— Доблій Гурку-Палію,— спиняв Семена Павло Грибович, вклинюючись.— Таж ця проклята Богом, а найпаче робучими людьми, держава жиє лише на суцільній адверсії, куди гіршій за агарянську, не відаючи Христових заповідей любові до свого ближнього! — стукав він у стіл п'ястуком, доказуючи молодому Гуркові його хибність.— Біда від неї потрійна навколишньому людові і від брутальності, і від ганьби Та кривд, яких ні ляхи в гонорі, ні турчини в гаремності не мають. Цар і держава у московитів злиті в одне поняття і обожнені так, що без того вони не можуть існувати,— дивувався Грибович, що треба те доказувати Палієві в поміч Сіркові.
— Не можуть існувати, а існують і міцніють, тримаючись престолу,— апелював Гурко, досить випивши.
— Тримаючись підкупами, нацьковами, лжехристиянством та бердишами стрільців,— не міг йому простити Грибович.— Цар Федір, чувати, хоче вернути з монастиря схимника Никона на патріархію, а той же забив усю Сибір розстригами, а що буде, як знову стане екзархом всея і всея, як визнав царську первопрестольність та властелинну богоданність? Адже не спиняться, доки не захоплять під себе світ, як ото Рим і Бізант! Адже тим лише й жиють!.. Дворяни, бояри, князі, стольники, окольничі, пане Семене, або увесь світ загарбають для свого живота, або той світ рознесе їх в тартарари, пізнавши, з ким він мав діло. Іншого не дано!.. Казав же, обмовами, нахабністю, підступами вони і в царство небесне вже вписалися,— кипів Павло Грибович, дивуючи молодого Гурка-Палія, що досі був терпимим до царя й Московії.
Розмови врешті перескочили на руїну в Правобіччі, причини якої Сірко бачив у чотирьох сусідських захланцях і в поведінці козацьких чільців, не оминаючи й себе самого. Говорилося і про те, що зморені війною і чільностаршинськими братовбивствами сини не замінюють своїх покованих батьків, а йдуть в послуги цареві, крулеві, султанові чи й ханові, «яко по навіту якому!..». Жінки скніють у трагічних своїх долях, а найпаче дівчата, бо при своїй більшості вони не мають спромоги рідно одружуватися і змушені єднатися з чужинцями або схилятися до повійності та нецнот і недешкрецій.
Спогади співрозмовників про полеглих, а найпаче чільців були жалобними поминками по славній і неславній змаговій минувшині, яка, за висловом Сірка, була програшною із-за примх та безголов'я гетьманів і користолюбців при них. Виділяючи славою гетьманів Хмельницького, Виґовського та Дорошенка, бо в решті чільців розмовники бачили лише ганьбу й кривду для поспольства, Сірко не шкодував і себе, як причетного, оглядаючи, як на сповіді, свої різнодії з гори власних років. І найбільшою ганьбою тепер він бачив свою поміч Юрасеві, а також невтручання в Чорну раду та в гетьманство Брюховецького, неприйняття пронози Собеського про гетьманство та уступку старшин Богданові при відступі із Замостя.
— Я, мої побратими,— говорив він висповідально,— все життя ніби чесно захищав нашу волю, рідну землю і рідний люд, скільки мав сили й уміння, та маю й досить гріхів, бо поклав і на чужу користь чимало козацьких життів не завжди розумно й оглядно. Нарікаю я і на Бога, який, хай простить мені, не йшов нам у поміч у визволеннях, хоч осібно і не маю до нього претензій, адже обирався я п'ятнадцять разів кошовим, як ніхто досі, може, й тому, що в гріхах своїх я менш грішний за інших. Кошівство, побратими мої, мені не втіха, а тяжкий тягар уже, і несу я його за вимогою січового товариства, та й тільки! Ото й помисліть над тим. Влада дається людинові, щоб робив він своїм мирянам добро, а не кривди й зло...
— То чи приймеш, отамане зацний, віддачу боргів частинами, як просить товариство, а чи щось повелиш, щоб ми зняли з душ наших той гріх? — спитав насамкінець Павло Грибович Сірка, зрозумівши, що той висповідався перед ним, молодшим.
— А-а-а,— зам'явся кошовий,— не бідний я, а кошти на шпихтіри у себе витратіть чи пошліть на них спудеїв у вишкіл кудись або школу ще якусь прилаштуйте коло дяківок і для січової вправності, бо ж люду нашому в захисті ще треба буде.
— Перекажу моїм побратимам твоє веління, виконаємо його чесно та вдячно,— змовк Павло Грибович, набиваючи тютюном люльку.
