Події, як над безвістю, простиралися і над ним, ніби злочинцем, і не було прощення не лише тим, що глумились над людом по Чорній раді, а й йому, хоч він завжди просив його у мертвих, полишених на полі-побоїщі, навіть у ворогів-людоловів, а не лише у побратимів-козаків... Зітхання, скніння, зубовний скрегіт кінчалися жалюгідним безгомінням, яке мусив ховати від стороннього ока...
11.
Купалася в запашному літеплі природа. Буяла, в'юнилася, плодилася, мінялася барвами і кипіла буслиними клекотами над куренями та розкритими для лету крилами лелечат у купинних гніздах, які були святотатною гордістю мешканців під ними. Лелеки над куренем вважалися Божою милістю, охранним духом, символом безпеки, а порожнє гніздо на дахівці віщувало мешканцям загрозу поразки в бою, пожежу, мор, зраду і гибель.
Забобон той був здавна таким заповітно і душевно глибоким, що курінь часом відмовлявся йти в бій, коли навесні бузьки відсахувалися від нього і осідали на інший. Правда, порожніх гнізд на січових будівлях, як правило, не було, навпаки — бузьки їх мостили на яворах, раїнах-стуракинях та інших деревах, бо ж вистачало лелекам корму в заплавах, а відтак і плодилося їх щороку багато. Запорозьке Поле і Великий Луг скупчували в собі стільки птаства, що козацтво чарувалось ним...
Відпустив нарешті курінний отаман Сірко крулівських посланців із подарованими навзаєм двома арабськими чудо-скакунами під дорогими кульбаками та обіцянкою «приїхати до Шаргорода, як угамується Січ». Не встиг потішитися тим, що позбувся клопоту, як знову прийшло «пожалування» від царя з подячною грамотою та уклінним проханням до козаків об'єднатися із донцями, вже ніби царськими, й піти «на промисел сушею й морем», щоб перешкодити об'єднанню із ляхами агарянської орди.
В царевому листі все виглядало так, ніби й не цар просив, а Синод і «сім київських та іних підпольсько-литовських храмів, вірних цареві і святій православній церкві та вірі во Христі».
Хоч те прохання й шокувало до пасії січових чільців, а найпаче протоієрея Петра Буркуна, вони розуміли, що цар і бояри вже давно підігрівають жар чужими руками, але складалося так, що їх інтереси збігалися з насущними нуждами рідного поспольства, яке жило під постійними людоловствами Орди і в Україні, і на Доку, а отже, прохання царя не викликало заперечення, бо ж підсилювалося молільним «проханням семи храмів у вольнім віросповіданні»!
Подіяли на січове товариство, а найпаче на берладників, жаківників, арґатів, підсусідків та шпихтірників-калік і вісімсот вісімдесят шість карбованців мідних, шістнадцять алтинів і чотири гроші, що по грамоті призначалися їм.
Сіркові було ясно, що Приказ Малої Русії на Москві добре обізнаний із ситуацією в Україні і в Січі завдяки перекинчикам, які і направляють його, і пильнують за впливовою дієвістю, звичайно, за непересічну оплату й стани. Ніби випадково на Січ прибув гінцем якраз тепер Гриль Явриченко із Козельська «від викітної громади» і сповістив, що «татари на чолі з Бабаш-Арслан-Алеєм взяли в ясир на Козельщині по штири бранці на кожного людолова». А вслід за Явриченком до Січі наблизилося дві тисячі ратців-козаків із Білгородщини. Вів їх наказний полковник, колишній сотник Січі Християн Гогольщина. Косаґов у нього був ніби підпомічником і дорадником.
Людоловства Орди і відкриті виступи, супроти неї царя немовби за єдину християнсько-православну віру творили свою справу на користь Московії краще і вправніше, аніж будь-які військові дії. Якщо стрільців-московитів козаки-січовики просто видворили б із Великого Лугу, то слобожанських козаків вони приймали як своїх, хоч і розмістили не на Січі, а в полі. Зіграло свою роль і прислане царем «пожалування» з двохсот портищ сукна (по сорок аршинів у портищі та «по п'ятдесят мідних карбованців на душу козацьку», присланих «для воїв Гогольщі», а фактично для стрільців його «підопічника» Косаґова...
