Четвертого дня в містечку Гарманівка найманці Виґовського об'явили себе послушними січовим військам, прибічникам Юрія Хмельницького, а вслід і сам Виґовський не забарився приїхати, покликаний Сірком. Тут же привселюдно відбулася і передача шкатул і клейнодів Юрію убитим горем Виґовським. Юрій від радості пустив сльозу, а у Виґовського після розмови з Сірком один на один сталася запинка серця і задуха. Розмова в них була на диво спокійною і діловою та відвертою, як ніколи досі.
— Ознаймую тебе, лицарю,— говорив Виґовський потиху, облизуючи геть зблідлі уста,— що печуся і смертельно стумлю я не від утрати стану, булави та реґіментарства, бо не під силу вони мені, а від того; що вони потрапили не тобі до сильної длані, а отрокові, який керується, як переконався ще раз, своїм сповідником. А воно: на Бога май надію, а сам іди невтомно в дію... Не зумів я прихилити тебе до себе, як радили мені польські зверхники та навіть сам король. Позарився на химерні маєтності, повірив магнатам і реґіментарям польським та власному кмітові, відірвавшись від свого люду, отак спантеличеного моїми останніми діями...— в ожурі витирав чоло хустинкою Виґовський.— Безталанний ми народ між отакими підступними сусідами, та й тільки! Уповаю на Бога,— перехрестив себе, глибоко зітхнувши, Виґовський,— і тішитимусь, як по моєму відході ви вчасно спохопитеся і зрозумієте, що тепер наше спасіння у спаї із ляхами та литвинами, а Гадяцькі трактові статті в суті — їх вершина на днесь!.. Повторюю: вершина на днесь, яка може утримати нас і дати нам можність в подальшому звільнитися і об'єднатися із усією рештою русинів. І ще одно, звитяжцю! Виборність зверхників у державі надовго можлива навіть у такому оточенні, яке склалося в нас, але маєтна рівність, як і звитяжна, не лише неможлива, а й шкідлива, бо породжує самозванство і обезособлюе постатність здібних і нездібних,— витирав знову лице хустинкою Виґовський.— А ще прошу тебе, яко зацного лицаря,— додав він по мовчанці, не дочекавшись реакції від Сірка,— відпустити мене при охороні до Польщі із жоною Катериною і дітьми та з належною їй пайною частиною батькових Богданових спадкових скарбів і воднораз, даруй, застерегти від помсти мою велику і дурну родину, бо, врешті, дбаю не про себе осібно, у що настійно прошу мені Ласкаво повірити.
— Щодо твоєї, зацний пане, особи,— по мовчкуватому роздумові відповів Сірко, вперше зрозумівши досі недоступного йому Виґовського,— то обіцяю домогтися від гетьмана і скарбової помочі тобі, хоч ти й не просиш, і негайного відпущення до Польщі з охороною, а щодо твоєї жони Хмельниківни, то, даруй, її долю краще вирішувати рідному братові, гетьманові Юрію. Рішенець його, гадаю, буде справедливим,— аж тепер збагнув і відчув Сірко вповні траґедію Виґовського, його щирість в отій плутанині подій, мученицьку траґедію Богданової родини і відчайне становисько таки справді, мабуть, не достойного гетьманської булави Юрія.
Після одужання Виґовський був відпущений разом із найманцями — ляхами і чехами, навіть із коштом на прожиття до Польщі, де отримав далекоглядно завбачливе ляхами звання ще одного київського воєводи і державного сенатора, невільно ставши картою у гральній колоді ляського сейму. Не обійшлося без жертв по його відбутті з родиною, бо кимось нацьковані і намовлені душогуби, за чутками — ворохобники, а по царсько-боярських наклепах — козаки-богунці, вночі вбили, як співтворців Гадяцької домови, Юрія Немирича і Панька Верещака та охорону при них. Скільки Богун не обурювався тими наклепами, вони жили при ньому, як гріх, до самої смерті і по смерті. Ходили чутки, що те вчинили лазутчики Шереметєва, а Виґовськнй навіть на сеймі про те оголосив як про вірогідне. І коли в польських люстраціях та подія лишилася на віки як злочин лазутчиків Шереметєва, то в московських джерелах вона приписувалася всіма «сториками» Богунові за принципом: з поганої вівці хоч вовни пелешок!..
Гетьман Юрій Хмельницький, умовлений своїми схимними радниками, не став належно того розслідувати, яко кари Божої, хоч Сірко і наполягав неоднораз...
