сірко більше відбивався, а розгублений Батирша-Мансур із усіх сил нападав.
Поєдинок тривав би довго, та Сірко, побавившись із супротивником, раптом відхилив всією своєю силою удар мурзи і вміло сковзнув по ятаганові шаблею, затим так різко потягнув її на себе, що розрізав мурзі руку, і ятаган випав із неї в тінець-траву.
— Злазь, мурзо, з аргамака, він мій! — підібрав Сірко повіддя коня ординця, бо той затискував рану лівою рукою.— Дарую тобі життя за твоє лицарство, але більше ніколи не попадайся мені на очі! — пригрозив він татарською мовою.— За цю милість я забираю в полон рештки твого і Мамар-Ази туменів, розорю твої і його обійстя і вивільню усіх невільників. Полонених, коли ти й Мамар не викупите їх за два тижні, я передам безоплатно ойротам. Отож, мурзо, злазь і йди, доки дозволяю. Бачиш же, ми, а не ви переможці!
Лави супротивників мертво мовчали, переляканий, але обраділий Батирша-Мансур неспіхом зліз із аргамака і, не вірячи своєму щастю, спершу задкуючи, як побитий пес, пішов, а потім побіг до свого тумена. А Сірко, під крики «слава-а-а-а!», підібравши списи і ятаган, направився до своїх лав. За мить ординські тумени були оточені козаками, хоч багато Мансурових людоловів втекло, навзаводи понісшись до гір. Наказавши Варисмолі переправити з охоронною частиною козаків пов'язаних сирицею ординців через Гниле море натойбіч, Сірко лишив загін, для чатувань коло шанців і захоронень убитих, а сам повів кінноту не за втікачими, а поза косогором та попід Ойгульським озером до Джанкоя.
Багатими були пожакування маєтків Батирші-Мансура та Мамар-Азі: одних нещасних ясирників було звільнено козаками за три тисячі, виведено більше сорока впряжених буйволами кантар-мажар майна: габи, парчі, шовків, оксамитів, китайки, олії, бринзи, пороху, сушеної тарані, паприки-перцю, зігнано з гірських яйл табун коней, череду биків-буйволів, корів і молодняку, отару білих і сірих довгошерстих овець та кіз, захоплено навіть високу мажару вовни з недавнього остригу, ув'язану сиричними шнурами і придавлену рублем, якій не було ціни. Правда, родин і гаремів ні Батирші-Мансура, ні Мамар-Азі в їхніх маєтках вже не було.
«За чию працю, сонцеликий мурзо, твої скарби добувалися, тому на пожиток вони й пішли. Отож дякуй Аллахові, що живий, і обходься без ясирників-рабів. Сірко»,— лишили козаки листи і одному, й другому мурзі у дверях маєтків, відходячи в зворотну путь.
Сірко наказав цього разу козакам ні маєтків, ні ординського населення та його вбогих стріх не руйнувати й не палити. Громіздко правлячись назад, чорноморці з Варисмолою, вивільнивши від каміння й води під Гниломор'ям сховані човни-гончаки та галери, посушивши їх та повантажившись, разом із кошовим запливли одного ранку під острів Тавань, тихо висадилися і стрімголов захопили обидві нові фортечки: Шахіслам-Кермен та Муберек-Кермен із сімдесятьма охоронцями-яничарами та самим фортечним кaпyдан-агою Аюкан-беєм.
Хан Мурад-Гірей, довідавшись, що «шайтан» Сірко в Ханстві, мусив кинути Мухаммеда-Муфтедара і Гусейна-пашу перед взяттям Києва і спішно податися додому, що, на радість царським воєводам, неймовірно ослабило яничарів.
