— Та хоч би ми тобі і всю ніч оповідали про здирства старшин, то всіх гріховодств їхніх не перелічили б не кажучи вже про бояр, воєвод та навіть іних душпастирів,— заокруглював свої скарги Дзиковський.
— Де ж те перелічиш, а найпаче отут, в Слобожанщині, чи під тим банькатим Іванцем на Лівобіччі? — підпряглася, мов суху скіпку смоляну кинувши в багаття, господиня.— У нас із покону владці були людяними в громаді і вибраними поспольством, а з того царські прислужці глузують та аж скаженіють, хоч і не можуть поки що зламати. Їхні отці прийшли, звучись попами, речуть із вівтарів-папертей, що всяка влада є від Бога, як і сам самодержець, отож, будьте покірні, як ті аґнці-вівці! Вони невбарі від імені Бога і самого Бога уб'ють у людності,— кипіла в гніві та розпачі господиня.— Царські посланці силоміць закупили за мідні гроші в громадах ніжинських збіжжя і сіль, як жолд ратцям. На Дону, кажуть, ще гірше. Працею робучого люду гендлюють, продають і купують приязнь собі, як ляхи ото. У нас були білоцерківці якось днями: Василь Крамаж, Самійло Чигиринець, Тиміш Збаражчик, Іванко Любарець та Гнат Селяник, то оповідали, бідарі, що подали позов на свавільну купу з корогви Галицького полку і єзуїтів, які підпалили їхні обійстя для забави, так що вони ледь із душами приправилися по тому до нас сюди. Одні наруги і глум над нами, та й годі! Шкода Опару бідното, який волів краще мати справу з ордою, аніж із ляхами, а Дорошенко, як думаєш, куме, мабуть, має глузд, коли спаюється з султаном?
— Я ж на агарян, кумо, знаєте як дивлюся...
— Дорошенко, кажуть, тобі ще з молодика знаний по Січі і приязний, то нужда хай і для тебе закон виправить!
— Опара та Дорошенко,— побачив господар здивованість в очах Сірка,— тут у нас набрали прихильності, як найнадійніші, то і ти над тим помисли,— докинув Дзиковський.— Чей же, скільки народів, навіть християн, живе не нищачись, як ми, під хондкаровим орластим протектом, платячи аатанові і саатанові — Блискучому Порогові і Порогові Щастя мізерію, а головне — що султан-чужовірець до нашої віри байдужий, не те що патріархи і цар.
— Люди! Що ви речете, гнівлячи Бога?! — не витерпів Сірко.— Хіба яничарство не є гріхом для вас?! Не скидайте з абаки магометанства! Адже аґаряни нас напастять, ясирять, палять, торгують нами!
— А бояри, воєводи, цар — не те саме? Вони набагато гірші, бо одновірні, бо спритніші й хижіші! — аж пашіла в господаря мова.— Ти, не поварившись у цьому, не відаєш жаху, кажу тобі ще раз! Тобі конче треба пізнати царя і бояр ближче, край треба, бо витаєш, як янгол, у небесах! Магнати і мурзи-табаші самі собі королі, а бояри сліпі до волі самодержця, хоч би і не згоджувалися з ним. Інакше вони вори і сатани! Суцільне заселення Слобожанщини нашим людом, оце наше осадництво створило Московії надійний заслін від ногаїв, а розглядається царем як ласка жалувана, тому й датки по Соборному Уложенію слід брати з нашого люду такі, як зі свого. А люд їхній — жебрак, раб і віл! Заздрить нам, мещерам, удмуртам, мордвинам, марійцям, башкортам, татарам, ойротам, донцям та зюнгарам, бо ми бодай якимись та користуємось ще пільгами. Але ж рано чи пізно — і їх не буде. Чи можемо склавши руки ждати того часу, коли опинимося в становищі московського люду? Воєводи ж ставлять у нас свої боронні остроги, повнять їх стрільцями та обжитними й стають над нами воєводами, як над спокону своїми. Пошесть якась в їхній натурі невиліковна! — не міг Сірко переслухати господарів, врешті вірячи, що царські бояри і воєводи не кращі інших. Говорили ще довго, то розпалюючись, то затихаючи, доки й не поснули. Сірко був так вражений тими розмовами, що не міг відігнати їх від себе, а ще над ним витали жахні поразки під Бужином і Гаражином. Морочив йому голову і полк, який мимоволі нарік за порадою кума Харківським, по імені старого діда Харка, бачачи навіть місце розташування урядового реґіменту і ретраншементу над крутоярою річкою під тим же назвиськом, знаним уже понад десять літ. Хоч і не сказав ще про те, все ж згодився стати там полковником, і примушував його до того не стан і чин, а бажання лишити пам'ять на своїй колисковій землі.
