Сірко керувався швидше інтуїцією, а виправдовувався заповідями свого колишнього навчителя Івана Сулими, що «нужда закони виправляє». Про всяк випадок, щоб якось утримати орди ногаїв і буджаків, він пустив чутку, що йтиме походом на тих і тих. Допомогти тому мали досі не викуплені полонені татари-відпущенці із Базавлука: довідавшись потай про чутку, вони понесуть її у свої улуси й стійбища.
Уже за тиждень на Сіркове прохання в умовлене місце прийшли дві сотні козаків на чолі із Самійлом Височаном та Васюрою Вареницею. Чільці були особливо потрібні Сіркові і як однодумці, і як знані повсюди в краї, і як досвідчені та такі, що мають вподовж і впоперек рідну землю. Важило й те, що значна частина значкових старшин Січі під будь-якими приводами не бажала йти охочекомонниками у цей похід. Зголосилося їх з усіх тридцяти дев'яти куренів, що числились компутно, небагато.
Називалися курені: Левушківський, Пластунівськнй, Дядьківський, Брюховецький, Ведмедівський, Плитнірівський, Пашківський, Кущівський, Кислюківський, Васюринський, Конелевський, Батуринський, Поповичівський, Неааймайлівський, Іркліївський, Щербинівський, Татарівський, Шкуренський, Куренівський, Роговський, Корсунський, Каніболотськнй, Унганський, Дерев'янківський, Стеблівський-Нижній і Стеблівський-Верхній, Шаралівський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Тимошівський, Величківський, Чигиринський і Іванківський — колись Сулимівський, а тепер Сірків.
Було їх ще кілька, але або неповних, або великих непомірно: рибальський на чолі із дідом Танасом Шолохом, чайкарний-байдачний із теслів-чорноморців, тепер під Порфиром Ступою і Процем Гнидою, господарський — із Шимком Кажлаєм і вивідний — на чолі із сотником Гнатом Турлюном. Вивідний мав окреме обійстя і постійно був розсипаний по волостях та по Кучманській і Муравській сакмах чи аж у буджаках, ногаях, Перекопі та Ханстві. До нього належало компутно і чимало сліпців, старців, кобзарів, подорожців, наймитів та навіть ченців.
Як правило, курені взимі половинилися або й четвертувалися — козаки розходились по зимівниках і паланках, та цієї зими їх було чимало, і значна частина з них врешті зголосилася іти охочекомонно з Сірком куди б не було. Допомагали Сіркові і кошовий Іван Щербина та його і значкові товариші, радіючи, що відплив козацтва із Січі полегшить їм врядування в ній.
Сірко в цей час був справжнім загальновизнаним «третім гетьманом», як називали його це лише січовики, а й високодвірські сусідські державочільники. По повному зборі охочекомонців-запорожців та появі на заклик двохсот донців під чільством Фрола Міная, «третій гетьман» організував понад тридцять загонів-виправ, яких на вигуляних добротних конях коршаками направив у всі кінці на польські війська і на лівобіччі, і на правобіччі Дніпра.
Чутка про появу на волості «характерника» із армадами запорожців підняла такий супротив решток населення Лівобережжя ляхам, Тетері й Орді, що польські потуги відчули те негайно. Навіть хан, виславши буджаків у поміч Тетері, був змушений затримати обіцяний вихід в Україну, бо «появилися якісь летючі козацькі адверсори аж під Перекопом».
Відчули появу Сіркових потуг на лівобічній волості і гетьман Брюховецький та нещодавно розбиті царські воєводи, бокруль польський Ян-Казимир зразу ж зняв довгу облогу Глухова, а польний гетьман Чернецький залишив Новгород-Сіверський. Сам отаман Сірко, носячись шайтаном, очищав від ляхів і їх прибічців простір від Дніпра до Дністра.
Сірко не воював із Тетериними козацькими загонами, а попередивши, обходив їх. І не було випадку, щоб вони тим скористалися, напавши. Допомагав Сіркові вивідний загін Гната Турлюна з кобзарями і всілякими подорожниками. Десь за місяць вся Правобічна і Лівобічна Україна спалахнули повстаннями вже не лише проти Тетері та ляхів, а й проти Брюховецького, царських бояр та воєвод і їхніх прислужців.
