— Січ тепер, чули,— продовжив Артем Сябринець,— готується, чи, мо', вже й врихтувалася, щоб вийти з тисячним туменом ойротів у Перекопський похід на звільнення ясирців,— глянув він невдоволено на Власа, рудого і в пшоняному ластовинні молодика.
— І про Брюха не кажете,— не звертав на старого уваги Влас,— а той їздив до Москви з великим супроводом-сольством просити в царя права на суди торгових та служивих царських людинів і служців-пройдисвітів;
— Був собі бай, зніс копу яй: всім по яйцеві, а тобі, Власе, бездомну і балухатий балайле, зносок,— невдоволено подивився Артем Сябринець на свого компанійця.— Чия б говорила, а твоя б мовчала,— докорив він Власові, аж той зашарівся на опшоненому лиці.— Кажуть ще,— додав старий згодом, перегнівавшись,— що Брюх, відпровадивши жону в Мотрин монастир, сам одружився з москалькою-бояришнею і сина заручив, а взамін за отаку ласку до нього підписав якість статті Московські, а по тих статтях і в Кодаці тепер буде залога московська з воєводою, а не те що в різних містах лівобічних.
Сірко чув уже про одруження Іванця і не йняв тому віри, а тепер повірив і пригадав навіть ім'я доньки Федора Шереметєва, племінниці голови московських стрільців Івана Єлагіна і родички голови Приказу Долгорукова — Одарка Шеремет-Ісканська.
— Московські статті? В Кодаці воєвода? — спохопився він.— В цьому, діду, щось є, думаєте, певне?
— Гадаємо, добродію, нема, бо козаки оце тепер вигнали Косагу, який прибув зі стрільцями до Січі, так що він ледве втік на Лівобіччя.
Пригостивши ходаків обідом і умоцувавши з ними сотенні, війтівські і церковні реґули-порядки на викітчині, найпаче про школи при церкві і бекети при сотні та про охоронні варти, Сірко їм трохи допоміг власним коштом, порадами, збіжжям, десятком коней і послав навіть сотника Вакулу Квітку на Торець із валкою на велике задоволення ходаків і особливо Артема Сябринця.
Лишившись на самоті, замислився і що довше думав, то більше турбувався не стільки вже Правобіччям, як Лівобіччям, бо Січ і Дорошенко, як був певен, дають собі раду, а ось Брюх перейшов через край.
Події змусили полковника забути про черкасців, хоч сув'язь із ними і продовжувалася. Лівобіччя повнилося переписчиками людності й статків, чого не знали досі люди, і збирачами «даточних зисків» у царську ґамзу. Те досягло й Слобожанщини та навіть Харкова, тепер уже містечка з двома сотнями...
Сірко всю зиму мордував Велеса. Сіро-рудий арабчук-неук брав уже під себе на скачі тини, ями, лягав, хоч і неохоче, і в сніг, і в болото, послушно лежав, ждучи команди, стояв на місці і йшов до господаря за покликом, але з приходом весни потребував вправлень у перепливі повноводих рік поряд із господарем. Навчений кінь для Сірка значив, може, й більше, аніж він сам, а ще коли той прудкий у бігові, доладно-гарний, пишногривий, повнохвостий, дугошиїй і грудастий, то він йому й ціни не складав.
Весна і радувала полковника, і печалила. Радувала повсюдним зелом, тeплими днями, людським муравлінням у грядках-городах і на полі, клепом ковалів, барабаненням бондарів, а також клекотом бузьків, воркотом горлиць, щебетом солов'їв, а печалила тим, що з новою весною віз народного визволення стоїть, як і до Жовтоводської битви, навіть далі від народної мети. Боліло те йому, бо чув осуди навіть синів...
17.
Якось в ясний день до полкового регіменту неждано-негадано прибули стольник Алфьоров, ясельний Афанасьєв-Желабузький, дяк Богданов з трьома сотнями стрільців, зі свитою скрибів, духовенства на чолі з генеральним підскарбієм гетьмана — Романом Ракушко-Романовським «для перепису і прийняття присяги полку і його старшин із визначенням і стягуванням даточних обкладів-датків».
Сірко зустрів навалу приїжджих вороже, бо тим наскоком був порушений дворічний термін на умоцування полку і він не був попереджений вчасно, а відтак ні про перепис, ні про визначення датків, та ще навесні, не могло бути й мови! Особливо ту комісію не могли терпіти Роман, війт Харко Квітка і його син, полковий суддя Потап. Вони навіть підшукали їй ім'я аж в чотирьох іпостасях: «окупанці, зайдисвіти, утриманці і крутії». Населення полку також не очікувало отого приїзду. Стрільці вже в перші дні почали витоптувати збіглих, як дичину на полюваннях, що переповнило чашу Сіркового терпіння.