Неймовірні складності гри двох високих дворів, а в додаток — святотатні викиди Чернецьким та Махевським із могил при Суботівській церкві останків Богдана й Тимоша Хмельницьких, не допускали й думки про якісь сув'язі або трактати з ляхами. А тут ще посланий Сірком загін розвідників із Адамом Сулимкою на чолі привів бранця, білгородського буджака, який віз від Яли-мурзи до хана листа зі сповіщенням, що мурза «зможе піти за ясиром лише тоді, коли хан виступить із Криму, бо має таку вказівку від Субан-Казі, візира і хондкара та муфтія Великої Порти».
Щоб хан і Яли-мурза не вийшли з дому, Сірко, поставивши січове реґіментарство до відома, послав на Дон до Степана та Фрола Разів доброхітців із наказним отаманом Трохимом Вітченком «за охочекомонцями-донцями і калмиками-ойротами» в надії спішно зладнати великий похід на Ханство. Допомагали Сіркові впливати на «старших і знатніших» в тому заході і московсько-воєводські лазутчики та прибічці Брюховецького, які, відступаючи перед Тетерею, Гуляницьким, Маховським, Чернецьким, всяко обнадіювали населення спасінням у Сірка, змусивши тим Іваненка-Величка по здачі кошівства і курінства в Зозулиному Яру та на Чортомлиці Панькові Пилипчаті піти із Сірком чималою спільною потугою до Дністра, Тягина і Бендер не Україною, а буджацькими селищами і становищами.
Похід той не лише позбавив хана змоги вийти з дому, а й змусив його готуватися до відсічі, оскільки Сірко пустив поголос, що «йде морем і степом на Ханство». Тисячі становищ буджаків було спалено козаками, десятки тисяч буджацького люду взято в полон, і від горя розорених сполотніло не лише небо, а й сам хондкар-султан світлий, святий муфтій та великий візир у Порті Щастя.
Сірко в цім поході був всюдисущим, його розвідники робили більше рекешету, аніж він сам. На десятки поприщ правилися пов'язані сирицею бранці в лавах-колонах. Худоба, коні, гнані козаками до Січі, лишали по собі чорний шлях в незайманому степу, здіймаючи порох до самих хмар...
Зруйнувавши буджадькі стійбища і можливу їхню погрозу в підсиленні хана і його удару козацьким когортам у бік, Сірко повернув запорозьку потугу на Брацлавщину, Уманщину і Вінниччину, де всі козацькі загони доброхітно зголошувалися перейти в його підлеглість, а польські ще при наближенні втікали.
З Вінниці на гроші, одержані за звільнення знатних мурз і башів, Сірко послав у Січ валки-батови всілякого провіанту, хліба, а найпаче кіз, овець та корів, які дешево коштували в Кам'янці-Подільському, «для запорозької волості, сирітських і каліцьких шпихлірів». Послав він і цареві, як сатисфакцію, дві корогви, п'ятнадцять полонених знатних буджаків, добротного аргамака і двадцять чотири верблюди, зазначивши в непоштивому листі, що «Січ цим походом розрахувалася десятикратно і зі світлим царем за всі його пожалування та помочі козацтву, і з воєводою Ромоданом за присилку козаків у поміч». Та приписка при ігноруванні царських титулів на смерть образила тронну особу, а відповісти на неї Сіркові вона не могла у скруті від Тетериного наступу...
«Удався нам похід,— аналізував отаман виправу,— і вихід трьох тисяч буджаків випередили, і хана затримали. А все завдяки розвідцям Турлюновим, обскокам Стягайловим, вогням Туковим, які показали нам буджацький алай як на долоні. Цього не навчиш, до цього додумаються тільки здібні»,— тішився своїми помічниками, дивуючись, що не прийшли із Дону Разі, а зі степу ойроти, як обіцяли.
Попереджений Турлюном, Сірко, піднявши гуртик козаків, догнав ще один ясир і на льоту звільнив у Абдаґул-мурзи — вісім, у Алаш-мурзи — десять, у Темераш-улана — дев'ять, у Метли-мурзи — чотири, у Бабаш-мурзи — чотири, у Аджай-мурзи — двадцять, у Ярелан-мурзи-гази — десять, у Каплан-мурзи — десять, у Абли-мурзи — шість молодих бранців, відібравши більше сотні добрих коней, кілька десятків луків, шабель-ятаганів і добротних арканів. Звільнив без жодних втрат, не дивлячись на відчайдушний супротив.