Фортеця, посад і місто з примістом стали неабиякими захистками для козацтва. Піскувате й горбасте поле не допомагало яничарам та буджакам, а вилазки козаків, які весь час міняли позиції, допомогли Сіркові десь по обіді оточити весь Селімів алай. Зрозумівши, що він опинився в лещатах між лучним і самопальним вогнем, нуреддін зробив спробу вирватися, пославши у вістря прориву турецьких секбанів-піхотинців, але затинні пищалі, шмагівниці, рушниці й мушкети, взяті у фортеці козаками, зупинили їх за першої ж вилазки і завернули до гурту.
На кінцевий штурм Сірко пішов зі своїми та Косаґовими вершниками зоднобіч, а Олекса Шкуро з байдарочниками — вдругобіч після того, як на татар пустили захоплених у фортеці бахманів, підігрівши їх перед тим змоченими в смолу й підпаленими скрутнями із клоччя та ганчір'я.
Нуреддін із купкою охоронців мусив утекти. Козаки зсаджували стрілами вершників, що розбігалися, намагаючись прорватися з кільця, саджали їх колінно на пісок зі складеними на грудях руками і до ночі в'язали до дараб; поранених клали до жінок і дітей на мажари, підбирали захоплену зброю, майно, порохи, гуртували овечок, кіз, коней усю ніч, а вранці, поснідавши і погодувавши полонених, спішно знялися в дорогу сушею і байдаками.
Січовики, які лишалися в обох Січах, очам своїм не вірили, коли угледіли полонених у полі, а статки — в Чортомлику. Їх захоплювали не лише коні, овечки, кози, а й майно та найпаче яничарки, венеціанські аркебузи, ґнотові мушкети, пістолі, дорогі ятагани та дванадцять різних гаківниць, заклинених, правда, при здачі. Була й печаль, яку розливав церковний дзвін по всьому Великому Лугу і того, й наступного дня, правлячи поминальну месу по убієнних, а їх налічувалось понад двісті душ, привезених для похорону... Вістка про цей похід Сірка, як курінного отамана, який двома тисячами козаків розбив понад п'ять тисяч яничарів і ординців, зруйнувавши фортецю, посад і місто, та оповіді нуреддін-салтана про те, що в Сіркові живе нечистий, докотились до всіх сусідніх державних дворів легендою.
Відпровадивши воєводу Косаґу з Великого Лугу, для певності — з численними здобутками, Сірко хоч на тимчас поклав край ворохобству в Січі. Та послані ним у Слобожанщину косяки коней зродили й нарікання. Згодом вони обернулись і в ремства, надто від кимось принесеної туруси-брехні, що в околах, та й у самому Перекопі, буцімто була моровиця і лише тому Сірко переміг нуреддіна, взявши фортецю, місто й посад. Плітка була настільки вдатна і так вчасно посіяна серед козаків-січовиків, що Сіркові довелося і всіх здорових полонених, і козаків, що їх привели, купати в теплій смолі-дьогті.
Сірко не йняв віри, що такою сильною та дійовою може бути плітка, коли вона уміло, на добре підґрунтя пущена злостивцями. Говорили, що Косаґа ходив із ним у похід нібито без благословення царя і воєвод та навіть їм наперекір. Сірко морочився тим, шукав першоджерело плітки і знайшов його лише з часом, ахнувши з подиву від віроломства бояр...
Заворушення, що почалися в польських військах із-за невиплати платні рейтарам, до яких приєдналися навіть маґнати Любомирський, Ліщинський та інші, як противники короля, не стали завадою Янові-Казимирові, як сподівалися ворохобники та московські окупаційні бояри. Очолене гетьманом Тетерею, Чернецьким, Богуном, Гуляницьким військо, обійшовши добре укріплений Переяслав, направилося при всебічній підтримці обуреного здирствами воєвод і Брюховецького поспольства на Остер, захопивши і звільнивши від козацьких з'єднань гетьмана та від воєводських стрільців Бориспіль, Баришівку, Нові Млини, Короп, Кролевець та інші міста й села. Лише Борзна не здалася умілому та вправному Богунові, хоч і була надовго обложена його загоном.
Тоді ото круль зі всіма своїми воєводами над рейтарами і жолнежами та гетьман зі своїми козацькими потугами могли б іти разом з ордою і до самої Москви, коли б відали, що «ближні бояри» — князі Куракін та Кудиневич-Черкаський — стояли незрушно за Дебрянськом, не бажаючи допомагати ні один одному, ні тим паче ставленику Брюховецького — Ромодановському, нижчому за них станом та родом. Ян-Казимир випадково, під впливом Собеського, розділив своє військо навпіл, направивши одну половину на Суджу, Псьол та Обоянь, а другу — на Свану й Фатіж.
