Обидва посланці, не змовляючись, нагадали, що цар чекає присяги Сірка і його полку на вірність, готовність до опису всіх мешканців Слобожанщини «для взимання податей» і «безварункового припинення прийому в полкові володіння збіглих ворохобників» навіть від Брюховецького, опріч правобічців і литвинів. Втікачі називалися не інакше як вори, розбійники, оглашенні юродиві, самозванці, єретики, яких єдина православна церква придала анафемі! Дід Харко, що був при тому присутнім, як війт гминний, показав дулю обом посланцям, вилаявши їх бісовими перекинцями!
— У вас тепер, на царський кшталт, усе, що не падає на коліна перед царем і боярами, матері його ковінька, іменується тими паплюжними словами, хоч би яким побожним та людяним було. Лепові душі ви, бісові личини й більш ніхто!..
Царські «пожалування» та Чугуєві нагадування про присягу, який і повертатися до свого патрона і реґіменту не бажав без Сіркового звідомлення і дяки цареві, змусили Сірка відписати воєводі.
«Я, пане воєводо, є людин суто ратний,— писав з гордістю Роман від імені батька Ромодановському і не згадавши царя.— У мене немає ні вмінь, ні бажань, ні часу тепер пічкатися з маєтностями, помістями і фільварками, бо у нас, січовиків-козаків, то нецнота велика; мені цілком доста врядового полкового утримку, і про наділи я не піклуюсь, бо вони мені ні до чого, а ще коли вони належать по праву ойротам. Наші нечисленні викітці нещодавно, як знаю, замешкали в Чорнояр'ї та Ахтубі на пустощах і тирлищах в біді і злигоднях по згоді ойротських громад як копачі і сторожі колодязів та криниць, а не як загарбники їхніх пастівників, отар, черед, табунів та іного добробуту. Вони там помагають тубільному людові, а я став би прийшлим консистентом-волостелином і адверсором, зобидчиком тайшів у їхній от чині. Скажу принагідно, що такі дії є неподобством за січовими поконами, вони збиточні і для царя, бо дискредитують його і приведуть до супротиву тамтешню людність. Додам, що не треба того і моїй родині, яка має своє обійстя, куплене мною у лавників-райців чесно набутим власним коштом. Отож, дякую, ваше достоїнство, за зичливість і, пробачте мені, за відмову».
Сірко не став говорити із гетьмановим посланцем, а воєводиному сказав, що тайші із-за адверсії Ромодановського втекли до кабарди, адиґів, карачаїв та черкесів і аж у Хвалинське замор'я до чорних калпаків.
— Мені, сотнику, радніше мати січову полкову синицю в руках, аніж воєводиного маєтного журавля в небі,— налякав він Чугуя відмовою,— хоч і полк мій ще нитками шитий, бо'ж зима була, як відаєш, і наші запорозькі регули я в ньому не впровадив належне.
З тим і відправив полковник гостей-вивідувачів, бо вже чекали прийому супліканти з Правобіччя та Поділля, з Ґути і Мерлі, а з Охтирського полку ціла депутація на чолі з полковником Матвієм Гвинтівкою. Та найзворушливішими були прихідці з Черкас.
— Я Артем Сябринець,— знявши козацько-гайдуцьку зношену шапку, доземно вклонився Сіркові з порога канцелярії найстарший сухорлявий ходець, уже геть сивий,— покійного твого, достойнику, вітчима Корнія Слимаченка побратим ще з-під Курокового, де він, пухом земля йому, порятував мене в бою, винісши із пекла напівживим. А це,— додав по паузі, вказавши на супутців,— мої громадські та міщанські компанійці,— вклонилися і вони Сіркові.
— Прошу проходити і сідати ось тут на скамниці,— розглядав полковник гостей.— Найпаче дякую вам, пане Артеме, за спомин мого покійного батька і уважно вас слухаю,— розбуджував господар мовчазність прихідців.— Що привело вас, черкаси, до мене? — підставив ближче до прийшлих груботесаного стільця-дзиґлик а Сірко, зготувавшись слухати.
