За короткий час в Сіркові стільки всього накопичилося, що віз його тепер, як непосильний тягар, хоч і тішився, що під нього підставлять плечі тепер і сини — виховані, стримані, вишколені і на диво та радість вродливі. Подобалося йому і їхнє бачення зображень та певностей у собі, бо коли сказав, що він «про те далеке й чуже не хоче знати», одержав пряму відповідь: «То не перевага ваша, тату, а великий недолік. Цар і бояри — гірші за круля і магнатів. Ті визискували нас, а ці переінакшують в нас, крім того, натуру, совість, цноти, уподобання, святенність, як хлопські і забобонні. А чого варті їхні огидно-брудні матірні вульгари, а ставлення власного над громадсько-посполитим?!»
Губився, не знав, що відповісти їм, бо дзьобали, ба навіть били навідліг, не жартома звинувачуючи його поряд із іншими чільцями.
«Суцільні крадіжки, ошуканство, хабарництво, пияцтво, душогубство звичаєм стали,— товкмачив Петро при зятеві Іванові Пелехові, що гостив.— Позиченого не віддають, мір у датках не знають. Чого, думаєте, ойроти пішли світ за очі до начхугів і ґалґаїв, адиґів і кабарди, карачаїв, черкесів і аж чорнокалпаків? Все через ті ж вади унормованої безсовісності».
«І Базар-тайша, і Бакча-тайша,— докидав Роман,— знають вас, тату, як батира, джигіта, ґерцера і людина, а бояр пройдисвітами взивають, плюючи при згадці в огиді».
«Святі отці і ті,— встрявав Іван Пелех своякам-шваґрам у поміч,— неслівні й гріховні, а величають же себе праведно-божими одновірцями!»
Сини осуджували його і за ставлення до Виґовського, Гадяцькі домови якого були «найліпшим рятунком після глупства підлюблінського і підзамостського», а він не допоміг їх належно скріпити. Петро аж блід від палкості, згадавши Остапа Дашкевича, Дмитра Байду-Вишневецького, Кумейки та Боровицю, Отир, Бужин та Гаражин, нагадавши обвинувачувально про ограблення Сомка та Золотаренка, їхніх прихильників — Василя, Ілька та Андрія Виґовських, що на старості не в Трахтемировім шпихтірі на зогрівку, а в Сибіру із сотнями сотень іних мешкають. «По якому праву те чиниться?» — чув Сірко питання сина.
Оті свої й чужі регули, респонси та нацькови, про які Сірко на Січі менш за все думав, були додатковим тягарем, що змушував замислюватись і насторожував, бо в Січі своїх і чужих не існувало, а у Слобожанщині вони стояли на першому місці необійдно.
Сірко попросив Романа поїхати з ним за полкового писаря до Харка в сотню, бо надавав переконанням синів і зятя Пелеха, по докорах їхніх, неабияку перевагу над іншими, хоч і не виказував того. Роман їхав радо, хоч і був задуманий і мовчазний. Його румак, подарований ще Собеським, як і одяг, виглядав виклично, позірно і заздрісно...
— Я і є той Харко, пане отамане Сірку, якщо не помиляюся,— зустрів їх у дворі згорблений дідок із геть сивими пишними вусами, в широких полотняних штанях, з чималим мідним хрестиком на гайтані, у чистій, напрочуд білій сорочці, озаполоченій на комірці і рукавах муравинковою вишивкою,— Старший син Вакула сотникує, а я, називається, війтую в селищі, і то, мосьпане, не зі справувань належачих та вдатних моїх, а хутше із-за літності та першовикітства, бо втік із великою родиною ще при дідичу Вишневецькому,— говорив він, поки невістки готували приїздцям пополуднувати, а менший син із Сірковими супутцями управляв коней.— Двадцять літ проніс тут час над нами. Діти подружилися і замали онуків, дорослих уже, розбудувалися і прийняли осідців, як бачиш, уймище. Сотня наша вже давно не сотня, а цілих три набереться. Тому, як, мо' бачив, не торкнула нас орда ясирами, слава Богу, а відтак і живемо, дякувати Богу, а за коні — тобі, нівроку.
— Та скільки там тих коней, дядьку Харку, що ви згадали й мене при Богові! — посміхнувся Сірко.
— Десь коло сотні набереться за всі роки, коли не більше, а з розплодами, то й п'ять, може, буде,— поклав Харко руку на потилицю.— На цих цілинах бідні викітці не знати що й робили б без твоєї помочі, а головне — вдови, старі та сироти. Як велів ото ти, так і робили, вділюючи спершу бідарів нендзних, а вже коли-не-коли і іншим попадало. А то мав спершу кобилу і водив її щороку на злуку аж у Буди. А коровицю із бичком син піймав по орді в лісі, то тепер і молоко своє, і волів пара є, а овечок ціла отарка вже,— знову протягнув він правицею по потилиці, ніби щось зганяючи.— В нашому селищі, Богу дякувати, жнеться не зле, ото тільки мороки, що живемо обекечено, вартою пильнуємося незмінно, не йдучи в поміч іншим, а воно б треба, якщо по-Божому мислити.
