Доправившись сяк-так до Січі, онімілий від горя Сірко отримав дарунки і листа від самого царя Олексія, які привіз у Базавлук царський дознавач, боярин Рєпнін.
«Як і всі великодвірські чільці наші, ми, його превосходительство і височество, цар Великої Русі, князь, повелитель, самодержець і прочая, і прочая, також чудуємося твоїми промислами над аґарянами і вдячні тобі за великі сукцеси, хоч і не можемо одобрити твоєї недовіри до нас і нашого вірнопідданого воїна і гетьмана Івана Брюховецького та його старшин»,— писалося в тому листі Сіркові.
Боярина Рєпніна до гніву обурило те, що Сірко привезені йому «пожалуваний», навіть не подякувавши, на його очах передав січовій ґамзі-казні. Не відповів Сірко і листом цареві, хоч Рєпнін причіпливо домагався того, одержавши царське завдання.
— Не спідручно нам, вольним запорозьким козакам, мазюкати атраментами. Ми воліємо писати, боярине, списом і шаблею, отож не гніви мене своїми приставаннями,— глянув Сірко жахними очима на сла, ніби аж пригрозивши йому, непрошеному гостеві.— Не я, слава Богу, наклав у боях головою, а січові побратими мої та любий кінь, то й дарунки царські козацтву належать! — не став він більше говорити із сольством Рєпніна.
Душа ще в Сіркові плакала по братові Несторові, Адамові Сулимці, Васюрі Варениці, по сотнях січовиків і повстанців, а над ними ятрились неймовірною біллю Гаражин, попелища Уманщини, Білоцерківщини, Черкащини як неприхований докір йому, живому й здоровому тоді, як інші потяті...
Осмисливши події, Сірко відчув і зрозумів, що він поховав разом із полеглими в Гаражині щось своє, хоч і не міг ще точно назвати його, як довго та вперто не міркував над тим і в путі, і вже в січовищі. Його хук-промах в останньому поході, попри звільнення ясирників та скарби і коні, благополучно доставлені в Січ, був непростим, і не було над ним, Сірком, більшого суду за його власне сумління.
«Таки зазнався я і таки стомився в січах, як пліткують недоброзичливці, уособився і відокремився в „третьогетьманстві“»,— згадав він Богдана-Зиновія та Виґовського, яких з роками все більше виправдовував, а найпаче тепер, мордуючи молодого, костистого і геть худого коня, також Велеса, навчаючи залягати, брати перепони. Проте десь у глухих кутиках душі жевріла і спроба дати собі спокій. Адже як-не-як полковникуючи, кошовуючи та отамануючи, як «безбулавний гетьман», він розширив січові великолузькі обшири-терени у всі боки, заселив їх, дикі й глухі, осідками і селищами, зимівниками й осадниками, корчмами і крам-базарами за рахунок гнаних і біглих. І не лише заселив, а й оконив та охудобив, самооборонно озагонив, обекетив, оцерквив, ошколив і ошпихтірив, надто коли Трахтемирів озлигоднів та підпав під духівників.
Тішився в горі, як потопаючий соломиною, і пастівниками в полі та помежжями з кримчаками, ногаями, буджаками, тим, що Польща, виснажена і його потугами, в боях, є нині напіввигнана з України, як адверсор піддалася пересудові Австрії та Франції за руїни в Русинії.
Мордуючи молодого Велеса вправами, Сірко морочився й тим, що знаний йому на путі з Києва Іван Самойлович об'явився сотенним писарем у Красній Колядині, підняв повстання проти Брюха і отримав захисток від самого царя.
В пам'яті поряд із Гаражином вставали Кумейки та Боровиця, і не було на них цельби та забуття, бо не могла тішити його доля ані Скидана, ані Павлюка, ані Бихівця, чи Сулими. А тут ще принесли вістку про те, що Дорошенко із хановою пайцзою спішно подався до самого хондкара-султана, а відпущений ханів ясирник Степан Опара об'явив тим часом себе гетьманом та навіть, зібравши військо, пішов із ордою на покорення Умані та інших полуденних міст. Більше того, Опара зумів покликати сорок тисяч буджаків із салтанами Салам-Гіреєм і Салех-Гіреєм, яким завдячував неабиякими своїми успіхами.
Сталося так, що в Уманщині були забиті Сіркові таємні сотники Оксен Дачко, Антони — Буглай і Кияшко, Стецько Чіп та його мереф'янський зять Іван Сербин. Це, звичайно, не могло не зачепити Сірка і аж пантеличило його в душевному траурі по потятих.