— Нема життя, доблію, ні на Правобіччі, ні на Лівобіччі, а головне, не видно його і в будучині,— повів Сябринець неспішно мову, обнадіяний прийомом.— Облюбували ми сябринно аж коло Тору, Торця та Дінця нічийні землі для осідку, порішили громадою перебратися туди спершу частиною, але тепер утямили, що мешкати там хоч привільно нам, але небезпечно, бо ж ногаї будуть нас людоловити, а відтак громада просить твою милість вписати нас у свій компут і допомогти по змозі збройно та боронно, як своїй будучій сотні,— шморгнув носом Артем, дивлячись у підлогу.— То що скажеш на те, полковнику й отамане? — зглянувся він благально, пригладжуючи рідкого білого чуба.
— Та що скажу, черкаси! Там дійсно і забісисто, і привільно,— ствердив Сірко.— А в одному місці ви порішили осісти чи в кількох, може?
— Та ото й біда та скрута наша, що аж у трьох. Тим, бач, те вподобалось, іншим — інше, а ще іншим — ще інше,— винувато зітхнув, значуще зглянувшись із товаришами, Артем Сябринець.— Даруй за відвертість, господарю доблій. Більшість, мене послухавши, воліє осісти на Сухому Торці, менше — обік, коло Тору, а ще якась частина із архіотцем Глібом Слов'яном на чолі — обабіч, коло Дінця,— приспинився, ніби для передиху, Артем.— Всі ті місцини — може, знаєш? — суміжні, а все ж і одрізні. Та ти,— помітив Сябринець задуму на лиці Сірка,— не піклуйся і не впадай в туск-тугу та не переймайся тим, бо ми узгодили, що сотенним, коли даси згоду, буде найбільше наше оселище на Сухому Торці, Черкаське, як водноголос ми нарекли його, уже частково будуючись там. Ох-ох-ох, є тих Черкаських та є повсюдно, то мислимо, хай і ще одне буде. Інше, підлегле сотенному нашому на Торі, ми поки що Тором звемо, а ще інше, у вершечку Дінця, звемо Слов'яновим, бо архіотець так велів його іменувати. Він, даруй, уже думає про монастир там і навіть, щоб його започаткувати, кошт якийсь має церковний.
— Отець Слов'ян бажає пам'ять по собі лишити,— докинув молодик, що досі, як і решта, мовчав.
— Хтось із вас вже там осадився?
— Аякже!.. Облюбували, кажу ж, ті місцини ще торік, а цієї весни вирішили в збірні, кому їхати започатковувати поселення, та відвели перших туди, а самі — сюди звідтам, щоб ти благословив нас компутово і захисно коли що а чи й допоміг, як є можність, збіжжям на посів та кіньми. Чутки такі є, що ти, добродію, те чиниш милостиво,— аж впивався допитливо в Сіркове обличчя очима з-під кошлатих брів Артем Сябринець.— Тебе, даруй, всі викітці «безбулавним гетьманом» прозвали.
По незручній мовчанці розговорилися невимушено про всю Україну і про оборонну сотню та виборності, про консистентські дачі майбутніх осідків через два роки. Давши згоду на сотню, Сірко вже називав Сябринця наказним війтом до виборної башлівки, а інших — радцями та отаманами...
Зі слів пришельців Сірко дізнався і про те, що донський козак Степан Разя зі збіглими вийшов ватагою сіром-донців у похід на Терек чи Хвалинь промишляти, і про те, що гетьман Петро вже осів реґіментом у Чигирині й розіслав універсали із гаслом-закликом до всіх русинів повсюдно передатися йому для об'єднання в одну державу на рідній землі під його штандартом та берлом-булавою, щоб вирішити купно, чи бути під султаном у незалежі, а чи під крулем у федерації з Польщею і Литвою.
— Гетьман Петро, як думаємо,— сказав Сябринець,— багне витіснити геть ослабілих ляхів із краю і не пустити Порти, знову заклопотаної війною з Венецією. За спай із султаном тримається чимало старшин ажень і в Лівобіччі, хоч і дивне те, а переяславський полковник Данило Ярмоленко, як і ти ото, відмовився від Брюхових пожалувань і від царського боярства, по-козацьки заявивши новому воєводі Вердеському, що те є нецнотним для чільця в Гетьманщині.
— Ви ще, діду Артеме, не повіли про Носівське урочище,— пробубнив другий ходак, Влас, з родимкою на лівій щоці,— куди припливли турецькі галери, побиті в пух і прах козаками, та про взяття там трьох яничарів новим кошовим Іваном Рогом-Жданом, бо решту вибили до одного.