По полуднику Сірко знав із розповідей усе Харкове селище, що звалося й досі Харків хутір, і його околи та осілки, хоч ще й не об'їжджав свого реґіменту. А під вечір у Харків двір прийшли до Сірка дарунники з різними припасами в подячності за поміч тягловою силою, аж зворушивши його.
На Малій раді було вирішено, що житиме полковник з писарем і джурою поки що у вдови Усті, обійстя якій недавно збудовано толокою, а тим часом у селище буде запрошено із усіх сотень по три теслі, кожен з підводою, для рубки й перевозу лісу під майбутню полкову концелярію. Узгоджено було, що будівництвом відатиме сам війт Харко, а полковник лише підказуватиме, як будувати, щоб «канцелярія була не на день, а й захистком, коли що...»
Ввечері Сірко з сином і джурою та Вакула з найменшим братом об'їхали селище і облюбували місце-пустівщину там, де їм радив Харко, під реґімент. Обійстя Усті також сподобалося Сіркові, бо було просторе, збудоване, як виявилося, навмисне таким, щоб там в окремій половині могли мешкати приїздці, звичайно за плату, бо у вдови було аж п'ятеро діток, які й писалися Устименками, бо батьків їм Бог не дав. В Устин двір були завезені тесові добротні столи і скамниці та поли для спання. Сірко був здивований, що молоді його співмешканці замовили комусь шафу і гардеробу, ба навіть, сховок скарбний, які теж привезли на подвір'я. Другого дня в заранні Устина, як називав молодицю Сірко, з подарованих вчора осільцями і Харкове продуктів та свіжовиловлених в'юнів зготувала ситній і смачний сніданок. По сніданку Роман і Архип прочитали Сіркові «розказ-бефель до сотень і ґмин пилкових о будованні повсюдно окремішних ґминних і оборонних сотенних мешкань, церков, а при них шкіл-дяківок, о помочі вдовам і старим немічним калікам та сиротам у ґминних хатах-шпихтірках, о розширі полів орних, рольних та побудові яток і шинків, крам-базарів із визначенням днів для них»! В бефелі сотням і сотенним вмінялося «ставати в помочі убогим і багатодітним, найпаче вдовам і старим, в розорюванні рольних цілин у вільні від військового вишколу часи», а судам «спиняти пиятики і бахурства всіляких безкебетних свавільців-бемулів, каїнітів, нецнотних розстриг, душогубів і злодіїв».
Сірко був у захопленні від того бефелю. Він лише, подумавши, повелів скрибам дописати про повсюдний присотенний вишкіл молодиків, про розвій ґутного, будного, ковальського, рукомесного та іних промислів, про общинно-сябринні, церковно-братські, приватно-родинні, рукомесно-цехові ґрунти та пасовиська, про вчинення насховних пожиткових ґминних запасів збіжжя, пастроми, смальцю, масла, сухарів та різнопенцакових круп для поспольно-сябринних і сотенних нужд, про опарканення святих місць, могил і цвинтарів, про оскарження сотенних і ґминних судових поґвалтів, зламань і інших порушних нецнот в полковий суд для секвестрових арештів і умоцнених осібно з полковником карних квестій...
Тепер уже отим бефелем були захоплені і Роман, Архип, дід Харко та його сини, бо бачили у додатках більше від самого полковника, адже то був зародок Всеслобідської держави і її армії-армади. Розісланий по сотнях разом із запросинами в Харків хутір війтів і сотників на збори, він спаював слобідський терен в одно ціле із Січчю і Запорогами, де ще була, за переконаннями тутешнього людства, воля й незалежа. Полковникові ж він солодив гіркоти, почуті в Дзиковських, в Андрія Боби, в Мерефі та Артемівці і навіть від синів та зятя, і повнив певністю, що він знову при ділі, потрібному поспольству, як творець, а не руйнівник...
В закутках душі, в її закамарках Сірко завжди носив образ Софії як біль і докір. Він гнітився її мовчанкою, замкнутістю, жадібною пойнятістю до господарки та добробуту, страждливою жагою-пристрастю, що досягала шаленості і знавіснілості. Софія була до непосильності тяжким хрестом на його душі, якого він мав нести до смерті. Вона навіть дітей ревнувала до нього, хоч і ховалася з тим. Її молитви тяглись годинами. Сірко про себе називав те все тихим божевіллям, і поїздка та реґімент були йому цельбою від душевної муки...