А пункти були такими: «Цар і його бояри не мають права поза гетьманом вести потрактування, в яких би хоч щось вирішувалося українське з іншими державами. Гетьман віднині, хто б ним не був обраний, має право при потребі вільно зноситися з іншими державами по українських питаннях, ставлячи царя до відома про содіяне. Духовенство України має бути під зверхністю патріарха Константинопольського по всіх землях козацьких розселень. Цар не має права тримати воєвод на землях Гетьманщини і там, де мешкають черкаси-козаки чи посполиті волощани.
Стрільці можуть присилатися лише на гетьманове прохання і по присилці підлягати тільки йому і його зверхникам. Цар не може жалувати ніяких маєтностей чи земель в Україні без погодження з гетьманом. Цар відмовляється назавжди від призначення наказних гетьманів чи інших зверхників, не обраних козацькою Вальною радою. Цар дозволить безмитну торгівлю українським крамарям і гендлярам у Московщині, як те дозволяє гетьман сусідам на всіх українських землях».
Ледь встигли прислані у Переяслав депутатці поговорити із високим гостем-князем, а він — зібратися, врешті, в далеку дорогу, як гетьман Юрій на чолі війська при польних наказних: генеральнім обознім і судді Іванові Кравченкові, генеральнім осавулі Іванові Ковалевськім, полковниках Петренку, Терещенку, Засядьку, Тарасенку та сотниках над сотнями підійшов до Ржищівської переправи, сповістивши про те посильним Сомка і Цюцюри.
Не думав гетьман Юрій довго затримуватися у Ржищеві, та там його наздогнала направлена Сірком із Брацлава польська делегація. У перемовах із нею гетьман і його генеральні зрозуміли, що Польща прагне врешті поновити Гадяцькі трактати, щоб затримати тим самим поновлення Переяславської домови з царем. Може б, трактування затягнися надовго, так у стан гетьмана, покинувши Ромодановського, прибився після видужі Богун, ставши генеральним радником та запасним воєводою при його peгіменті.
Польські делегати були невбарі відпроваджені додому, бо не мали при собі представників сейму та не згоджувалися на відхід від Польщі і Литви «всіх русинських земель і людності до князівства Русинського у майбутньому трійному федераті».
Звичайно, єдність в Україні, досягнута січовиками і особисто Сірком, давала підстави генеральним і гетьманові, та ще при жадібнім бажанні царя, відновити Переяславську домову, сподіватись на краще, що може прийти незабаром. Але Сірка (та й не лише його) Юрій розчарував, і не так малоумством юним, як тим, що радився гетьман у військових і державних справах більше із архімандритом Яном Кобринським та канівським ігуменом Йовою Заянчковським. Не сподобався і Сірко святим отцям своїм впливом на вирішення долі Гетьманщини та пропозицією негайно пройти Лівобіччям, Сіверщиною, Слобожанщиною із військом, ніби інспектуючи всю Гетьманщину, а насправді об'єднуючи її і воднораз домагаючись не тих чи тих домов із сусідами, а незалежі і від одного, і від другого, згуртовуючи люд в одну суцільну сув'язь...
Сіркові кроки: похід на Акерман і Перекоп, а потім — на Чигирин, листи, що змусили зупинитися самозванців, нарешті, оточення Виґовського і відпроваджений його до Польщі поціновувалися гетьманом і свитою лише в перші дні. Більшість свити, як бачив Сірко, складалася із пристосуванців, що за стани слугували вчора одному, а сьогодні — другому. На це, як не дивно, натякав, прощаючись, і Виґовський. Проте втішався Сірко тим, що без братовбивства і міжусобства було знову об'єднано і Гетьманщину, і Слобожанщину, і Січ, ще й хана відпроваджено додому, принаймні до наступного літа, уже не кажучи, що тканинами Карач-бея були пристойно зодягнуті і козаки-сіроми та осільці при Запорогах, і ті, що пішли в похід.
Ще на раді в Брацлаві Петро Дорошенко зізнався Сіркові, що він таємно від Виговського відвідав свейського короля Карла-Ґустава і мав з ним довгу розмову, в якій вияснив, що «свеї не так дбають про захист моря, як турбуються про корону польську, склавши трактат про перемир'я із царем». Дорошенко запевняв Сірка, що такому ходові подій сприяв, як вважають свеї, Сірків маневр на Акерман і Перекоп, оточення Виґовського і призначення Юрія гетьманом.
