«Не пропали дарма заповзяті виправи на січовому тирлищі, слава Богу»,— перехрестив себе подумки Сірко, тішачись загоном.
Лишивши наказними полковниками Січі у Вінниччині, Брацлавщині й Уманщині (Ханенко із Тетерею були під Глуховом) Адама Сулимку, Васюру Вареницю та Лавра Гука, Сірко спішно пішов до Січі, щоб попередити можливий напад хана на Запорожжя, бо Мухаммед-Гірей, дізнавшись про Сіркові виправи на буджаках, оголосив «священний джихад проти невірних ґяурів у Запорогах».
В Січі Сірко застав три полки стрільців, як «гарнізон оборони од татар до прибуття січових сил і самого отамана Сірка із Брацлавщини». Царський двір без мила ліз у січову душу! Він ще через Приказ Малої Русії уперто намагався бути присутнім на «православних Запорогах» навіть при відступі і втраті позицій в Задебрянщині й Смоленщині, не кажучи вже про Ліфляндію, хоч і обзивав те ж Запорожжя «гніздом збіглих збуйців, заколотників, нехристів, відступників-єретиків та антихристів».
Очолювали полки стрільців Петро Сафонов та стряпчий Григор Косаґа-Косаґов. Обидва чільці зустріли Сірка перед Січчю запевненнями, що вони «прислані царем у його повне підпорядкування і дислокуватимуться тільки там, де Сірко їм дозволить». В словах царських довіренців не було й натяку на кошове регіментарство, виглядало так, ніби Сірко, а не Пилипчата чи Іваненко-Величко із Іваном Щербиною реґіментарювали в Запорогах.
Тим царські присильці відколювали Сірка від решти запорозьких привідців і не без умислу сіяли між ними ворожнечу.
Січ зустріла Сірка й новиною. Молодший за нього, колишній його однокашник, вишкольник сотника Шуліки, тепер чигиринський полковник Петро Дорошенко, який досі не тримався ні промосковської, ні пропольської сторони, пішов зі своїм добре вишколеним, озброєним та на заздрість одностайним полком із братом Григором у поміч Тетері, то пак і крулеві. Ця відомість та ще чутка, що й Богун став у поміч Тетері, змусила Сірка звернути увагу на «обдуманих полковників», як на якусь непересічну, вирішальну подію.
І знову обставини не примусили засидітися в Січі. Сірко дізнався, що Мемеш-мурза кримський за наказом хана пробрався аж під Канів і «взяв там такий великий ясир, який ще не траплявся йому, хоч ходив за ними в Урусію не раз». Пробрався він вміло, обійшовши Сіркові залоги, і в тому мусив приймати участь хтось із перекинчиків-козаків, що знали й гасла, а не лише розташування бекетів.
Тож, кинувши напризволяще Січ, Сірко із доброхітцями-запорожцями сушею й морем пішов на Перекоп, навперейми ушкалам-людоловам і назустріч можливому хановому виступові в похід. Справжнє смертельне бойовище відбулося під Перекопом. Пішли з Сірком, як із реґіментарем, і Сафонов та Косаґа з трьома полками. Одгородивши себе від хана човновими залогами, Сірко повів решту свого війська зі стрільцями в лоб ушкалам-людоловам і в дводеннім бою, втративши чимало козаків, а найпаче стрільців, що не вміли арканити й шаблювати, таки здолав ординців, заарканивши Мемеш-мурзу і висмикнувши його з сідла.
Поодинокі втікачі, добравшись до хана, повідали йому, що «шайтан Сірко учиненням нечистим зробив таку мішанину серед правовірних, що вони в бою самі себе били, не відаючи, хто свої, а хто чужі! Одягнув підшайтанків-кяфірів у ординський стрій, очалмив їм голови, а ясирники убивали правовірних і в стояннях на колінах».
Не встиг Сірко оговтатись по бойовищу та вийти в зворотну дорогу, як до нього пробилося шість ясирників-втікачів аж із Гезлева і Бахчисарая на чолі з шаргородським козаком Іваном Мельником, колишнім Сірковим сотником в тому містечку. Мельник був обізнаний не лише з тим, що робиться в Ханстві, а й знав, що твориться у вілайєтах та казах турецьких у Криму. Він намалював Сіркові на піску карту всього Ханства з містами, аулами-стійбищами і пасовиськами, увесь Бахчисарай та його околи із путями, шляхами і навіть перепуттями, річками, долами і горами.
