— Не ображайся, куме, але ти, розгніваний на ординців-аґарян та ляхів,— торкнувся він найболючішого в Сірковому єстві,— не відаєш, що кровопивці-бояри та їхні посіпаки, коли пізнати їх, набагато вправніші в облудах та підступах, злодійствах та шахрайствах і від татар та ляхів разом узятих, бо татари, приміром, не загарбали з ясирами земель наших, як їх заграбастали бояри під царем, та ще й певні, що вони не поневолюють, а, навпаки, вивільнюють нас від забобонних родинно-дідизських поконів і навертають до чогось вищого, тільки їм властивого, якщо хочеш — святого, де їхня олжа і насилля є справедливістю, а загарбане — їхньою поверненою власністю,— аж кипів співрозмовник ненавистю і певністю в сказаному.— А ще ж ота дика віра, що все їм дано ще від Михайла Карулярія згори, із неба! — нарешті змовк Дзиковський, ніби облегшившись від тягаря, що душив його.
— Дуже високі це небеса для мене, неука. Я ні пайориків, ні паїриків не знаю,— згадуючи колишнього стародубського полковника Саву Тарасенка, втішався Сірко, що вишкріб десь у пам'яті ті вирази.
— Я до чого те веду, брате,— по мовчанці, ніби аж перемінившись у голосі, сказав Дзиковський,— ні в біжучому швидкотічному часі, ні в прийдешньому, за моїми міркуваннями, у нас із московитами справжнього людського порозуміння не буде і не може бути, бо вони думають про поневолення і підкорення, а нам радніше і насущніше визволення! — глибоко видихнув у палкості Дзиковський.— Веду, брате, до того, що в тебе тепер є така оказія-нагода, пане і знакомитий отамане, ще ні в кого,— аж спинився полковник, підкреслюючи важливість мовленого.— За вимогами наших викітчан зав'язалися нещодавно, як цар відписав Мереф'янщину в догоду тобі і в ущербок Ромодану до Січі, початки нового полку в Слобожанщині — Мереф'янщині з сотнями в обширі Валків, Вовчих Вод, Зінькова, Гадяча, Водолаги, Змієва, Козачої Лопані, Валуйок і, звичайно, твоєї Мерефи аж по річку Береку, в полудні, Оскілля на всході, Поворскля в полуночі і Поорілля — на заході. Як відаєш, поки що цими обширами відали Стародубський, Прилуцький, Ніжинський та інші полки, але тепер це стало для них непосильним, як і для Ромодановського в царській неласці. Отож, доручено створення нового полку, але зверхником цар повелів настановити, на вимогу поселенців сотенних міст, когось із козацьких старшин. Може, то й сильце для тебе, але ти міг би посісти посаду врядника, як мереф'янець і січовик-непідданець, зробивши добру справу і хоч трохи пізнавши боярство та його підступності та допомігши рідному людові.
— Чи ж це можливе отак згарячу? — після мовчанки спитав у подиві Сірко, видивляючись на співбесідника і зрозумівши, що це й була причина його запросин воєводою.— Що скажуть на те цар-самодержець, Синод, бояри, нарешті сам Ромодан? Адже я відмовився прибути на його виклик.
— Із воєводою все це буде погоджено, незважаючи на твою відмову. Він і не таку гилу проковтне, була б лише царською. Казав же, що, не приїдь ти сюди, я сам поїхав би за тобою. Момент же який рідкісний! А ще сотенні всіх містечок вимагають на це місце полковником тільки тебе! За тебе і полковник чернігівський Наум Лисенко, і прилуцький — Лазар Горленко, і ніжинський — Артем Мартинович, згодився врешті та подав за тебе голос і Григір Гамалія лубенський! Молю тебе об тім від імені всього слобідського козацтва і я!
— Коли б навіть усі повсюд згодилися, куме, на те, то, подумай, чи зміг би я, вольний козак, бути в послушенстві у воєводи-здирці, бояр та царя? — упирався Сірко, збагнувши, що це затія Дзиковських, а більше Явдошина.— Та чи й згодяться царські чільці мати зі мною справу?
— Е-е-е, не кажи так! Адже ти, це — Січ! Третє Гетьманство, та ще й незалежне, цареві як повітря потрібне, хоч би навіть і нейтральне до нього! А кращого пропозитора і диспозитора йому не бачити, як свого носа! А ще кажу, і ти, роздивившись, створивши полк, щось освоїш, опануєш для себе, уже не мовлячи про те, що самоврядником задовольниш бажання всіх посельців у тому обширі, введеш козацькі звичаї, зв'яжеш їх січовими стосунками, як у Запорогах налагодив те. А взнавши боярсько-царські звичаї зблизька, знатимеш і запобіжні заходи, потрібні для супротиву їм. Не роздумуй над тим, ти ж не рядович, а полководець! Збагни і повір! Мереф'янщина ж твоя колиска, зроби щось і для неї!..
