Загреба ж сказав Сіркові і про те, що «Дорошенко влаштував собі вибори, на яких виступив як всепосполитий гетьман України і спільник султана», наобіцявши і ординцям, і ляхам, присланим на раду, «сім мішків вовни і всі неповні».
— А козацтву, якого в нього набралося аж за двадцять тисяч, пан Петро клявся визволити всі русинські землі аж до Перемишля, Самбора, Вісли, Сяну, Німану, Севська, Льгова і Дебрянська. Цар і бояри, пане отамане,— вражав Сірка Харитон обізнаністю,— наказали Брюхові відпровадити свою жону Хотину в монастир, а одружитися з якоюсь прицаредвірською порочицею замтузною Одаркою, родичкою Скурати, бо те ніби і Богові православному догідне, і допоможе йому стати боярином із власними ґрунтами і незчисленними підданими.
Сірко, слухаючи Харитона, згадував Богдана Хитрово, який у Січі ніби в жарт натякав на щось подібне, та й Косага, що не знав його родинних стосунків з дружиною Софією, торочив йому про мирське життя. «Одружившись з бояринею чи бояришнею,— запевняв він отамана, повторюючись,— чілець стає боярином і має такі можливості, яких не має нині, може, й ніхто із столбових дворян наших московських. Вважай, усі тайші й хани, оте вчинивши, тепер є князями, як Чаадай, Аліханов-Аліхан, Каспулат-Муца, Аюкай-тайша і іні. А Строган, а Прозоровський, а Одой-Одоєвський, а Бурят-Буратинський...» — заздрісно перелічував він за чиїмсь дорученням...
Викітчанські міста і села в Слобожанщині були ошатнені і заможні, що радувало вершників, хоч Архип Рава того й не виказував. Отаман раптом повернув на Борисоглібськ, і, зробивши чималий гак по путі в Артемівку, вони опинилися аж у кумів Диких-Дзиковських.
— Ой, любий куме Іване! Дорогий наш голубцю! — сплеснувши в щирих радощах у долоні, зустріла гостя і його джуру Явдоха Дзиковська.— Очі порвала-м уже, виглядаючи тебе! — підійшла до Сірка.— А це ж Архипко з тобою?! — знову сплеснула руками в подиві.— Зух! Орел-козак! Моя ти ненько, неодмінно оженимо його тут! А бекеші які у вас обох, а ногавиці! — насміхалася.— І не второпаєш, із жовтодушок-куниць вони чи з озерної свині. Чували-сьмо не раз, що ними кишать Запороги! — захопливо торохтіла господиня.
— А у вас, кумасю, смугаста із вовни спідниця і жовті хазові чобітки, та ми й мовчиво, бачте, але як будете спокутувати мого Архипа дівочими очима та плечима, то не будемо мовчати,— відбивався жартом, ніби помолодівши зразу, Сірко.
— А комоні ж які у вас мальовані! А брязкітки-бовтиці та ронди на них! — як заведена, продовжувала глазувати господиня.— Злазьте вже, хай приголублю вас! І не парко ото вам було в такому вбранні?!
— Пар кісток не ламав, люба пані,— поцілував Сірко сперша вуста, а потім руку Явдосі.— Помолоділи ви й покращали, поки ми не виділися,— обмірював очима круглу, мов натоптану, статуру господині.— Заздрю панові полковникові.
— Атож, знайшов кому заздрити! Пробі, Іванцю! Ради Бога! Мені до Софії, як до небес,— червоніла Явдоха.— Жартуй на здоров'я! Кпи зі старої ґарґари-шкурапеї,— повела до ґанку гостя.— Посидь отут хвильку, а я підпалю тим часом уже зготоване вогнище та зігрію води в бакирі-казані, щоби-сь помилися з Архипом. Чей же задрипами не будете у нас тутки?— говорила уже від кабиці посеред двору.
— Може, те Архип вчинив би чи я, кумо? — докинув Сірко звіддалік.— Покоївку ж, зрештою, маєте!
— Де б же дозволила Архипкові чи тобі? Чи ж я вже аж така пані? А покоївка, пане Іване, тепер доцею у нас! Відпустила її до матері на гостини, дещо передавши великій і зубожілій родині,— втішливо хвалилася Явдоха.— Дев'ять же душ у них, як того гороху-пороху при гостинці.
— А тезко мій, пан полковник, десь у від'їзді, мабуть? — влучивши хвилину, спитав Сірко, розглядаючи чимале подвір'я Дзиковських, обшите дильовкою.
