Непомітно вибравшись із весело-суєтного бенкету, коли він був уже в розпалі, «срібні молоді», господар і господиня, нарешті опинилися в спальному покої і, не світячи гасника, не змовляючись, роздяглися й зустрілися в постелі, як і вперше двадцять п'ять літ тому. Спершу говорили, як і тоді, притулено і пригорнуто, аж до запівночі про своє життя, про злигодні, про дітей та навіть про стан у країні. Сірко за багато років притискав знову свою Софію до грудей і приймав її ласки.
— Все тіло в рубцях у тебе, а долоні шершаві й мозолисті! Від чого б то, любий муже? — аж захлиналася в жіночій збуді Софія.
— Рубці, люба моя, від ран у боях, а мозолі — від шаблі та списів, горлице! Не випускаю ж їх від весни до зими із рук у боях із аґарянами. Хрест твій врятував мене якось від смерті,— оповів він про отруєну стрілу ординця.
— Хай бережуть тебе Бог і Свята Матір завжди й повсюди, мій муже, і мені на втіху, і дітям на радість.
— І тебе, ластівко моя, і тебе!
За стінами гучав бенкет, а у вікно до срібновесільників заглядав одним більмастим оком місяць, соромлячи Софію...
Смажилася в спекотняві подій доля України на п'яти чужих вогнях, розпалених у Високому Порогові Стамбула та в королівському замку Стокгольма, в сеймі Варшави та в двірці Бахчисарая, в створеному торік «Приказі Малия Русії» в Москві та в братовбивствах, ними роздмуханих, у ній самій. Смажилася, віщуючи лише одне: нещастя бідному українському людові, який ставав і не став на ноги у вивільненні від високодвірських своїх сусідів.
До всіх жертовностей, що їх приніс український народ на поля визвольної війни, додалися «уболівальники» і «прихильника», похітливі й наглі. Їх число примножилося розбратом у рідному середовищі, бо по Хмелеві ледь не на десять частин поділилася людність, обезцінились народні святині та трудова мораль.
Чимало поселян, козаків, нижчих старшин і рукомесних міщан ішли світ за очі. І спасінням Божим їм були вільні нічийщини у полі, під січовими залогами, чи Слобожанщина, ще не поневолена Московією. Сусідам було ясно, що у вузловій тогочасній борні держав вийде переможцем той, хто прибере Україну до своїх рук. А прибрати мусили, бо знали, певні були: Україні нізащо не можна дозволити незалежної самостійності, виплеканої ще за часів Київської Русі, вічової рівності й примноженої засадами козацької вольності та виборності справжньої республікації, прикладно заразної для абсолютистських дворів, найпаче для Туреччини і Московії. Їхнім тираніям, хижій зловорожості при пануванні над загарбаними і знесиленими, але нескореними народами вільна Україна була викликом, загрозливим вогнищем, яке жевріло ще від часів Болотника. Устрій України нагадував новгородчанам, псковитянам, тверцям, рязанцям, ярославцям та іншим загарбаним і пригнобленим Московським князівством народам, не кажучи про інородців, що життя без визиску і при добробуті можливе. А ще ж коли не всіх, то більшість із тих держав-сусідів розпирало бажання досягти стану імперії. Отож бажання не дати Україні звестися на ноги, розкласти її зсередини, розірвати на шмаття, нацькувати на міжусобство стало насущною потребою сусідів, як і спустошення її господарства та природних гараздів.
Не було в Сірка сподівань на вихід зі становища, що склалося. Уповав лише на провидіння Боже і приходив до висновку, що царсько-боярська неволя ще попереду, а польська є й сьогодні, як в людоловство ханське та близиться йому вслід ще й турецьке. Запорожжя лишається єдиним заповідним шматком землі, який може усім протистояти, використовуючи розбрат захланців-держав.
У тайниках душі він ще й досі бачив гетьманом Богуна, хоч і дивувався, що той, глибоко пізнавши сутність бояр і воєвод, став у лави з Чернецьким, хоч би навіть із якимось далекобачним зиском для рідного люду. Особистих вигод у Богуна не було і не могло бути.
«Напевно, то якась хитрість Іванова,— виправдовував він поведінку Богуна.— Ні Тетеря, ні Брюх, звісно, не гетьмани, бо стоять під чужими штандартами,— морочливо мізкував і в дорозі, і вдома.— Нам потрібний такий, як Богун, і його армада. Нам потрібний у Польщі Костка Наперський, у Підмосков'ї — Іван Болотник чи Лжедмитрій, у Ханстві — смерть Мухаммед-Гірея, а в Туреччині — султана, інакше не виживемо і не вирвемося з неволі»,— робив висновки уже не вперше.