«Я проти будь-яких потрактовок із обома пройдисвітними дворами, а твоє наполягання про негайний похід гетьмана із військом на Лівобіччя одобрюю! — сказав Сіркові Дорошенко і підтримав його на раді, аж здивувавши Сірка щирістю та палкістю.— Нам коли вже й доведеться покладатися на чиюсь поміч, то лише на поміч дальших від нас держав; у яких не буде розрахунку підтоптати нас під себе».
Сірко потім мислив над тим і зрозумів, що Дорошенко не вірить у незалежу України.
Випала йому нагода переконатися, що й інші полковники думають так само. Якось в погожий день по обіді в Замчищі зіскочив із коня Сава Тарасенко, який тиждень тому вибрався із гетьманом у похід. Сірка здивувала його поява лише з джурою.
— За завданням гетьмана Юрія іду в Брацлав, а домігся я цієї посилки через Богуна,— після чоломкання хвалився той.— Ми з тобою так і не поговорили на раді належне, то я вирішив оце тебе навідати.
Якийсь час гість мився, перевдягався, перевіряв, чи кінь нагодований і напоєний, і нарешті вони сіли обідати-вечеряти, бо був уже неранній полудень.
— Я та пан Михай Маклашевський, як полковники стародубські, оце вже кілька літ у сусідах боярських, так надивилися на царські порядки та побори його воєвод: що ту худобу, люд запрягли і мордують, як їм лише хочеться і багнеться у свавільстві. Куди тим ляхам, нікчемам, до них! Вони невиліковно хворі і до угнічення свого люду, і до поневолень сусідів,— раптом змовк він.— Забув, даруй, переказати тобі дяку від побратима Богуна і його прохання зрозуміти й простити отой його невільний зв'язок із Ромодановським. Блідий і геть хворий, а підбиває Юрія йти на Сіверщину. Одначе той все відкладає. А чого, спитати б, коли отака погода стоїть благодатна? Дитя, та й годі! — аж руками розвів Сава Тарасенко, похитавши головою.— На Москві тебе називають Ваньком Каїном, що прийде і знищить їм все, як пророчиця наворожила.
Так що я, пак?.. Ага, наші з паном Михаєм сукцеси у помежжі з боярами незатихні, бо воєводи постійно спонукають нас до супротиву. Отож хочу тобі, мосьпане, і від себе, і від пана Михая, як уже радив те гетьманові, Богунові та іним на раді, сказати, що нам найперше треба розв'язать питання нашої сув'язі з сусідами якось актово і невідкладно, бо інакше буде ще одне лихо. Адже в Дебрянську князь Мещерський вже поставив будівлю-острогу свою, яко вдома в себе. А мешканцям нашим там прямо каже, що вони лиш тимчасово користуються пільгами царя в отому самоврядуванні. Місцевий війт скаржився, що князь ясаками жалуваними переманює до себе всіляких замтузців, а до нього і уряду ставиться зверхньо, як до своїх підданців,— і в оповіді пікся тим Сава Тарасенко.— А ще скажу тобі, що ми із паном Михаєм, як і інші зверхники наші, уже окличені воєводою і стрільцями Глумливими і глузливими прозвами, а твою милість пан воєвода в розмові якось іменував зарізякою, даруй на слові. Стрільці нацьковані на наш тамтешній люд і відкрито іменують його хахлами, як кревного ворога, нарівні з ляхами. Тим послуговується навіть воєводин духівник при казаннях у стрілецькій церквочці з вівтаря,— аж кривився оповідач від отого неподобства.— Побратимство з ними — це повна їм покірність, а коли навіть хтось із них, як отой сотник воєводин у Острожку, людяний, то він також таврується прозвою і обзивається юродивим. Одружений злюбно з козачкою, за чемне поводження а нею він прозивається бабою, а двоє діток його — хахлятами, і прозиваються не ким-будь, а самим воєводою...
Сірко, слухаючи гостя, вже вкотре згадував своїх кумів Дзиковських, а найпаче палку Явдоху та схимницю арзамаську Олену, свої поїздки по Слобожанщині і дивувався, що Тарасенко, не змовляючись із ними, говорив йому те ж саме, лише іншими словами. Це і насторожувало, і закарбовувалося у пам'яті, і смутило-стумило його, запевняло, переконувало, наводило на роздуми і на аналогії...