— Як то вони дійшли аж до вас?! Де тепер Петро? Живий він? — пополотнів Сірко, звівшись на ноги.
— Ще живий, при пані Сірчисі вдома! Вони й послали мене.
Сірко не вірив почутому, бо вважав мереф'янських козаків вишколеними, обекеченими.
— Пан Ромодановський, кажуть, зняв козаків із лінії, і через неї вночі ушкали проскочили непоміченими. Пан Пелех, війт, велів переказати, аби-сьте ви хутко прибули в своє обійстя. Ординець зізнався, що людолови були кимось попереджені з Мерефи і дві доби перед нападом вичікували.
Сірко вже не слухав гінця, властиво, не чув його в горі. Він перехрестився, подячно вклонився застільцям і побрів до припнутого над жолобом Велеса.
— О госпиди! О прокляті! — стогнав він.— Поїхали, Остапе! — звів він Велеса свічкою і понісся з двору.
Остап Говдя, як не гнав коня, відставав від Сірка, аж поки той не спинився, очікуючи.
— Що з ордою, Остапе?
— Побили дощенту наша, Валківська, Зміївська та Торецька сотні. Дими наші з бекетів і дзвони в поміч стали, підняли люд на захист міста, поки прибули валківці і зміївці здвобіч, а як чамбул тікав, його спинила із засідки Торецька сотня під Трьома Байраками і Райгородком.
— Скачи, Остапе, назад у Харків, передай, щоб Роман їхав спіхом додому, обозному Федорові Ріпці та бунчужному Северинові Букші перекажи бути наказними полковниками, Архипові Раві — головним скрибом до мого повороту, а по тому вертай у Мерефу,— наказав Сірко Говді і понісся птахом.
Погода, якої вершник за клопотами й нікольствами, а тепер і за горем не помічав, була щедрою на тепло й дощі, на ясні дні та чарівні вечори й ночі. На сябринних, родових, совокупних та інших вспольних полях-царинах і рольних нивах панувало гаряче нікольство, і в путі Сіркові вдень і увечері кричали перепели: «Пора-жать! Пора-жать! Пора-жать!..» — «Нехристи! Вбили!!. Вби-ли!.. Вби-ли!..» — стугоніло Сіркові в скронях.
Як не спонукав харківський полковник невтомного Велеса, аж той, здавалося, летів, а свого сина, мереф'янського сотника Петра, він застав на руках онімілої дружини мертвим. Стояв ніби вкопаний, як чужий, із хреста знятий і, тупо дивлячись на мерця, не вірив. Були омивини, одівини, відправний уже в домовині-корсті, а Сірко все стояв мовчки у смертельно тяжкій, убивчій жалобі, як опричинений, дружина його Софія була такою ж, і, коди б не дочки, Роман, зять Пелех та Сабрі, то, вважай, хоронили б Петра чужі люди-побратими.
Лише коли справили дев'ятини, а потім сороковини, Сірко врешті заговорив ніби не своїм голосом. І заспішив, бо у погодженні із бурмистром-зятем Іваном Пелехом та райцями призначив сина Романа сотником Мерефи, улаштував побратимових Артемових синів: Арсена і Тимоша Нелюбів та Сабрових: Проця і Гриня Берладів — райцями, ливниками, підсудними і ратушними служками, а дочку Мариню, вдову по Іванові Сербину, благословив на нове заміжжя, вернувши її з малюком і новим зятем Петром у своє обійстя.
На Яворах, у млині, в саду взридно-тужливо і похоронно-схимно плакали ночами пугачі, плакали й скрипки, бубон і вигран циганів на честь покійника, як Сірко навідав їх та родину Гната Турлюна в обійсті додоса Гудима, уже геть сивого. А наступного дня, поцілувавши дружину, яка так і не прийшла до тями, виїхав ніби на тимчас із двору, нічого не взявши з собою в дорогу, і спершу підтюпцем, а потім скачем понісся від Артемівки не в Харківський полк, а на Січ, нікому не сказавши про те, так, ніби тікав сам від себе, аж Велес стогнав у леті...
І ота пов'язана зі смертю сина біда, що впала камінною брилою на нього, і незакінчена формація залишеного напризволяще полку, і перепелині заклики чи вистуки копит, і круті або пологі семипасмужні веселки на заході сонця, і щедрі роси вранішньої пори, і вітерці-леготи та маревні серпанки при леті коня — заспокоювали, розструнювали болючу напругу, заганяли її в тихозатишний застум, підказували Сіркові, що треба жити для подальшого, хоч і не гасили в його єстві жагу помстливої відплати людоловам, що вивершилась і стала в ньому над усім.
«А так,— в путі доходив висновку,— сини, як і молодші січовики, лихе оточення нашої людності бачать якось інакше, дивляться на все іншими очима. Чому досі не розумів цього? Ніхто не підказав чи не дійшов істини? Не зміг дотумкати за „старшинською впертістю“, як казав покійник, чи не було відповідного трапунку?..»
