30.
Першими ознаками початку цьоголітньої війни були виловлені козаками в нетрях під Конкою лазутчики хана й султана, що прибилися з Кизи-Кермена за бранцями. Дізнавшись від них про наміри фортечного капудан-бея піти на Січ каїками по кінцевому спливі криги разом із яничарами, що прийдуть степом, Сірко, відпровадивши їх гетьманові, взявся кінцево готувати Січ і Паланкове Великолужжя до можливого нападу, поновлюючи і осушуючи торішні рови-шанці і з боку степу, і по Муравській сакмі на Конці та в пооріллі.
Про напад зі степу говорили й часті появи в полі ординських летючих загонів, які тримали волость і Січ у напрузі і готовності до захисту. Та, як виявилося згодом, очікування орди і яничарів зі степу було вдалим обманом, насправді хан Мурад-Гірей не стояв під Каланчаком, ждучи білгородських ногаїв та буджаків, а нічними кінними переходами з п'ятдесятитисячною ордою, оминувши Конку, палив і ясирив, почавши з селищ на Торі, найгустіше заселену Мереф'янщину, яка, будучи подарована царем Олексієм Січі, охоронялася тільки власними сотнями.
Випаливши і поясиривши все на своїй путі, хан повернув під Мерлею на Санжари, женучи багатий та чисельний ясир, а від них — аж на Іркліїв, де після незначного бою переправив все награбоване в Черкаси на чолі з салтаном Дзямбег-Гіреєм, а сам лівобіччям направився на Київ, в поміч візировому сераскирові Мухаммеду-Мефтедару-паші. Про рух Дзямбег-Гірея Правобіччям розвідники Гука, а від них і Сірко, довідалися тоді вже, як ясир був у пониззі. Січовики перепинили його кінною лавою аж на Інгульці. Бою не було, бо салтан утік, а решта правовірних, почувши ім'я шайтана Сірка, попадала на коліна в бік священної кибли і склала на грудях руки на знак здачі й помилування.
Радість визволення рідного люду не забарилася заступити в Сірковім серці чорна звістка. Уся Мереф'янщина і його обійстя в Артемівці, виявляється, спалені дощенту. Згодом він відшукав між ясирниками своїх доньок — Мариню і Ярисю з онуками і довідався від них, що обидва зяті убиті ордою в Мерефі разом із Артемовими і Сабриними синами, а дружина Софія згоріла в обійсті. Знайшлися в цьому ж ясирі Христина й Мокрина, а згодом і Лайза Турлюниха з донькою й меншими синами. Сірко, наслухавшись їх, зовсім онімів від жаху і розпачу. Сто п'ятдесят міст і сіл спустошив хан!
Князь Михайло Голицин і боярин-воєвода Григор Ромодановський, знаючи про прихід орди в Слобожанщину, відступили за Курськ і Севськ. Їхній відступ говорив Сіркові та значковим про навмисний допуск хана до розору Мереф'янщини.
Звільненців за їх згодою Сірко відпровадив на поселення в Запорозьку волость, дочок — у свою половину материної Домниної хати в Капулівку, Лайзу — на тимчас в обійстя Лавра Гука, а решту — у степові вибалки, де толокою всієї волості їм були побудовані при помочі Січі обійстя. Полонені людолови були приправторені на січовище, і Кіш почав готувати похід, ще не відаючи, куди та на кого, бо кошовий того не об'являв.
Підготовку до походу на тимчас припинив приїзд візирових гінців із Бахчисарая із проханням вчинити обмін полоненими. Обміну не було, бо до Мечетної Каїри під Кінські Води ординці привели зовсім мало козаків, але викуп ординських полоненців відбувся, і візир та салтан зажадали зустрічі з Сірком. Обидві делегації вийшли на зустріч при значній кількості війська, і салтан-калга Дзямбег-Гірей із башами — зоднобіч та писар Яковля із значковими — здругобіч трактували всю ніч навкруг вогнища між двома таборами. Дзямбег-Гірей говорив про взаємне знищення двох великих народів на користь нахабних сусідів, не називаючи їх по імені, про видимі переваги, коли б Орда й Україна жили в дружбі, вивільнившись від гніту сусідів, а Яковля вимагав за мир повернення всіх ясирників, що перебували в Ханстві.
