Довідались ми на Запорогах, хоч знали те достеменно й раніше, що твоя чорна милість, правлячи, як відаємо, на троні тимчасово між зграєю й тічкою бояр-опричників, кровопивців-вовкулак, затулившись від одвічного агарянського лиха спинами нашого кревного люду, забувши Божі заповіді й відмінивши отчі пільги та свободи, гендлює з невірними нашими душами і нами, захисниками твоєї ненаситної адверсної держави і ненажерного її живота. Гендлюєш методою, достойною волоцюги, а не царя. Підмови й обмови, підлості й нацькови, оббріхи й підступи — ось що недешкретно й негідно лежить в основі твоєї політики. Іншого звичаю, як і твої попередники, ти не знаєш, нещасний, бо не дав Бог людської натури тобі, охиженому, озвіреному й олукавленому від зачаття...
Отож каїнно перезвичаюєш та перехрещуєш не лише наш люд, поневолюючи його, а й нашу метрополію, втричі старшу за твою геєнну державу, переінакшуєш та наущуєш і наших блазнів на захланно-звіриний свій кшталт, грабуєш руками бояр і розстриг у нас храми Божі й монастирі та шпихтіри, які й орда обходила, міняєш своїми гріховно-лукавими дупшастирськими казаннями з вівтарів нашу натуру мирносусідів і гостинну волелюбність на свої воляче-послушні звичаї пригнічень і животінь у скрипицях-дибах твоїх посіпак.
Що скажеш ти, зловроджений царю-в'юноше, великогрішний нащадку царів-вовкулак на тому світі як зустрінешся з Богом та всіма, твоїм ім'ям покатованими, зігнаними, поясиреними, осибіреними чи проданими тобою-та посіпаками твоїми аґарянам, знехаявши Божу любов до ближнього, основу-заповідь нашого Бога-Спасителя?!
Геєна в пеклі огеннім жде тебе, окаянний, і ми, поливаючи сльозами й кров'ю та всіваючи тілами нашу свято-дідизну землю, заповідаємо тобі, твоїм наставникам та поплічникам оте пекло, як нелюдам і диким звірам, що, лізучи зі шкіри й богохульно ошатуючись в ризи православ'я та великодержав'я, віддали нещодавно на поталу невірним сто п'ятдесят слобід у Слобожанщині!
Отож помисли над тим, поки жиєш, і заречись, каючись, не Гендлювати нами та не міняти нас на дружбу й мир з отакими ж, як сам, магометанами! Кошовий Війська Запорозького Верхнього, Середнього й Нижнього з товариством Сірко».
Січовий писар Андрій Яковля, докінчивши скрибання й цього незвичного листа, в душі жахаючись і захоплюючись його змістом, вже переписував його і в січові люстрації, які вів належно.
— Відправ негайно через генерал-поручника Григора Косаґу цю цидулу, попередивши, щоб він виїхав зі стрільцями вже завтра з поля і Великого Лугу,— в якомусь глухому відчаї квапив Сірко писаря, заходивши по канцелярії.— Розмови зі мною в Косаґи не буде, то накажи й вертайся! — гукнув кошовий услід Яковлі.
Писар попутно сказав судді Кудлаю, що «з батьком не все гаразд», і поїхав стрімголов до Косаґова з пакетом і наказом. Генерал-поручник Григор дійсно хотів бачитися з Сірком, але, попереджений Яковлею, зрозумів, що повеління кошового треба невідкладно виконати, тим паче що й сам він, і стрільці його не мали вже сили терпіти комарів і мошву — аж попухши, як і погрози козацтва, не відаючи про їх причину.
Коли Яковля вернувся, Сірко ходив по канцелярії, скриплячи дилівками і не обзиваючись до Кудлая, що сидів мовчки на лавиці, цмулячи черепаню. Поговорити з Сірком, як думав, поки їхав із поля, Яковлі не поталанило, бо той при його появі розслабився і, присівши на лавицю, почав спокійно проказувати наступного листа:
«Славні мосьпани, дідизні нашій брати й соратці в Бозі і в змагах за волю і життя донські козаки! Дізнались ми певно, що цар Федір, його бояри та воєводи-опричці ведуть ґендель з ординцями та турчинами за нашими й вашими спинами про мир і братство за рахунок нас, січовиків. Відомо вам, що запорозьке козацтво багатостолітньо було і нині є джерелом воль і слобід життєвих для гнаних і голодних, притулком для гноблених колодників та зобижених, осередком людської незалежі по заповідях Божих і дідизних.
