— Окремі скриби і канцеляристи та сотники мого полку, окрім нашої консистентської датки, таємно чи навіть явно в Дебрянську і Стародубі, в Клинцях, Севську та Рославлі, в Погарі та деінде дістають від воєводи і іних вельмож постійну жалувану плату-дарину і кунами, і грошима, і навіть польськими злотими, бритськими Гінеями, шпанськими дублонами, уже не кажучи про алтини і єфимки. А скільки вже перемануто їх на службу отими ясаками: Омелько Українець, Сацько Килимник, Охрім Головань, Петро Пушко, Антін Зика, Арсен Радищ, Клим Шолох, Микита Хлібан. Усі вони дістають удвічі-тричі більшу платню проти тієї, що складає наші датки чи навіть датки сотенних становців їхніх...— аж зітхнув підпилий уже Тарасенко.— Деяких народців по Оці немає в живих, є про них згадка лише в титулах царя та князів, як ото князя Мещерського. Ех, що говорити?! Не вернути нам Замостя і Любліна тепер, за що і твоя милість мусить спокуту нести!
Сірко що більше слухав Тарасенка, то більше переконувався, що ніби вони вже колись здибувалися, а от де — ніяк не міг собі пригадати.
— Ми мусили бачитися з тобою, полковнику? — спитав він гостя, перервавши його оповідь.
— А бачилися, ватаже,— потвердив той.— Маєш добру пам'ять. Проводжав я наших спудеїв із Київського Могилянсвкого колегіуму і братства в Січ, то бачив тебе при Сулимі, потім ти був у митрополита Петра Могили, то видів тебе й там.
— То ти був у навчительстві в колегіумі?
— Всі дванадцять літ, як один день, жив із щедрої руки та мудрої мови великого нашого покійника, преподобного, Петра Могили, земля йому пухом,— ніби аж освітився Тарасенко.
— Чому ж, даруй, ти опинився аж у Стародубі та ще й полковником?
— Не пішов по стезі духовній, бо не бажав продовжувати єретичного розколу єдиної Божої віри християнської. А ще тому, що гетьман Богдан, нагодившись до Києва, умовив мене бути його довіреною особою на помежжі, на тимчас, зрозуміло, а події затяглися не знати й на скільки,— втупив погляд у стіл Тарасенко, щось ніби пригадуючи.— Невиправданий вічно буде Богданів крок у потрактуваннях із царем та боярами. Говорив мені: «Це на тимчас»,— а воно он як обертається. Даруй, що скажу, твій посил Брюховецького на полк повстанців Овдія Тимоша також був дуже хибний, бо Тиміш повстав проти Ромодановського за ображених осельців своїх, приставши до хана на тимчас, не давши останньому ясирити людність. А Брюх допоміг князеві і воєводі ширити воєводство на займанщинах і будувати там остроги, найпаче на Подонні, для захоплення в майбутті всього краю.
— Самовільно, брате Саво, вчинив те Брюх із козаками! Наперекір моїм наказам,— розгнівався Сірко в душі.
— Знамо, що самовільно, а поголосу не спинити, бо Брюх довірений твій, твій польний кошовий. А ще мусиш знати, ватаже і отамане, що простолюд наш отут і в Слобожанщині на тому розуміється, а ось московський, застраханий боярами і духівниками, найпаче по «соляних» та всіляких іних бунтах, вірить у заячому тремі чуткам, що Січ не з ним, а проти нього, і знає, що очолює її відчайдух-зарізяка та Ванька Каїн. Мабуть, ніде на землі,— розглядав власні пальці співрозмовник,— чорнолюд так не забитий, тяжко трудячись, і так не є проти своїх гнобителів і царя, як на Московщині. Він же начиння у державі, сліпе знаряддя, знадібок у вовчих руках свавільців, тлум на коні царства. Він мізерніший барського пса і іної тварі. Тому й покритий такою соромітно-брудною і обхарканою материнщиною, що слух людський її не може чути. А мошенства того, а злодійства, а пияцтва з лиха, а лютості та звіриності, а вбогості! Куди тим єгипетським, римським, візантійським чи іним рабствам! Недарма ж ото сіроми тікають світ за очі, а найпаче на Дон і в Січ! Але й тікаючи, вони роблять послугу цареві та боярам. Минулого літа цар грозив Донському кругові прийти із стрільцями на поміч «своїм ущемленим чорнопашцям і іним московитам». Не приймати їх, християн,— гріх великий, але й приймати — лихо непоправне. Адже і цар, і бояри-воєводи та думні непогамовно хворі отим покоренням сусідів. Мені здається, що вони несповна розуму від похоті до того!.. Отже, нам конче потрібні актові помежжя із московитами, як і з ляхами та литвинами, і то невідкладно...