По чималій мовчанці присутні почули пісню запорожців у сусідньому Іванківському курені.
У Сірка стислося серце і в горлі застряв біль, бо він здогадався, що, іванківці, зауваживши світло в його бурдюзі, співали ту пісню для нього. Вслід вони почали думу про Хвеська Ганжу Андибера:
Павло Грибович і Гурко-Палій сердечно й прочулено підхопили думу, і Сірко аж здивувався їхнім могутнім голосам, бо ж, зважаючи на пізній час, вони ще й стримували спів. «Три коні воронії» нагадали Сіркові всіх його Велесів.
Нарешті Назар Оскарко повів гостей на спочинок у Іванківський курінь до Стягайла, а Сірко заходив, по колибі, як завжди, в роздумі й печалі.
— Даруй, отамане,— перервав Сіркову гризоту Назар Оскарко, вернувшись.— Тобі є лист із Мерефи. Привіз його козак вчора, а нагоди почитати в мене не було.
— Читай тепер, якраз доречно буде,— ще думав щось своє Сірко.— Від кого він?
— Пише його пані Софія, а підписують, видно, й доньки: «Ознаймую тебе, дорогий муже, що ми, слава Богу, жиємо незгірше інших, чого й тобі під Богом вельми зичимо... Навесні, по довгій і нерушній хворості преставилися наші мати, Мотря, а оце перед Пилипівкою нагло вмер у млині наш господар Сабрі Берлад, то немає тепер кому й господарити. А ще, дорогий муже, навідував у передзим'ї мене князь Казбулат, то казав, що молодий цар Федір, через те, що ти не жиєш тут, скасує жалувану грамоту і пільги для Мерефи та нашої Артемівки, а відтак місто і його осельці матимуть платити датки на стрільців і козаків та на ґамзу — казну царську... Лишаємося з Богом — твої Софія й дочки».
— Перечитай, будь добрий, ще раз,— попросив Назара Сірко, врешті відірвавшись від дум.— Як гадаєш, джуро, Казбулат хоче скасувати пільги а чи прикликати мене до себе? — спитав Сірко в Оскарка.
— Думаю, даруй, отамане, що й скасувати, і прикликати тебе, щоб заправторити до Сибіру,— відповів джура.
— Істинно речеш, побратиме! — звівся і направився в двері Сірко.— Дякую, йди спочивай, а я трохи подивлюся на світ білий...
Надворі, густо всіявши зорями плащаницю німого літнього неба, спала, розпластавшись у закутки темних обріїв, тепла ніч, уже й засвітна. Плакали, кавкаючи, мов малята, над Січчю пугачі й глухо гуготіли неусипні рідні пороги. Близився досвіток.
«Пильнуй-пильнуй!..» — «Чатуй-чатуй!..» — почув Сірко переклики вартових і сів на колоди відпочити наодинці, як любив тепер часто.
«Пильнуй-пильнуй!..» — «Чатуй-чатуй!..» — підказували йому бекетники з ночі...
По третій добі перебування в Січі отаман Семен Гурко-Палій із своїми провожатими козаками та сотник-війт Павло Грибович при батові-валці для фастівчан готувалися в зворотну путь. Відбули величний поминальний молебень пошанування всіх убієнних, прийняли участь у цього разу особливо багатих та вигадливих веселощах і, повні вражень, були готові в путь.
Сірко подарував Грибовичу білого, в дорогих рондах коня-арабчука, відбитого у Батирші-Мансура-мурзи, і вершник — у брилі, полотняному вбранні та постолах — на ньому, величному й мальовничому, виглядав куликом на чаїній купині. Як кошовий не умовляв його ошатитися краще, Павло Грибович не послухався його. Сіркові не виходили з голови принесені Грибовичем туруси-чутки, найпаче та, що царський сол Василь Тяпкін у Столиці Щастя Порті та сол візира Ахмеда Капрулі Кают-Баба-бей у Москві трактують про мир між султаном, ханом і царем; у тій перетрактовці сол візира домагається всього Правобіччя разом із Запорогами, на що буцімто дав згоду вже й гетьман Самойлович.
— Якою б неймовірною та чутка не була, мій дорогий отамане, а цар вбиває двох зайців: домагається Києва і перепочинку від ханських та турецьких налог і можності готуватися до подальшої війни з ними та руйнування чужими руками уже не потрібних Запорогів із вольницею, яке є й пристанищем для збіглих від нього «ворів», і взірцем людської волі для поневолених. Цим самим Січ небезпечна й султанові, а відтак їхні інтереси спільні,— розмірковував Грибович, з чим погоджувався й Гурко-Палій.