Як-не-як, а Гадяцькі домови змусили непрямо царя і бояр продовжити пільги на всіх оседках черкасів, відмовитися поки що від перепису поспольства і вводу воєвод у козацькі міста, а в Польщі і Литві — зняти повністю із русинів «поволовщину» та обмежити переслідування русинської церкви. Обмежив свою владу на тимчас і воєвода Шереметєв у стольнім граді Києві, найпаче над митрополитом, архімандритом, ректором колегіуму, духовенством і ченцями, урядом бурмистровим і цехами та всілякими школами — «розсадою ворохобства, клинів, непослушенства і вольниці!..».
Напередодні свята архангела Михаїла Юрій Хмельницький у супроводі свити старшин і всієї запорозької армії, уже при власному полкові, переїхав у Брацлав, осівши реґіментом у наспіх відбудованому міському замкові. На скликаній Великій Вальній раді — звичайно, під Сірковим впливом — його було потверджено гетьманом «всіх земель і осель України, як і всього війська козацького». В число генеральної старшини на тій раді були обрані: обозним — Павло Тетеря, писарем — Михай Ханенко, суддею — Іван Безпалий, бунчужним — Самійло Богданович, осавулою — Юрій Міневський, сотником — Юхим Коробка...
Били й били урочисто на знак цієї події церковні дзвони уже другого дня спозаранку у Брацлаві, то лише бемкаючи, то і басаламкаючи, ніби переінакшуючи життя не лише міщан, а й козацтва по тих виборах. Зміна гетьмана Юрієм ніби спинила в шаленому русі всіх і все, мовби змусила замислитися та згадати пройдене.
Ще на раді, та й по ній, усі стали небайдужими, бо знову був отруєний Іван Богун, хоч і не смертельно, та все ж не міг навіть піднятися з постелі. Іван Сірко, відмовившись, як кошовий, від усякої причетності до генеральної старшини, хоч і брав участь у виборах із усіма сотниками та іншими зверхниками, був у подяку за поміч призначений наказним гетьманом і кальницьким великим полковником, тобто воєводою цілого краю із запорозькими та іншими козаками і поспольними сторожовими чатами, з реґіментом у відбудованому Вінницькому замку. Лавро Гук знову став сотником міста, а Гнат Турлюн і Іван Стягайло зі своїми сотнями — наглядцями в усім краї і розвідниками. Вернув Сірко і старого однорукого Оксена Спичака у вінницькі бургомістри і почав дбати про підготовку до зими, гуртував козаків до походу...
То Гнат Турлюн, то Іван Стягайло постійно зносилися із Січчю, возячи туди і звідти звідомлення. І ось неждано-негадано до Сірка прибули січові старшини: Васюра Варениця і Адам Сулимко. Вони розповіли, що Іванець Брюх кошовує від Сіркового імені, прикриваючись ним у своїх невдачах на промахах, а вказівки його виконує для вигляду, боячись Сіркового повороту чи хоч наїзду. Гості з Січі вияснили достеменно, що Брюх отримав гарач від Маґомет-Гірея, коли той повертався із Слобожанщини, гнаний Одинцем та Лизогубом, і навмисне відійшов із Муравської сакми на Кальміуську, щоб дати ханові вільний прохід у Ханщину із ясирниками.
Неприємними були повідомлення і про решту порядкувань Брюха на Січі, та Сірко вважав, що вони до пори терпимі. На прохання приїжджих Васюру Вареницю Сірко призначив сотником у Пальник, а Сулимку — в Гайсин.
Клопотів було досить: надходила зима, і треба було турбуватися прокормом коней і людей, про взуття і вдяганки, про пастрому та всяку сушеницю, про запаси борошна і солонини, а головне — чимало міщан треба було прилаштувати до якихось цехових зарібків. І в цьому бургомістр Оксен Спичак був помічним не лише у Вінниці, а й повсюди, куди його пан полковник просив навідатись...
Зразу по виборах гетьман Юрій Хмельницький послав у Переяслав до князя Трубецького, який довго гостив там у полковника Якима Сомка та Петра Дорошенка, своїх депутатів для вимогливих потрактувань «про негайну відмову царя від його наказного Трохима Цюцюри». Депутати повезли з собою і вироблену на раді вимогу цареві із чотирнадцяти пунктів, передавши її Трубецькому для негайної передачі самодержцю і пригрозивши, коли той спробує не згодитися, то і Трубецькой, і Шереметєв, будуть взяті негайно під чати як аманати.