«А ще скажу, пане полковнику,— називав він Сірка по-давньому,— що запорожці без великих втрат мають змогу, а найпаче з'єднавшись із донцями, взяти і все Ханство при допомозі своїх людинів у ньому, бо ж їх там стільки, що на одного ординця, мо' й три припадає тепер!» Він клявся Сіркові, що, будучи бранцем, лише про те й думав, щоб підказати Сіркові ту істину...
Вже коли Сірко щасливо доправився під Перекопу в Січ, до нього прийшов посланець із Дону, який нещодавно ходив на байдаках у море, тепер донський осавул Павло Килимник, колишній запорожець-чорноморець, знаний Сіркові ще по Азовському сидінню як підпомічник покійника Конограя, з листом від царя і бояр:
«Його царської величності Війську Запорозькому за сукцеси Перекопські ми вельми вдячні, отож просимо чинити над кримцями і ногаями, як і над всіма аґарянами, промисли разом із отаманом Сєркою і військами всіх черкасів, щоб замислам їхнім не бути, а ми, його царська величність, князь...— перелічувалося понад п'ятдесят титулів! — від вас, наших підданих, ніколи одступні не будемо і проти поганих завжди вам будемо у захисті і помочі стояти...»
Оте «його царської величності Війську Запорозькому» і «наших підданих» було явним каменем у запорозький вольний город і обурило не лише січовиків, а, як твердив Килимник, і донців, бо ні одні, ні другі ні в якій мірі себе приналежними «його царській величності» не вважали. Донський круг в обурі вислав царевого посланця геть, хоч і не всі отамани того хотіли, а Сірко та січовий реґімент негайно відпровадили Сафонова і Косаґу із стрільцями не лише від Січі, а й «із усіх козацьких земель»!
— Невже ми, донці, уже піддані, а не вольні козаки? — обурювався Килимник.— Невже невпоміт і нас зашорять цар і бояри?! На Дону по цьому листі ціла заворуха стряслася між козаками й Кругом. У нас, отамане, не уявляєш, що твориться! Разі питають тебе, що їм робити із царськими посіпаками, як діяти. Адже Круг не дозволив нашим охочекомонцям піти тобі на поклик в поміч, як ти просив. А головний отаман Ходня-Лук'янов, заборонивши про похід і думати, забачивши ворохоблю по отому листі царя, для виду згодився із обуреними та збунтованими, але тільки тому, що іншого виходу не мав.
Цілий тиждень кипіло і в Січі. Старші та знатніші під впливом сіром, а найпаче збіглих та всіляких арґатів, які вимагали «порвати і найменші сув'язі із царем та боярами, яко насильцями та мордирцями», нарешті відпровадили в Москву Павла Килимника в Посольський приказ із листом-протестом, в якому писалося, щоб бояри, скриби та іні «служиві людишки» не сміли писати слів «наші піддані, його царської величності донські і запорозькі війська», бо інакше вони підуть війною на царські землі і остроги, хоч досі охороняли від аґарян Московію за пожалування. В листі в'їдливо нагадувалося Приказові, що «землі ті не царські, а лиш остроги на них його, отож хай того не забуває!..»
Було б чого реготати на кутні січовикам і над чим думати чільцям. Наглі підступи царя та його посіпак були такими пройдисвітними, що в них тяжко було й повірити. Відступивши розбитим під натиском ляхів, литвинів та Тетері в свої землі, цар найняв сотні розстриг, таємних послухів для розповсюдження турусів-чуток, для підкупу святих отців, і ті з вівтарів паплюжили Тетерю й Сірка, як єретиків, здирців, шубравців і клятвопорушників.
Дізнавшись про ті обзивні й наклепні чутки-туруси, Сірко згадував свою розмову із Шереметєвим та недавнє «благословення, дане січовикам на аґарян сімома єдиновірними православними храмами», і зашпорами пойнявся від того. Об тім навіть ханський підвізир сповістив Сірка, коли погоджував із кошовим помежжя пасовиськ між Запорогами і Ордою.
Цар компенсував втрати у війні надбанням собі прихильників з допомогою пліток, вигадок, обіцянок-цяцянок поспольству та чільцям. І наслідки не забарилися. Проти Тетері повстав зненацька Паволоцький полк під проводом Івана Поповича, сподіваючись на «велике пожалування». Йому услід Переяславський полк під Войцем Сербином визнав Іванця Брюха «єдиним гетьманом». І все те творили ніби не лазутці царя, а сам гетьман та його писар Степан Гречаний у Батурині. Прийшла звістка, що знаний Сіркові попович Іван Самойлович об'явився тепер уже сотенним писарем у Веприку лише завдяки тому, що написав цареві за Сірка, як за «збуйцю й драпіжника».