Співали чорноморці, правлячись водою на перевантажених шістдесятьма гарматами, падубами пороху, сотнями ядер і турецьких рушниць та всякою пастромою, взятою в фортецях, співали під радісний плач звільнених яснрників і вершники та пішці, простуючи за мажарами-кантарами добр та правлячи худобу поплутаним Муравським шляхом у Лівобіччя. Ще під Гниломор'ям Сірко пообіцяв звільненим поселення на Конці та в Пооріллі з конем на чотири душі, буйволом і кодовою або телицею — на двадцять, подуваненим за давньою січовою звичкою майном та по козі чи вівці на кожного малюка при матері. Звиклі до брутальності, кривд, ганьби й знущань, ясирники молили Бога за козаків-визвольців, не знаходячи слів для подяки, бо деякі з них побули в ясирі і по п'ятнадцять років, забувши нормальні людські стосунки. І тільки полонені ординці в тисячу триста душ брели під палючим сонцем, не знаючи своєї долі, особливо ті, кого нікому або ні за що було викупити.
Метушня, розгардіяш, колотнеча, гармидер, веремія, шарварок, сум'яття з поверненням січовиків у Чортомлицький кіш довго не влягалися. Ще переправлялися на плотах коці, буйволи, овечки та кози, а в січовищі вже парилися кашовари-кухарі, бо ж завтра мали бути, за козацькою регулою, гульбища й пиятики, хоч Сірко й почував себе вкрай нездоровим, нікому не зізнаючись. У Січі на нього чекали приїздці з Фастова: Семен Гурко-Палій з якимось молдаванином і супроводом. Молдаванин, як розвідав Назар Оскарко,— якась перевдягнута шишка в самого молдавського господаря Стефана Дуки. Сірко прийняв приїздців радо, бо «молдаванин» виявився колишнім генеральним осавулом у гетьмана Демка Многогрішного — Павлом Грибовичем, з яким Сірко колись посудив утечу з Сибіру. Був він ошатнений у молдавський одяг, під брилем і в постолах, як селюк.
Надходив вечір, зустріч відбувалася за столом у трапезній, сиділи лише втрьох, бо «збіглий вор» із Сибіру Грибович здогадувався, що і в Січі є царські шпики. Павло Грибович, як вони й планували з Сірком, тікав із Сибіру на воєводських перекладних, змусивши боярина написати йому і трьомстам іншим проїзний папір через застави. Самого ж воєводу зв'язали і закрили в порубі на розсуд долі і випадку.
Після підвечірка кошовий і гості усамітнилися в Сірковім бурдюзі-катразі, і господар став слухати Павла Грибовича про побіг його з товариством із Сибіру.
— Так по-твоєму, пане отамане, накреслу та обдумі, ми хоч і нелегко, але щасливо добралися врешті до ойротських тайшів-аюків, а ті, відгодувавши нас у твою честь кумисом, перепровадили через Тор на Бужин, Корсунь, Бар, Кам'янець аж у Сучаву, як ти й планував, до панотця — полковника Гната Шульги, який притулив нас в Рашківському замку при монастирі в ігумені Розанди, вдови Тимоша Хмеля,— радо сповіщав Грибович свого натхненника по втечі.— Ми нині вже з родинами,— дивував новиною й Гурка-Палія колишній генеральний осавул, а теперішній вилківський сотник.— Жиємо, завдяки панотцеві Шульзі, під озерами Кагул, Катливух, Рені, Криничному і Вилкові не бідно, общинно промишляючи риболовством, сітєв'язством, бондарством, каюкоробством, бо на десять літ маємо недоторканні пільги від господаря Стефана Дуки й султана. Збудували вже й три церковці, а при них — дяківки, не кажучи вже про колиби й обійстя. Приймаємо до себе, найпаче у Вилково, Рен та Криничне, і втікачів, звідки б вони не прибилися. Є й прикрощі в нас: якщо всюди не вистачає чоловіків, то в нас мало жінок. І я, й побратими дуже щасливо по втечі використали кошти твого череса, то можемо потроху повертати тобі борги, з чим я й прибув тепер,— радував Сірка Грибович.
Гості потроху пили малими келишками оковиту, а Сірко вперше не міг, і джура Назар Оскарко співчував отаманові, не на жарт боявся того, що кошовий обвинувачував себе і всіх старшин, живих і мертвих, за спустошення холуйствами, братовбивствами та неєдностями краю, сперечаючись із Палієм з-за московитів, хоч Грибович і чути не міг про захланних царя та бояр, що зазіхають на цілий світ.