Не бажаючи воювати козаками проти козаків, Сірко розіслав по Лівобіччю та Правобіччю ватаги своїх дознавачів-розвідців, а сам із січовиками без розголосу зайняв дніпрові переправи для визволення з ординського полону ясирів, відданих ляхами і Тетерею Орді в рахунок оплати залізніло прибулих потуг.
Вдалою виявилася Сіркова затія, бо протягом місяця, як тільки скресла ріка, його виправи, завдяки байдужості ляхів та Тетері, що вже розрахувалися з ханом, звільнили на переправах понад сім тисяч нещасних ясирників, в тому числі чимало литовських та московитських русинів.
У цей час гетьман Брюховецький із царськими воєводами в ар'єргарді: Петром Скуратовим та Василем Кикіним, перейшовши в Стайках на Правобіччя, напав на Тетерині війська в Чигирині, а лубенський полковник Григор Гамалія — на Черкаси, порівняно швидко зайнявши їх. Черкаські рукомесники-цеховики та міщани з рештками сторожових козаків вчинили Гамалії запеклий супротив, і він у відповідь за наказом Брюха дощенту спалив місто і передмістя, зруйнувавши геть Митницю, Гору, фортецю та рештки замку, полонивши та відпровадивши дітей і старих «ворів-ребелітантів» та «непослушенців» аж до Сибіру! Гіршої собі неслави Брюх і Гамалія, як і Скуратов та Кикін, і домогтися не могли.
Недовго протримався гетьман Брюх у Чигирині, бо Тетеря, що утік із гетьманським скарбом і родиною в Брацлав, тут же повернувся зі свіжими татарськими булуками і вибив із міста Брюха та московитів Скурата і Кикіна. А Сіркові загони навіть звільнили у Слобожанщині з допомогою сотенних залог волості гнаних до Сибіру черкащан.
Прокляттями вслід Скураті, Кикіну та Іванцеві нісся обур не лише волостей, а й січовиків, бо в Богдановій столиці ними був зірваний бастіон замку, льохи, стіни і підземний хід до Тясмину, було спалено тартаки й млини, пограбовано собор.
Здавалося, долю русинського краю дійсно вирішували летючі, як вітри, загони «третього гетьмана», падаючи карою Божою на голови орди, ляхів, Тетері, навіть неоднораз — на бояр та воєвод царських, громлячи їх і зникаючи...
Прийнявши під Криловим в своє реґіментарство слобідських козаків, Сірко послав їх до Уманщини під отаманством Сацька Туровця «для умоцнення там промислів, сидіння на ординських сакмах та зупинення буджаків». Сам же «третій гетьман» спішно пішов на Чигирин, Смілу і в змові з Дорошенком вигнав Тетерю і ляхів з військами, пустивши чутку, що йде на Брацлав і Бар. Завдяки швидким нічним переходам, Сірко з'являвся то в одному, то в другому місці і змусив нарешті орду покинути Україну.
14.
Страта воєводою Маховським Виговського, колись гетьмана, а тепер воєводи київського, і його спільника Адама-Тимоша Сулими та арешт у Мошногірському монастирі Юрія-Євраха Хмеля, а в Києві — митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського, закинутих в цюпу-яму Марієнбурзької фортеці, змусили Сірка відреагувати: «Іменем звитяжної Січі шляхетно попереджую ясно-світлого пана круля і всіх воєвод, що при невивільненні в цілості цих наших знакомитих ув'язненців,— писав він Янові-Казимирові,— ми вимушено підемо на підступи і нецноти і відплатимо Вам зганьблення та зведення зі світу наших чільців...»
Одночасно Сірко звернувся листом до кошового Івана Щербини із закликом готувати в Січі «на всіх ріках і ручаях чайки, думбаси, пороми та дубівки, що невбарі знадобляться», і той невідкладно повідомив його, що «Січ тим займалася все літо і продовжує тепер, як і домовлялися перед походом».
Близилася осінь з нічними похолоданнями, вітрами-зимнодуями, гуртуванням птаства в небі, нагадуючи про зиму. Полетіли ластівки, услід їм — лелеки-бузьки, за ними — чаплі й чирки, гуси і качки у вирій, прощаючись із рідним краєм скрипками і тужіннями. Появилося на підпалених деревах павутиння бабиного літа, а груші-дички стали згорати в полум'ї..