Зорієнтувавшись, врешті, в путі, круль, Тетеря та хан вже бачили себе повними господарями в Україні, але ординці, нагарбавши до неосилу майна, худоби, коней і ясирників та ще потаємно отримавши щедрий ясак-гарач від царських воєвод, зненацька відкололися від круля й гетьмана і спішно направилися додому.
Не поталанило крулеві тоді ще й тому, що козацький загін Брюховецького на свій страх і ризик пробрався крулевим потугам у хвіст і неждано-негадано захопив у сутичці королівську казну-скарб, якою той мав розплатитися за похід із найманими драбантами і жовнірами...
Зате поталанило в тій веремії ханові, бо він повернувся додому Самарською сакмою не помічений січовиками, чого Сірко, дізнавшись запізно, ні собі, ні кошовому Іванові Щербині не міг простити. І недарма Сірко підозрював ханів підкуп. Прибічники Брюховецького на чолі із Сацьком Туровцем справді на тимчас зняли бекети на Самарській сакмі, пропустивши ясир у Ханство.
Десь за тиждень Сірко зумів зібрати з охочекомонців численний загін і разом із Григором Косаґовим спішно пішов сушею під Перекоп, але вже на Кут, бо дізнався від втікача, що ясирники ще сидять у сириці по ямах, чекаючи продажу...
Розвідавши зусебіч Карач-беїв Кут, козаки скористалися темною ніччю і шаленим нападом звільнили спершу сотню ясирників у околі, а під ранок напали й на Кут. Окремі ясирники стали провідниками, бо знали всі ходи-виходи і місця, де були осиричені в сирих ямах їхні родичі та знайомі.
Перший напад особливого успіху не приніс. Вночі Сірко, відбивши за день з десяток Карач-беєвих наскоків, запалив багаття з кураю й перекотиполя в долині, виставив чуперадла-опудала між ними й навкіл, а сам поспіхом відійшов із загоном до річки Каланчак, сподіваючись, що Карач-бей, підсилившись за ніч сейменами, нападе вдосвіта на козаків, а відтак його можна буде відрізати від Кута і розбити.
Диву давалися ойроти, донці та стрільці і вчорашні ясирники, як Сірко міг передбачити дії Карач-бея. Було в тому щось гемонське, нечисте й забобонне для них і для самого ординського аги, який раптом зрозумів, що, поки він нападав на порожній бивак, Турлюнів загін звільнив у самому Куті решту ясирників, озброїв їх захопленою там зброєю і став на поворотному путі бея лавою вужаків, що стріляла із-за прив'язаних сирицею правовірних бранців.
Пастка посіяла паніку в татарському булукові і призвела до того, що Сірко всебічними нападами змусив його тікати в степ, де сам Карач-бей був настигнутий Сірком та в двобої стятий, а його булук знищений рештою козаків — супровідців отамана.
Взятий у полон літній ага сказав Сіркові, що «хан, слава Аллахові, у поміч ляхам і Тетері тепер не піде, бо має досить статків і не хоче наражатися на лабети шайтана Сірка, а має намір замиритися з Січчю і навіть із самим царем, який двічі дав йому за те великий гарач».
Відрядив Сірко вчорашніх ясирників-опришків на чолі із ватагом Мироном Дитинкою добре оконених та озброєних у рідні Татри, навіть при дарабах-батовах із припасами та майном. Отамани пригадали при прощанні Івана Підкову, Костку Наперського і врешті Тимоша Хмеля та його дружину пані Розанду в Сучаві, якій Сірко через Дитинку, добре знаного їй, поклонився від усіх Запорогів і подякував за благодійства для українського люду.
В Січі втомлений до змори Сірко не міг спочити, бо дізнався, що, відступаючи із-під Новгорода-Сіверського від нападів Брюховецького та слобідських козаків Ромодановського, переданих під оруду гетьманові, король знову дощенту нищить і палить на своєму шляху міста й села, і «лишаються вони печищами і згарищами, а поспольство рятується втечами і розтічами». Не ліпша новина дійшла до Січі і з Москви: Посольський приказ теперь переіменовано в Малорусійсько-Донський, а це, за словами кошового, «нагле присвоєння нас і донців, як підданих Божою милістю царя».