Тоді вже, як повернувся в Запороги, до нього в супроводі двох козаків прибув трипільський сотник Семен Розстрига. Чоловік він, як знав Сірко, був «розбитний», «вушлий», до всього зискливого «хапкий» і якийсь необійдний. Знав Сірко про нього і як про непересічного сотника, і як про авантюриста та дознавача. Та новини, які той привіз, були такими приголомшливими, ошелешливими та сатанинськими, що їм і повірити було зась.
Не лише Сірко та старші й знатніші чільники, а й уся Січ, Великий Луг та волость сколихнулися від горя й обуру: нібито в Новгороді-Сіверському, як запевняв Розстрига, підступно й нагло було забито Івана Богуна кальницького, Сіркового побратима ще з часів Корсунської битви...
Якщо трипільський сотник запевняв отамана, що славного полковника Богуна звели зі світу магнати по намові Чернецького і самого круля, то сотникові супровідці-козаки ширили між козацтвом чутки, що те вчинили не в Новгороді-Сіверському, а в Трахтемирові по намові бояр і воєвод разом із гетьманом Брюхом і вчинили тому, що боялися: коли Богун стане правобічним гетьманом, рано чи пізно він стане й лівобічним.
Брюх дійсно смертельно боявся знакомитого Богуна, як необійдного по Золотаренкові та Сомкові, куди вартішого за нього суперника на булаву й реґалії. Дивним було, що Іван Богун новгород-сіверський, царів служака, був теж у одночассі забитий. Не інакше, як переплутали їх убивці-виконавці!..
Лукаво-підлі чутки в січовищах, як пошесть, умліока обросли так, що вже другого дня не можна було до ладу добрати, що ж насправді сталося зі славним Богуном у Трахтемирові і з другим — у Новгороді-Сіверському, хоч була певність, що до всього того, безумовно, має відношення Брюховецький.
Та було добре відомо, що все Лівобіччя горить пожежищами і що головний царський воєвода, князь Трубецькой, в зв'язку із ворохобством краю, перебуваючи в Задебрянщині, уже втретє об'явив про царську високу згоду на всі пункти-статті Гадяцької домови, лише б відірвати Україну від Польщі. Сіркові було ясно, що, граючи тими пунктами, мов шахрай картами, царат чимало домігся і через духовенство та одновірність, і через низове поспольство, незважаючи на свою розгромну поразку...
Тим часом Тетеря з ляхами і татарами, винищивши прихильників Брюховецького, вже вчинив млиновий та подимний реєстри з допомогою місцевих скрибів, зафіксувавши на Лівобіччі триста п'ять міст і селищ, двісті шістдесят один водяний млин та чотириста двадцять один вітряковий камінь, коло кільканадцяти десятків буд, ґут, гонтарень, Гуралень, рукомесних братств, не кажучи про тисячі овець, коней, корів, волів та всілякий реманент.
Не відставав Тетеря від Брюха і в обдаруваннях вірної йому козацької значкової старшини млинами, перевозами та митницями. Робилося те ним ніби в піку своєму согетьманові, який, не пасучи задніх, дозволив панам Максимові та Шимку Попайдам перспективно поставити «рудню для розмноження скарбу військового потугою в сорок возів заліза-криці річно», роздав переправи, лови, діброви, пасовиська і висілки, хоч ті були ще зайняті полками Тетері!
Тетеря, дізнавшись про універсали Брюха, платив Орді за поміч ясирами та добрами із подарованих місцевостей, викликаючи супротиви навіть тих, що були невдоволені Брюхом. При такій спустошеності, розбраті, грабуваннях у краї Січ, звичайно, не могла бути безучасно спостережливою, хоч її й стримували сніги та віддалі.
Сірко, як і завжди, мовчазний, заніколений, занурений у себе, жив у розпачі від того всього, а найпаче від втрати Богуна, що була вже певною. Він шаленів, стинався душею, проклинав увесь світ.
Третьої доби по святі Миколи, опівночі, погутаривши розвідно з козаками, які прийшли на спочинок із січових залог-застав, Сірко раптом звелів бити в била алярм і скликати охочекомонців із паланок та зимівників у наглий похід. Про те, куди і на кого він буде спрямований, не говорилося, але вже те, що його очолюватиме Сірко, було всім доказом його необхідності, а утаєння розголосу — запорукою успішності. Всі здогадувались, що підуть не на розбитих бояр, а на переможців-ляхів, круля, Чернецького, Яблуновського, Маховського, на орду та Тетерю, хоч хан, чувати, сидів ще вдома.