— Нагло покликали його ще позавчора до воєводи. Там ворохобство якесь, то аби люди, а він буде! Вернеться, може, й сьогодні вже, як обіцяв. Ойроти дочасно бунтують,— стишила вона голос.— Не бажають, бач, агакалами бути у воєводи. А де ж те видано, питається? Як можна витерпіти отаке здирство в самодержстві? Терпіли бідні, що оті Адамові вівці-верблюди, наруги, та, алярм вчинивши, сказали: доста! До Сарпи й озер покочували,— підійшла вона, споважнівши, до Сірка.— Ти, кумоньку, змагаєшся, як чули-сьмо, багато люду звільняєш, обавляєш ясири, як богатир який, звитяг і лицар, допомагаєш кіньми і худобою незвітно, а мій Івась лиш приживала, сполечний служка у ворога, що та підстилкова солома, куплена і перекуплена за оці гаразди, найнята і перенайнята за гріш,— ледь не плакала господиня, геть помінявши тон.
— Звитяжці, кумонько, ґерцери, лицарі, ґероси доблії чи, як у вас тут кажуть, богатирі-герої, в моїм розумінні, істинні й справжні — лише мертві. Вони тільки між тих, що загинули, полігши у змагах-боях, як діди і батьки наші та, врешті, брати мої чи, приміром, тисячі побратимів, або, даруйте, пес мій, що пішов колись на вовків, захищаючи мене, чи ось тепер кінь Велес, що виніс мене зі смерті, поклавши себе жертвенно,— змовк на мить Сірко.— А я — живий і навіть, слава Богу, не дуже ушкоджений, шулерую, шахраюю, шельмую і шафарюю у змагах не як лицар, а яко грабець, то який я звитяжець?! Серед живих, кумонько, їх не може бути,— сповідався Сірко в щирості та правдивості вивіреного.— Наш обов'язок — бити набрідців-насильників, хто б вони не були і звідки б не прийшли до нас. Для них і в землі нашій, а не те що на ній, немає місця і не може бути ніколи! А моє слугування рідному людові — обов'язок, а в обов'язку яке ж може бути звитяжство?...— змовк ніби винувато гість.— Багацько ойротів зворохобилося чи лише частина яка? — спитав згодом, набиваючи люльку.
— Може, куме, Івасевого турецького з папуш запалиш? — схопилася господиня, не відповівши про ойротів.
— Турецького, люба, не палю, свій бакум міцніший,— почав кресати Сірко огниво.— То всі ойроти, питаю, подалися до озер чи якісь і лишилися? — неабияк цікавився Сірко, споважнівши.
— Та хто ж те знає?! Ось прибуде Іван, він тобі все докладно з'ясує. Чували-сьмо, чимало балагул батовами, знявши сторожові берди, поправилися геть із балищ-байраків до бенері, а чи справді, не скажу тобі. Що ото про них не кажуть, а вони люди, як розібратися, совісні й слівні та віддячні й добросусідні, навіть у помочі часом стають нашому людові, хоч і чужовірці. Наші сусіди-одновірці набагато підступніші, а найпаче — служиві та обоярені. А жадібні, а заздрісні, а підкупно-хабарні, а неохайні й брудні і в словах, і помислах, то не доведи Боже! Навіть святі отці їхні такі зазіхливі, що моя ти ненько! Мов коти на м'ясо і, прости Боже, бузувірніші і за аґарян отих...
Після того, як гості помилися, Явдоха пригощала їх почастунками наперехват: банушем — гов'яжим супом-наваром з ванберцем-перцем та кукурудзяним борошном, звареним у сметані, і, звичайно, оковитою, хоч і малими келишками.
— А ти, кумоньку, бачу, більше дивишся не на Суса ото, а на Єву,— жартувала вона, помітивши, що Сірко уважно розглядає ікону Божої Матері на покуті.— Де ще ти міг бачити такого Мамая, як оце в нас?! Тут, на Слобожанщині, Мамай Богові, прости Боже, дорівнює. Богомаз лаврський Семен Вушак появився був подорожником до Москви, то й нам намалював трохи свіжих ікон та обклав із старими окладами, почистивши та помивши їх. Тепер на Москві, кажуть, у срібній палаті Збройній цареві та боярам ікони пише. Іде люд у службу, несе себе і свої хисти чужинові і ради тому не має.
По перехваті Архип Рава повів до річки чистити скребницями і мити коней з дороги, Сірко лишився з Явдохою сам на сам.
— То як воно тут, коли по щирості, кумо? — розпахкував Сірко зіньківку-моругу.— Що чувати, і як живеться?
— У нас то ще нічого, хоч уже й деруть де-не-де подимне та подушне, а в подальших обширах-землях — столітній безлад і нечуване визискування у звичаї. І то таке, що не доведи Боже знати нам! Збіглі варнаки валавами плентаються, втікаючи безбач, бездомники та юродиві розповідають, що чи бояри, чи їхні слуги — то однакові: оце складе божбу, а слідом, піймавши слушний мент, і ножа в спину тобі всуне, що мордирця отой. А бояри і їхні ловці: один збігуна за хабар відпустить, а другому підкаже, де його ловити. Обсіли вони робучий люд, як сліпні худобу вліті, і смокчуть піт, кров та сльози людські ненаситно. Підневільних сіром втіклих, як хорти зайця ото, винюшкують. А скупердяги такі, що не доведи Господи! І милостиню, моя ти ненько, вагом дають...