Отак, зупиняючись і знову йдучи, бесідники добралися нарешті додому, а по вечері, в присутності Явдохи, згадували минуле як святиню, ворушили в пам'яті і трьох Хмельницьких, і Виґовського, яким захоплювалися Дзиковські, і Тетерю та Опару, і Сагайдачного та Сулиму. Возвеличуючи Гетьманщину, захоплюючись Жовтоводами, куми ганьбили чільців за Замостя та Люблін, які привели до ганебного сьогочасся. Знали куми достеменно про події в Гетьманщині і в Січі, а чільців іменували захланцями, недотепами, нікчемами, «баболюбами» разом із Хмелем та Нечаєм, не обминаючи сотників, всіляких обозних, святих отців та скрибів.
— Оті перемоги їхні,— перечив господар гостеві, коли той ставав на чийсь захист,— варті погрому гречина Пірра над Римом ще до Різдва Христового, бо гетьмани не стільки домоглися в них поживностей для нашого люду, скільки поклали його жертвами на важіль власних уподобань, пихи й слави, як і цей банькатий пройдисвіт Іванець тепер. Вівдя Суховіїха, сотничиха в Зінькові, якось казала мені, коли по путі полуднував у неї, що кожного нашого чільця, перш ніж пустити до врядування козацького і поспольного, неодмінно треба звалашити і лише кастрованому давати клейноди та штандарти.
Сірко осміхнувся на той дотеп, але при Явдошці не став смакувати ним.
— Не пусті слова, кумцю, Вівді тої! — докидала Явдоха в поміч мужеві.— Не пусті!
— А головне,— кував залізо, поки гаряче, Дзиковський,— наголошувала вона на повній забороні старшинам мати зайві маєтності, окрім прожиточних для родини.
Згадали Йосипа Борозну та його сина Лавра, які володіють Горськом, Плюсами, Коршуновичами, Хоромним, Кварцевим, озерами Рощинським, Раєвським, Тарасівським, Задшеверським, Ведмедовим, Ярцевим, Рубцями та різними пустощами. І що більше куми перелічували отих маєтних, то більше Сірко дивувася із їхньої обізнаності. Знали і пасовиська, і діброви, і борті бджолині, і буди та ґути навіть у братів Лавра, Михайла та Леська Борознів з млинами, ріллями, лісками, луками, перевозами і перевалоками.
— Я, правда, не чув, щоб на Борознів нарікали поселяни, а зброєю з їхніх гамарень користувалася і Січ. І якість її незгірше турецької,— мусив заперечити кумам Сірко.
— Марниця,— ніби не почув зауваги гостя Дзиковський,— що заграбастали своїм родом стільки. Лихо, що ще пнуться грабастати. А Ворони Мартин і Федь, може чув, мають володіння в Севастяновичах, Букші, Вадковичах, Туровнчах, Бурновичах і бозна ще де. І не вам у Січ везуть поташ і селітру, а в Москву аж! А Марко Фай загарбав пустощі. Зваж, куме, не купив, як ти, не змагами і смертельними сукцесами з ворогами здобув право на маєтності, а за хабар придбав Торки, Новосілки та весь Фаївський ліс і обруб аж до самої Стахурщини! А Панас Зінченко всю Тростянеччину, вважай, має для зиску, а Смоловицькі-Смолевичі зискують на яких околах, «поневаж давали велькі помочі зичливі згідно зі станом і партикулярним заслуженством-годництвом на тоє...» — осатаніло перекривив Дзиковський актові записи в гетьманських універсалах.
Підкидала звинувачення й господиня, і виглядало так, що лишалися поодинокі старшини, не маєтники і не здирці.
— Звернися до єпископа Лазаря Барановича в Чернігові від Січі і попроси його присікти оті безчинства,— радили Дзиковські.— Знаний тобі Яким Сомко, царство йому небесне, також ніби козаком із козаків був, а, як наказний, «пожалував» вибільському сотникові Степанцеві Шубі села Орлівку, Грабівку, Мураївку із усім майновим станом тамтешнім, а той тепер, награбавши скарбу, зробився святим отцем у Чернігові,— аж сплюнув у люті Дзиковський.— Одні здирці розвелися повсюд, твоя мосць!
— Ти промовчав, Івасю,— встряла, не втримавшись, Явдоха,— про Павла Малявця стародубського, якому ще пан Богдан на пожитнє користування дав село Яцьковичі із правом збирати на уряди і ранги датки і по досі! Не сказав ти і про Троїцький Іллінський монастир у Чернігові, настоятель якого отримав жалувану грамоту на селище Княже з присілками, в одному з яких я родилася. І шляхтича Тодося Васютинського пропустив, у Ніжинському магістраті полкового писаря-скриба, що отримав Хібайлівку, рівну містові. А намісник Новгород-Сіверського монастиря, як твердила схимниця Олена, Арсеній Климкович, хай Бог простить, гірше магната якого, висотує прихожан, та й ченців-схимників, завівши млини, буди, ґути, пасіки, лови і ще там що. Те навіть Ромодан, як казала його Оксана, осудив, хоч і від заздрості, звичайно,— спішила вона добити Сірка станом у Гетьманщині.