«Щось я чиню не так як слід, щось у моїх діях не таке, як мусило б бути, на щось дивлюся не тими очима, якими б слід»,— мордував себе отаман, німуючи пантелично і судомно, мов у корчах.
Зачепили ті туруси та події і січову масу, а головне її старших і знатніших, значкових, ніби підмінивши їх. А почалося все з того, що на Січ дійшла чутка, ніби «добрий цар» тепер буде всіляко підтримувати сірому проти старшини й бояр, а його пільги поширяться зі слобідських земель на всю Лівобічну Гетьманщину, як на одну цілу землю, звичайно, під Брюхом, як вихідцем із Січі, а значить і Січ буде пільгово-царською.
Та чутка ніби перевернула Запороги догори дном, забродивши, як вчинена закваска, серед сіромної маси. Виникло щось подібне до змови проти отамана Сірка, його звинуватили на Малій раді в залишеній напризволяще волості саме тоді, коли йому слід було, як сподівалися старші, неодмінно об'явити себе гетьманом і йти на недобитих ляхів, а решту січовиків направити водно і кінно на Крим для замирення з ханом, який того буцім чекав і бажав.
— Вихід нам один,— кричав на раді Петро Суховій,— об'єднатися із найслабішим ворогом — ханом і вивільнити та об'єднати всі наші землі в одну, під одним гетьманом. Те давно б уже сталося, коли б не Сірко, прихильця царя і бояр. Це він, спільник Богдана-Зиновія, зробив нашу землю побоїщним полем, водокрутним виром заповзятців-сусідів, котрі роздирають тепер нас на шматки, випалюють і руйнують землю до попелу й згарищ...
В доказ Сіркової вини були зараховані навіть захоплені у його визвольних виправах та неоднораз вислані в Слобідську Україну коні і поміч Дмитрові Гуні, який нібито спілкується із ромодановськими острожними чільцями.
Як полководець, Сірко користувався в січовій масі, на волості незаперечною славою, вона цінувалася козацтвом, як і його господарське врядування. Але осудження на раді його надмірної ненависті до хана й Орди, аж осліплення, було в якійсь мірі справедливим.
Мусив вийти й виправдуватись.
— Чи повів я козаків хоч коли на жакування, щоб не визволити наш люд із ясирів?! — питав він у присутніх радців.— Ніколи! Ваше звинувачення, що я не волію стати гетьманом,— правдиве, але гетьман, на мій розсуд, мусить бути нині більшим адверсором за сусідсько-двірські, а я не вмію і не бажаю. Подумайте, що ви закидаєте мені, по чиїй намові і чи ви опираєтеся при тому на січове поспольство повшехне, і вам стане ясно, що варто мені подати клич, вдарити в литаври, як ви завтра вже не будете значковими! Ні, цього я не вчиню, бо не можу допустити до всіх міжусобств ще й січового, але не зловживайте, заклинаю вас!.. Пам'ятайте, що, в крайньому разі, я можу стати з будь-ким із вас на поєдинковий суд честі по січовому покону, а кому з того буде вигода, коли своєї я не хочу? Помисліть над тим,— пішов Сірко, вклонившись, мовчки з ради.
Попавши в сіті нацькованого шалу, Сірко почув себе ніби тяжкопораненим, хоч і боровся в душі з усієї сили. Не на його користь, як навмисне, появився в Січі царський посланець, стольник Богдан Хитрий-Хитрово, привізши тридцять половинок сукна та інші жалувані риштунки й обладунки, прислані боярами і гетьманом Іванцем.
Напуваючи січову сірому при підтримці Щербини та інших, Хитрово вдало, вміло та вправно чинив розкладницьку справу проти Сірка, переманював черкасів на царські служби, об'являючи, що цар запросить Сірка до себе на гостини, бо Сірко «у більшій шані в нього, аніж всі його бояри».
Поведінка стольника, що був тепер постійним наглядцею на Дону, змусила врешті Сірка покликати його із гостинної грецької хати в кошову канцелярію. Їхня розмова не була дружньою, але була корисною для «третього гетьмана», бо з неї Сірко довідався і про заколот проти круля конфедератів на чолі із магнатом Любомирським, і про чвари Австрії та Франції проти Польщі, і про дії «„самозванця-вора“ Опари, який посмів, зібравши чернь», підступно напасти на самого київського воєводу Львова та його полковника Дворецького, а митрополита єдиновірного Московського осквернили там по-нехристиянськи.