— Ми тут не лише для обміну полоненими, а й для вчинення вічного миру із Запорогами,— запевняв салтан писаря.— Адже коли ви не дасте згоди на нього, ми змушені будемо послухати солнцеликого султана й скласти дружбу з царем, який обіцяє нам золоті гори, а за нашими спинами трактує з хондкаром про наше повне підкорення останньому. Наш світлий хан Мурад-Гірей осуджує свого попередника Іслам-Гірея за зради гетьманові Богданові і багне бути слівним у домові з вами.
— Ми також за мир, але спершу тільки на час обміну полоненими і ясирниками, яких ви сюди не привели для обміну й викупу,— відповідав калзі писар Яковля.— Зважте, відсутність взятих вами в полон козаків знижує вашу щирість у словах.
— Визнаємо рацію у ваших словах і даємо шерть-клятву перед Аллахом на слівність, але суть нашої потрактовки глибша й важливіша. Цар віддає нам Запороги за мир із ним, а султанові — все Правобіччя, окрім Києва,— товкмачив салтан своєї.— Тож помисліть над тим, що радимо, відірвіться від царя й гетьмана, як і ми по домові з вами відірвемося від Порти,— завершив салтан свою мову, передаючи листа царя Федора до хана, в якому була його згода на передачу Січі Орді.
Від того листа вже не лише Сірко був у пасії, а й значкові потрактовщики, хоч і допускали підробку ординцями царського послання. На прохання салтана зустрітися з кошовим один на один Сірко вийшов із загоном, але калги Дзямбег-Гірея не дочекався, і в таборі козаків запанував розпач, бо потрактовщики повірили у справжність листа і зажадали піти від Мечетної Каїри й Кінських Вод для вчинення Вальної ради в Коші.
Переказавши через писаря кошовим значковим бути готовими до ради й наступного походу, Сірко з джурою навідався спершу в Балки, а потім і в Капулівку, де оглянув будівництво колиб для приправлених вдів із сиротами, а серед них і для обох доньок та Лайзи, за яких турбувався сам Явтух Халява, і повелів усім волосним війтам та сотникам вирити сажневі в глибину рови від поля, густо поставити бекети на горбах, а на них вчинити незмінні подвійні чати. Він, може б, затримався ще, але прискакав Лавро Гук із новиною, що хан з ордою розбитий під Києвом козаками Самойловича і його рештки за наказом султана посудиться в Лимані у великий похід із буджаками на зворохоблену Мадярщину.
Щось переломилося в Сіркові, був сам не свій, хоч і провів Вальну раду в Коші, і пильно переглянув готові до походу байдаки, коней, зброю, шпіців, і побував на обох Хортицях та Лебедисі й Бучках з наміром при біді перевести туди Коша, а третього дня по обіді покликав писаря Яковлю в канцелярію і проказав йому листи спершу Самойловичеві, потім цареві Федорові, а після них — Донському кругові, якому раніше майже не писав.
«Мосьпане запроданцю-гетьмане! Ґратулюючи тобі наші вівати, хоч твоя мосць їх не заслуговує, відсилаємо тобі невикуплених ординців, бо й утримувати їх нам несила, і чатувати та пильнувати неспідручно, а твоя мосць може належно заплатить Запорогам за їхні труди ратні чи порохом, гаківницями та гарматами з начинням, а чи іншими риштунками, бо хоч хан і ладнається за наказом султана йти в Мадярщину, щоб гасити там ворохобство, але на Тавані поставлені нові фортеці і старі стоять у нас поряд, щоб врешті вижити нас, вашої надійної спини, із Запорогів назовсім. Отож чекаємо від тебе достойної нагороди, бо й до останньої твоєї перемоги під Києвом ми спричинилися, утримавши салтана від помочі ханові, на користь вивільненому людові і тобі... Кошовий зі всім Військом Запорозьким Сірко».
Андрій Яковля був здивований і змістом листа, і замкнутістю Сірка, а найбільше тим, що йому, як писареві, не довелося вставити в листа жодного слова, таким він був упевненим і виваженим. Писаря дивувала і подальша поведінка кошового, незвична не властивою дотепер Сіркові нечемністю і аж зухвалістю.
— Відпровадь негайно полоненців із цим листом, скрибе, і вертайся небарно, бо будемо писати ще! — наказав особливо твердо Яковлі..
Писар вернувся швидко і в подиві присів знову до атраментів.
«Милістю лжебожою, найпаче в речах придвірських цареславців-блазнів та блюзнірів, великий в отрочестві мучителю й гнітителю хрещених і нехрещених тружденних людинів, бовдурозваний рабовладцю, Іконний наміснику Бога на землі, царю Федоре!