Що більше говорив Сава Тарасенко із Сірком,— а засиділись вони уже й за північ,— то більше той утямлював, доходив висновку, переконувався, що недарма Саву Тарасенка Богдан послав колись на оте помежжя, неспроста сьогодні полковник стародубський лишився «попутно» гостити в нього. Сірко, випровадивши другого дня рано Тарасенка у Збараж, ще довго чув його попереджувальну, роковану застерегу. Чув навіть тоді, коли глушили її навальні, буремно-громові навкільні події.
«Держава в них — це цар, і його слуги — бояри, а цар і бояри — це держава. І звичайно, і той і ті не вибрані простолюдом, який їх утримує, а призначені збройно над ним, як осердні особи держави, як іпостасі її,— бриніли гостеві слова у Сірковій пам'яті.— Їхні помежжя і запомежжя — суцільні остроги, а монастирі — карні глибиці і ями. Якщо хтось із сусідів не згоджується на наколінне підзверхнє співжиття під ними, він для них непростимий ворог та неприятель, він — ще й грішник-єретик, бо ж єдиновірець!»
Сірко не міг не пам'ятати Тарасенкових виказувань та гірких роздумів, не міг не звертати уваги на події, що падали і на його голову, аж не встигав її підводити. Десь через два із чимось тижні по від'їзді Тарасенка у Вінницю примчалися Лавро Гук і Гнат Турлюн і повідали Сіркові, що гетьман Юрій не поїхав у Сіверщину і Слобожанщину із військом, як було вирішено на раді і як того домагалися старшини, пересварившись між собою, а переправився у Трахтемирів, де улаштував свій реґімент у монастирі по пораді своїх духовників-сповідників, чекаючи там і Тодося-Трохима Цюцюру, і посланців від царя із відповіддю на чотирнадцять пунктів, висланих вінценосцеві через князя Трубецького...
В Трехтемирові ж, прямо осаджуючи Юрія, польські посланці, наобіцявши гори благ, умовили його врешті (не без впливу Генеральної старшини) зустрітися із польськими депутатами — при листах короля і сейму! — і спішно піти попід Києвом на Правобіччя аж до Житомира, а звідтам — у Слободище, де й підписати трактат із сенаторами про віднову Гадяцької домови в потрійній Польсько-Литовсько князівсько-козацькій Федерації із усіма пунктами, уже підписуваними Виґовським, але не ствердженими раніше сеймом...
Чогось більш несподіваного і жахливого для самого гетьмана і всього українського поспольства та козацтва Сірко й чекати не міг. Довга, морочлива, отака вдала його затія на примирення всіх станів і верств в Україні, як і на виборення — хай і поступове — волі для України, лопнула, як мильна булька. Гетьман Юрій своїми діями і нерозумними вчинками розділив навпіл старшин і козацтво, більше того, дав привід цареві бути «запрошеним» своїм наказним Тодосем-Трохимом Цюцюрою і протоієреєм Максимом у Переяслав. На їхнє «уклінне прохання» поміч негайно була прислана на чолі з князем Трубецьким та боярином-воєводою Сергієм Владикіним. Стрільці стали на постій не лише в Переяславі, а й у багатьох інших містах Лівобіччя.
Наближення зими і похолодання дало змогу Сіркові з допомогою вивідців упевнитися, що більшість полків на Лівобіччі осіли на зимові постої і нікому не підпорядковувались. Та певний він був і в іншому: спираючись на поновлення Гадяцьких домов, тепер Слободищенського трактату, ляхи теж не забаряться прийти в поміч сенаторові свого сейму — гетьманові Юрію Хмельницькому, і станеться те, чого найбільше боявся: Гетьманщина буде поділена між Польщею і Московщиною.
Треба віддати належне московитам: вони вельми обережно вели себе в Переяславі, в Києві та Новгороді-Сіверському, постачаючись повністю харчами із царської казни. Правда, київський воєвода Василь Шереметєв і наказний Тодось-Трохим Цюцюра в Переяславі всю зиму будували засіки, заслони, рови, ставили мури, готуючись до весняних боїв. Князь Олексій Трубецькой, як стало згодом відомо Сіркові, переорієнтувався і спершу мовчки, а згодом і відкрито став підтримувати не Цюцюру як наказного, а вже Якима Сомка, родака гетьмана Юрія, який, із-за становища, що склалося, та із-за перебування стрільців і Трубецького в місті Переяславі, мимоволі став суперним противником Юрієві. Посприяв тому супротивництву і соборний никоніанець-протоієрей Максим, явно прислуговуючи і цареві, і патріархові в своїх молитвах та діяннях.