Сірко згадує і подібні ж слова Богдана Хмеля, мовлені йому, правда, про ляхів по путі із Фландрії додому. «А таки достеменно так говорив той великий покійник! — мов устрелила його раптом згадка.— Значить, він розумів, як та на кого треба йти, то чому ж лишився в сіромній пам'яті „нерозумним сином“? Злякався приходу зими в Замості й Любліні? Не схотів бути корсаром? Занудьгував за коханою Геленою? Зморився до знесилення, будучи гральною картою. Царя й хана?» — аж підвівся в стременах Сірко.
Згадуючи полем із синами по повороті від кумів у Артемівку і оповіді Романа Ракушко-Романовського в Харкові, Сірко, шаріючи в душі і на лиці, переконувався, що не він був для синів старшим і досвідченішим, а вони для нього, і чи не вперше зрозумів і зізнався собі, що неосвіта — велике лихо людське, навіть для людина із хистом та лицарством.
«Всі оті боярські заходи та прояви щодо Слобожанщини, Гетьманщини та Січі,— виринала в Сірковій свідомості розмова з синами,— є камінчики, які кидають тепер не круль з магнатами, а цар з боярами, від чого такі буремні води нашого буття, бо йому не дають устоятись, а нам оглянутись і зосередитись. І не було б скарг Брюха на бояр, то були б чиїсь інші, бо не він, халамидник і відступник, їм причина, а цар і його свита, таким робом правлячи».
Обік путівця, який перетинає чималий хутір, скупчилася юрба поселян, і чути, як деренчливий голос кобзаря під дзвін струн співає думу і змушує його спинити коня.
Сірко вперше чув цю думу, хоч і знав гетьмана, про якого співалося в ній і який ходив на турків у Волощину. Гасячи по співі шелест струн пальцями, кобзар зводив сліпу голову догори, очікував якусь мить і знову біг по струнах. Він був чимось схожий на мереф'янського війта Пилипа Ступу, який виніс його Петра з бою, а його міхоноша нагадував Петрового джуру в Мерефі з волоського роду, Матвійка Голуба, лише одягнутий був гірше. Може, тому Сірко, наслухавшись дум, поклав міхоноші до бриля золотого таляра, аж кобзар було запротестував.
Кобзарські співи не зняли із Сірка стуми й туску, вони то збільшували клубок печалі в горлі, то зменшували його, надихаючи відчуттям лицарства, яке виправдовувало і його дії в захисті рідного люду, і синові в жертвуванні. Кобзаря, осліпленого в неволі, Сірко подумки величав «справжнім лицарем», що слугував тим, хто його слухав.
«А так, лицарями можуть бути лише мертві або сліпі й калічні!» — ще раз переконував себе, слухаючи співця.
— Спасибі тобі, вельможний подорожцю, за щедру плату,— сказав, перепочиваючи, кобзар,— за твого золотого ми з малим і ошатнимося, і якимось сиротам запоможемо в біді, бо й для того вештаємося, рідним краєм. Хай щасливо та безпечною буде всюди твоя путь,— вклонився він Сіркові.
— І ваша, лицарю, та всіх тих, що вас слухають, хай, буде такою ж,— торкнув Сірко Велеса, огинаючи юрбу мовчазних слухачів.
полетів Сіркові вслід, мов плач, спів кобзаря.
«А таки хмари, і не дві їх, а чотири чи й більше». Наструнена горем із Петрового похорону душа, розслабившись на мить від співу сліпця, знову напинається, суґестується, бринить, аж рвучись, і натягується до знетямлення. Велес везе і її з вершником. «А все ж першими застувальними храмами нашої непогоди є людолови,— вирішує він вже вкотре,— що б тому не перечили, а таки людолови!..» — вбиває в собі сумніви.
Вид хутірця, що потопає в зелені, шумлива гра дітвори на вигінці, чепурні білі хатки з мальвами попід вікнами, калини та соняхи при путівці, клекіт лелек біля лелечат в пробних розкриллях, веселі рядки вспольних полукіпків збіжжя, тирлування перемішаної козами овечої отарки, спокійне ремигання ситої череди на пастівнику, просіявшись через Сіркову свідомість, залили смуту і відчай, вгамували на тимчас біль.
«Цих, завдяки віддаленості,— оглянувся Сірко на хутір,— видно, обійшла поки що лиха година. А бекет, мабуть, на тому дереві в них,— відгадував.— Як би то щасно та в гараздах жив люд, коли б не було загарбників і людоловів на нього»,— подумав Сірко, зітхнувши і пустивши Велеса скачем через горбатини між мовчазних могил ледь помітною стежкою.