Їхав, рвучи й шматуючи себе, цього разу усамочено, пасом повільно і ніби не з дому, як насправді, а додому. Спинявся в путі чи на попас коня, чи на перекус у корчмах, слухав подорожників, кобзарів, жебраків, козаків і не зустрічав і в них спокою чи радостей, як і нещодавніх ознак достатків, а ще серед попелищ і зубожілих бурдюгів, ощирених цвинтарів по горбах, як траурних кренів по вбитих людоловами, ворогами-адверсорами а чи й своїми. Правда, зустрічалися і не такі убогі села, якось уцілілі між лісами або в забісних яругах. Там у свята і вечорами навіть пісні було чути, і тоді спинявся, просився на нічліг і, зсівшись десь на самоті, пив, як лікувальну цельбу, спів кобзарів чи хор вечорничників аж до запівночі. Пісні, що злітали й линули широко й буйно та вив'юнювалися аж у небо, як полум'я над злагодженим багаттям, рвали й тіпали йому душу, розпинали серце болями, туманили свідомість, заливали душу розпачем. І він давав волю і скаргам, і сльозам...
Не було відтепер спасіння Сіркові від докорів сумління. Що б не бачив він, кого б не слухав, з ким би не говорив, у свідомості стояв, мов кіл у рані, бринів струною в душі докірі за обох покованих братів-зведенців, і за зятя, і за всіх побратимів, яким уже й числа не знав, і нарешті за власного сина, пам'ятного отими дошкульними словами, хай і в пошані до нього сказаними, але ж якими вбивчо правдивими і до злочинності осудливими: «На вас, чільцях, лежить каменем вина за стан в Україні! На вас!.. Даруйте за правду!» Сльозами ті слова капали в душу, застилали зір папломою!..
Перегукуючись із журним співом кобзарів на путівцях про Дмитра Байду-Вишневецького, славних Дашкевича, Косинського, Підкову, Кішку, Сагайдачного, Супруна, Сулиму, Кривоноса, братів Нечаїв, батька й сина Хмелів, про трьох братів-утікачів, чайку-небогу чи Марусю Богуславку, Сіркова мука не полишала його, хоч рана від неї й зарубцьовувалася поволі. В дорозі та мука уперто повертала його знову й знову до всіх покійників, в наверші яких лежав обезкровлений Петро, а поряд, як на чатах, стояли Роман І Іван Пелех з побратимами, і всі разом, люблячи, побивали його і більшими знаннями, і якимись іншими турботами про рідний люд, ще чимось насторожливим, очікуваним, чого він так і не узнав від них.
18.
«А Децика, батьку, обрали гетьманом не ваші січовики, як думаєте, а оті хитрі-хитрово, косаґи, ромодановські, львови, а ще певніше — Московський приказ та цар своїми посулами, навіть владика через Методія,— згадалися Сіркові, мов оживши та набравшись повноти, ясності і тепер особливо підступного змісту казання покійника Петра.— Адже і загнаного Децика-Василовича, і вашого ставленика Дрозда-Дрозденка, і отого Дем'янця, уже при вашому, тату, особистому сприянні, бояри утримували коштом пожалувань, деручи їх із поспольства в Гетьманщині,— дивував його син обізнаністю.— І не хто інший як вони, у Брюха-хабарника беруть, а вам „жалують“, благословляючи, коли вигідно і зискливо, нацьковуючи наустами на ляхів і агарян, коли ті досягають спокійнішого становиська чи якоїсь прихильності або терпимості від людей Подніпров'я. А все для того, батьку, щоб Брюх, бачачи загрозу своєму гетьманському станові і рейментарству, почував себе непевніше, щоб був поступливіший і покірніший боярам і цареві-батюшці всея і всея,— ніби чув знову Сірко синів голос і аж болісним тремом проймався від нього.— Дії та заходи в Україні і серед козацтва, і на волостях, і між духовенством, зауважте, тату, уже не стільки під патріархом,— розтягував він останнє слово.— а частіше, поряд, під світським владикою,— подовжив він слово „владикою“.— Владикою, як неодмінною тепер обумовкою, позначеною на Москві... І патріарх духовний, і владика світський злилися в одно адверсорне „всея і всея“,— пригадував Сірко вислови покійного, затискаючи у п'ястуці повід, ніби хотів спинити Велеса.— Оті ваші діточно обжалувані в Січі Щербина та Шкуро були і є накрапленими картами, бояри їх підмішували у гральну колоду шулерсько-шахрайської гри і з гетьманами, і з Січчю, і з духовенством та посполитством. Гри підступної і облудної, в якій вони, як тепер бачимо, вертепні штукмістри. Проти них лицарство безсиле і смішно-наївне! На вертепника мусить іти вертепник, на корсара — корсар, людяне тут не відповідне!..»