Лежав, перевертаючись, і убитий та пригнічений сказаним, і ніби підбадьорений. У вухах стояли закиди Дзиковських, що він кинув Слобожанщину з родиною напризволяще, що місце його тепер не в Січі, а тут, бо там є можність обійтися без нього, а тут її немає. Але ж теребила душу й певність: слугуватиме ж цареві і боярам! Усе це клубочилося хмарищами, плакало зливними дощами, повівало поривами бурі, даючи Сіркові зрозуміти, що й тут тепер горе, хоч і не горить ще від нього край... Забагато було отого всього для гостя, може, й тому не міг заснути...
16.
«Гадяцька домова про федерацію України з Польщею та Литвою при власних скарбниці-ґамзі, грошах, колегіумах, виборностях гетьманів і старшин, судах, козацьких порядках, за вислідами багатьох чільців і простолюдинів, були і є емпіреями райськими й Божими, а твоя милість, замість увести в життя, знищила їх докорінно, не підтримавши Виґовського!» — витали над Сірком докори.
Згадуючи їх, він виправдовував свої провини тим, що не його вина, коли, воюючи проти аґарян, він мимоволі слугував крулеві й цареві.
«В чому ж моя провина? Бужин і Гаражин — справді мій невимолимий гріх, а решта?.. Чи ж я відав, що Юрась буде такою дитиною?!. А Виґовський?! Хапуга хапугою і маєтник з маєтників!»
Та звинувачення господарів, як іржа, із душі не сходили. Так і проснувся геть пізно з тривогою в тямку і головним болем. Теплота господарів, радість, приязність, що оточували його, підтверджували, що вони в чомусь праві, а він — ні, і зігнорувати того не було сили.
В роздумах та гризотах дійшов ще одного висновку: коли у Вінниччині, Брацлавщині, Уманщині і в Запорогах багаття мсти проти ляхів, орди й аґарян у поспольствах лиш жевріли, то тут вони аж прискали вогнем проти царя, бояр і воєвод, і співжиття трималося тільки на одновірі та чеканні чогось такого, чого Сірко не розумів і тому не міг назвати по імені. Рабство низів і сваволя верхів у Московії, як і в Польщі, вросли в натуру і обвиклість, і, звичайно, козацька виборність була і є смертельно заразною для царства.
Вдругодень по обіді у двір Диких-Дзиковських з нагоди свята архістратига Михайла та прибуття Сірка наїхало чимало покликаних гостей, полкових та сотенних осіб: сотників, писарів-скрибів, канцеляристів, знакомитих гендлярів, війтів та навіть кобзарів. Явдоха мусила просити сусідок на алярм в поміч ще вчора. Весь день варилося, пеклося, смажилося та готувалося. Було гамірно, говірко і гостинно, але з напливом люду Сірко почував себе якось усамітнено, зразу ж зауваживши різницю в мові, в поведінці і в сутності та змістові бесід тутешніх людей. Єдине, що було тут сильним,— це спай людський і спільні уболівання.
Але і в застіллі, і на дозвіллі, окрім віншувань господарів, похвал смакоті страв, найпаче пряжені-яєчні із салом у тісті та цульпанів-індиків у сметані, мандрик-сирників, жартів, клинів, чуток-турусів, розмови точилися, як зауважив Сірко, навколо Брюха і Дорошенка. Почавшись навіть із чогось місцевого, вони врешті спинялися на Дорошенкові, притому згадували навіть Дорошенкову матір, богомільну Митродору, його діда Михайла і дружину — красуню Прісю Яненківну, значно молодшу за гетьмана.
Були й незвичні Сіркові розмови — про ціни, митні оплати-датки, шляхи, перевози, волоки-переправи чи про блавати із трав, різнофарбні варівні, шафарів-посередників, сукнобійні фелюші, порубки буків для ґут і шклярень, повал сосон на поташ і смолу, дубів на шкути або про водяні млини, лісопильні і гамарні, звичайно, не минаючи обекечень, озброєнь, оконень, ясирів — найпаче ногайських, та врожаїв на цілинних, рольних і городних ґрунтах. В невимушених розмовах гості перебирали, ніби просіюючи, вартість селітри і збіжжя, говорили про учнів-партачів, які, кинувши цехи в Києві та Чернігові, відкривали свої рукомисли в Слобожанщині; про проворних шинкарок і гендлярів, які з нічого стали заможними, переводили мову до скасувань ляхами навіть у «Книзі законів» — конституції чайового, акцизного, мостового, боргового, фурманного, шеляжного, ввізного і вивізного мита.