Глибококолійний гостинець, на який він вибрався, був давнім як світ, і Сірко їхав збочиною, любуючись навколишніми овидами і чаруючись полинами, типчаками, ковилою, свиріпками, що пахли духмяно і спали в тиші чи тіпалися на вітерцях або шелестливо шептали тирсою чи кугою. Підобідуючи та підпасуючи Велеса десь коло озера чи річки, де можна було і скупатися самому, і помити коня, він привчав арабчука до води, переконуючись, що той сподобав її, прохолодну в спеку, а ось плавав під тягарем невправно, і те непокоїло Сірка.
«Навмисне воєвода Ромодан відвів потуги валуйківського полковника Федора Жученка із Колоторської лінії чи випадково? — ширяли стрілами в ньому питання.— Чому вчинив так, коли навмисне? Щоб орда погамувала непокірних викітців козацьких лише там, та й у всій Слобожанщині поза його острогом? Прислужувався цареві та вчинив те навспак їм? — губився в скімливих здогадах.— А Харківський полк не тепер, то в четвер буде передано Ромодановському...»
— Невже все оте жахне я дійсно пережив і досі не вмер, скорбивши не лише тілом, а й душею? — вголос питав сам себе, аж Велес, граючи вухами і косячи очима, дивувався з того, жваво міряючи віддаль.— Та й чи було те насправді зі мною? Може, воно — криваве, слізне, безсонне, гризотно-поховальне — мені лише сниться? — сумнівався і з насолодою глибоко вдихав духмяне тепле повітря.— Ні, все те було, тільки вже забуте, згублене в часі і вирі подій та доріг,— доходив у словах висновку.— Яке ж то щастя — жити, мислити, діяти, навіть у горі та злиднях! Треба жити, доки можна, і діяти для свого люду, доки не вмер! — підсумував свій рішенець.
Після спечного бігу в путі вершник відчув все лоскітніші повіви вільготи і прохолоди Дніпра-Славути. То близились Великий Луг, Базавлук і рідні січовища, про що навіть Велес обраділо здогадався, бо пішов, жвавіше кидаючи дужими ногами...
Коли ото запорозький гетьман Яким Дацько-Децик Василович був скараний Іванцем Брюхом у Ніжині як самозванець, а гетьман Дорошенко, по чотирьох місяцях братовбивчих боїв, здолавши та четвертувавши в Чигирині хороброго брацлавського полковника Дрозда-Дрозденка, став єдиним правобічним гетьманом, царські воєводи провели переписи-люстрації в Гадячі, Полтаві, Миргороді, Лубнах, Прилуках, Стародубі, Дебрянську, Новгороді-Сіверському, Глухові, Батурині й інших містах і містечках, крім Києва, Чернігова, Переяслава і Ніжина, де вже раніше було вчинено списи-реєстри і де із шафарів, лихварів, гендлярів та посполитих господарів бралося митне, чопове, перевізне, поташне, селітрове, рукомесне, ткацьке, охранне і подимне, а з решти — ще й поплужне в шістнадцять чвертей жита і посошне — в дві чверті збіжжя та чверть алтина. Єпископ Мстиславський і Оршанський Методій, позбувшись завдяки старанням гетьмана Брюха і московського патріарха сану блюстителя Київської метрополії, писав у «посланіях до мирян» і виголошував, подорожуючи по містах: «Люди! Допоки будете підкорятись тиранам, які плюндрують наше найсвятіше право вибирати і слуг Божих — пастирів і чільців, як спадок дідів, политий їхньою кривавицею?! Адже „банькатий“ саджав в глибині-ями старшин і отців, накладає на них в темницях колодки і так правторить до чужого Сибіру! Де Незамай славний? Де Гаркуша, Нечай і Гамалія? Де Височан і іні лицарі? Рятуючи себе, рятуйте й ойчизну від царя і Синоду!..»
«Козак із прадіда» Дорошенко в універсалах брався визволяти з допомогою султана Україну до Перемишля й Самбора, Вісли й Німану, Севська, Путивля і Льгова, Дебрянська та Борисоглібська, заручившись врешті згодою митрополита Йосипа Тукальського-Нелюбовича. А «третій гетьман» по смерті сина Петра приходив до тями біля постелі хворої матері або на пасіці. Сірко і звідси бачив, що крик, зойк і волання Методія приведе до вального ворохобства уже не сіром тільки, а всієї Лівобічної Гетьманщини та Слобожанщини. Коли ж почув, що стольники Телепнєв і Болотников, прислані царем у Глухів, заборонили Брюхові воювати з Польщею і Литвою, що митрополит Йосип і єпископ Методій, в погоді із Дорошенком, закликали Брюха іти на Москву, пообіцявши навіть булаву і Правобіччя, що козаки Переяславського полку з полковником Войцею Сербином і січовим отаманом Савою підняли повстання полку і волості проти Брюха, вбили воєводу Григора Дашкова в Богушеві і зайняли Золотоношу, вигнавши звідти полк Щербатова, а Дорошенко розбив польське військо під Брацлавом і за зламання Гадяцької домови віддав орді Маховського,— і сумніву в Сірка не було, що повстання в Україні проти її адверсорів уже почалося.