Давши зрозуміти, що утримувати комісію полк не може, грабувань і перепису не допустить, Сірко з чемністю і витримкою, спираючись на воєводині, нібито погоджені з царем веління, попередні умочування та пільги для новоселів і натякаючи на бунти, яких він не буде спиняти при неустаткованості полку, підпоюючи та підкуповуючи хабарами через своїх торгових людинів комісарів з допомогою Іванцевого підскарбія Романа, таки збив гонорове опівнення бахвалів і хизунів і домігся натимчасної відстрочки і перепису, і оподаткувань, і присяги, відпровадивши врешті гостей і вперше переконавшись, яка то велика сила оковитої на Москві.
Відпровадив і зрозумів, що бути залежним від воєвод, а тим паче від стрільців, благословенних зрадником Брюхом, він, по натурі волелюбець і уболівальник знедолених, в будучині не зможе. Те, що він відстояв збіглих, не допустивши їх виловів, додало йому, звичайно, неабиякої додаткової слави в полку. Опротестував наміри царя та Брюха і кошовий Січі Ріг-Ждан, захищаючи полк і його козаків та мешканців як січову приналежність на Мереф'янщині. Але ж то мала втіха. Навмисна затримка підскарбія Ракушко-Романовського в Харківському полку по від'їзді комісії була, як збагнув, бажаною «третьому гетьманові», який те й виказав гостеві за вечерею сам на сам.
Хоч генеральний підскарбій говорив спершу високим церковномовним штилем і слов'янщиною, вертаючи Сірка у минувшину, він і простослів'ями чимало відкрив йому необхідно важливого і незнаного досі. Недаремно він дванадцять літ вишколювався в Київському колегіумі, не лише досконало вивчивши тривіум — граматику, риторику і діалективу — та пізнавши дещо іне там, а й навчившись бачити «минувшину в прожитті» і «грядучі будучини», хоч і помилявся, як здавалося Сіркові, у передбаченнях «зело гіркого майбуття для всего люду й краю».
— Ти, поштивий і доблій пане полковнику, думаєш, чому Московія устами слів своїх і воєвод,— переконував він Сірка,— рішуче у всіх домовних глаголах відмовляла, війною грозячи, Богданові-Зиновію на гетьманський осідок у Києві, як він, а найпаче старшини на чолі із вельми кмітливим паном Виґовським та митрополитом Сильвестром того з усієї сили домагалися? А тому, по-перше,— сам же і відповідав він, переждавши,— що Київ став би поколінним сув'язом нашої сьогоденщини з минувшиною, а Москва втратила б претензійну суцільну первопрестольність, а по-друге, козацька держава тим би опосередковано з'єднувалася б сув'язно ще й з Могилянсько-Сильвестровою та Тризниною церквою, а це Москві було б більшим, як ляхам, смертельно небезпечним ущербом. Київ для трону — земне і духовне коріння, без якого він — вертеп, яким і є істотне. Сидіння їхнє в Києві є й першоосновою нашої підлеглості та нашого підкорення, а їхнього панування і тепер, і ще більше в будучині,— тикав підскарбій вказівцем — Не згодилися високі посланці-сольці Московії на те і в «Березневих статтях» Виґовського і нещасного Юрія-Євраха, хоч вони також домагалися гетьманського осідку бодай уже в Переяславі. А чому, питається? Та все з одних і тих причин і міркувань, бо Переяслав був у нашій минувшині двором Переяславо-Суздальського князівства, до якого, до речі, століттями входили невід'ємно Ростово-Суздальська і Муромська землі, а відтак вони відбирали б від Москви мости русинської первопрестольності, за яку вона самозванно, як безродна, охрещена Києвом Татарія, битиметься ще й тому, що в числі отих Ростово-Суздалей та Муромів тепер і землі Слобідської України, які не є московитськими, а у своєму людинознавському етніччі та по спадку і покону є нашими, дідичними! — зітхнув у палкості гість, дивуючи Сірка обізнаністю.
— Тронові їх треба бачити своїми, та ще й лицарськи приєднаними і голубино-мирними від сотворення світу і не інакше! Думаєш, пане ґерцере, оті знищення всякої нашої помежної і не помежної пам'ятної старовини в Стародубі, Новгороді-Сіверському, Чернігові, а найпаче в Києві чи викрадення і присвоєння її собі, як ніби спокону своєї, разом із шапкою Мономаха Володимира, вратами вівтарними, хрестами, іконами, дзвонами, святими єпітрахилями, окладами і скарбами не є прагненням і намаганням в патріархів до утвердження первопрестольності як наслідкової, спаяної із стольним Києвом в корінності? Коли б не так! Адже возами везуть загарбці із наших обителей соборні і церковні оздоби, судотворні образи, начиння, фоліанти-нотеси книжкові в Москву та іні міста під тим приводом, що вони можуть бути в нас викрадені і знищені ляхами та ордою. Це один, шляхетцю, ланцюг поневолення нашого, а свого звершення, як над іними, і над нами...