Тепер і вас, і нас пантрує під делікатним призвідством помочі й захисту царське військо, і коли ми ще можемо хоч на тимчас його збавитися, то ви вже й на те не спроможні завдяки вашим ідольним чільцям. Отож нагадую вам, брати наші, що ні ви, ні ми і в неволі не будемо знеможені, бо те нам заповіли наші отці. Тримайтеся і не забувайте, що Іван, Степан і Фрол Разі з тисячами оборонців полягли за вашу волю, як лягають тепер ті, що їх наслідували, по забіссях Сибіру. У нас Правобіччя в повному розорі й руїні, жінки, діти, дівчата й немічні — в неволі агарянській і царській, то кличемо вас невідкладно піти нам охочекомонно в поміч на промисли людоловів, а ми в боргу не залишимося. Хай жиє наша й ваша свобода та братерство, як жили спокону між дідами й отцями нашими! Чекаємо вас у себе незабарно! Амінь! Від всього товариства запорозького кошовий Іван Сірко».
— Цього листа хай відвезе Кругові на Дон курінний сотник Дем'ян Кривоніс із супроводом,— наказав кошовий Яковлі.— Та накажи курінним готуватися до Спасівки, а отцеві Петрові — зготувати компутний молебень по убієнних!..
Андрій Яковля в якійсь тривожній розгубі і листа відніс, і обозного оповістив про святкування Спасівки, і кухарів та корчмаря попередив про тризняну їжу та питва, а з голови не виходило те, що писав у листах, як і дивна поведінка Сірка. «Що він не боїться нікого з коронованих, то в цьому немає нічого дивного, а ось що він геть змінився, аж не взнати його,— то це не може „не тривожити“»,— ламав собі голову писар і навіть ділився тим висновком зі старшинами та значковими.
— Обійстя знищили людолови, зятів забили, а жону спалили, то й не при собі він,— пояснювали Яковлі співчутливо.
Помітив і джура Назар Оскарко якісь химерні зміни в своєму кошовому отаманові, коли, вернувшись від Косаґова, сповістив, що той досі не вибрався з поля, бо до нього прибули царський і гетьманів сли.
— Як вони пробралися, не помічені вартою з бекетів?! — осатанів, як ніколи, кошовий.— А коли були помічені, то чому я про те не відаю? — аж простогнав Сірко до джури, стискуючи порубцьовані п'ястуки рук, що лежали на столі.— Накажи судді негайно те розвідати і накласти секвестри на винних! — звелів тихо, але так грізно, що в джури похолоділо на душі.— Під слупи їх, під курбачі при слупах, неглядових синів!
— Юж виконую, отамане,— вийшов сполотнілим Назар Оскарко з канцелярії.
Лишившись на самоті, Сірко не знаходив собі місця, його тепер дратували і скрипи дилівок-половиць під ногами, спека в канцелярії, щебети ластівок під стріхою та лелечі клекоти знадвору. Йому ввижалися то останній слобожансько-мерлянський ясир і напівголі молодиці й дівчата у рваних сорочках з хрестиками на розхристаних грудях, пов'язані в лави за коси, то нетесаний хідник-вистелень із дерев обіч болотної вулиці в Москві, блищики в слюдових віконцях убогих колиб і чорні статури стрільців із бердишами в дворі Фролово-Спаської вежі, то старий і немічний Семен Височан у сибірському Коротояці. Пам'ять кидала його знетямлену свідомість то під задимлені Кумейки, то в камінний Дюнкерк, то в просочений запахом тарані Азак і фортецю, де гетьман Карпо Півторакожуха в довгополому криваво-малиновому скарлатовому жупані перед юрбами донського, в смушевих із зеленими верхами, і січового, з червоними шликами, козацтва виголошував прощальну промову-сповідь перед ісходом із Азова. Сірко напругою волі відігнав ті химери, але лиш на мить. Знову, мов наяву, з імлистої пам'яті вияскравилася в свідомості одинока верба в степу з оббіленим лелечим гніздом на вершечку, а вслід — тиха Чурук-Су в Бахчисараї між кипарисами й стуракинями-раїнами-тополями та велетень Чатир-даг, трон-гора Аллаха. Гора змінилася Жванцем і Берестечком, підвінницьким Немировом і Збаражем, а потім привиділася ще молодицею Софія й пані Маріям на путі з Азака та лави козацтва, що перед сном, стоячи на колінах, молилися.
Коли раніше надії в його свідомості семитканно й веселково затуляли одна одну, не зникаючи, то тепер їх, як не шукав, не знаходив. Від них не було навіть приску чи бодай вогника в суцільній темряві прийдешнього. Врешті до Сірка прийшло тверде переконання, що все, до чого він мав якесь відношення, було приречене на погибель, лиш він, грішник, лишався живим для спокути гріхів...