Відвідавши Кіш, він дізнався, що цар збільшив гарнізон стрільців у Києві і прислав у Січ Косаґу з полком, якого січовики негайно відігнали аж під Миргород, а ханського посла, що вертався з Москви, піймали і вбили, посла Ладиженського зустріли і також після квестії скарали. Збіглі від Брюха козаки розповіли в Коші, що гетьман писав цареві: «Велика маса моєбічних сотень пішла в Запороги і там баламутить сіром, щоб відірвати все Лівобіччя і Слобожанщину від Вашого царського величества і віддати Україну Польщі, Кримові або Туреччині. Вони ж, збіглі, разом із сіромою домагаються кари через свій суд старшин, які помагали мені погнати поспольство і козаків вольних під Ваше та боярське ярмо неволі. І посполиті мої, і козаки та січовики нарікають найбільше на бояр, воєвод, полковників і на мене, гетьмана, як на Ваших прихлібців і холопів підніжних. Оте ж твердить і повшехні містечани-цеховики».
У розмові зі старшинами Рогом-Жданом, Остапом Чемерисом, Остапом Васютенком і іншими Сірко довідався про якісь крулеві й цареві таємні перетрактовки під Смоленим і домовився із Рогом-Жданом вдарити на Ханство і вернути ясир, взятий у Подолії. Смерть матері Домни затримала похід, знову кинувши Сірка до стуму, бо поховав найдорожче.
Від збіглих козаків Сірко довідався, що повстала навіть подарована Брюхові царем Шептаківська сотня в Новгороді-Сіверському, відмовилися служити йому прилуцький полковник Лазар Горленко, ніжинський — Артем Мартинович, чернігівський — Наум Лисенко, змовившись із Петром Дорошенком. Популярність Дорошенка, який геть відігнав ляхів, в той же час не пориваючи з ними, росла, як на дріжджах. Сіркове ставлення до нього було двояким: з одного боку, він тішився його успіхами у війні з ляхами, а з другого — не міг простити йому спаю з Ордою, хоч вона й була опосереднена султаном.
Подивляло Сірка й те, що король відпустив із Маріенбурга не лише Тукальського, а й Юрія Хмеля, який став архімандритом Гедеоном у Києві і тепер також підтримував дії Дорошенка, а цар, проклинаючи гетьмана Петра і паплюжачи його, звільнив полоненого під Ніжином гетьманового брата Григорія. Не розумів він також, чому це дяк Фролов і воєводи Львов та Дворецький, знаючи про ворохобства полковників проти Брюха, не сповістили його завчасу, зате повідомили через Косагу на Січі. Отак же плутно чомусь повівся і боярин Кикін у Полтаві, сповістивши полковника Григора Витязенка «о заколоті полковників» і промовчавши про те при зустрічі із Брюхом...
Тим часом минули сороковини по смерті матері, вернувся із розвідувальних промислів Гнат Турлюн зі своїми подорожниками, кобзарями та сліпцями, і Сіркові стало ясно, що хан із ордою на Лівобіччі. Те й зумовило врешті похід-залогу на Ханство, і в три доби водою й сушею запорозька армада вибралася в путь. Ріг-Ждан пішов на байдаках та стернах, а Сірко із охочекомонцями-вершниками. Сіркова путь по переправі лежала на Чорну Долину, Каланчак, Кочкар, Улу-Дениз — Гниле море. За наказом Сірка і той, і другий загони йшли спішно, але більше ночами. За тиждень флотилія і кіннота промишляли вже в Перекопі і в «зіниці Ханства» — Бахчисараї. Найбільше ясирників, а з ними й скарбів Ріг-Ждан вивільнив у Арбаутуці, а Сірко — в Кафі та в улусах Шірін-бея.
Цього разу загони часом воювали лише із капичеями-воротарями і тарчами, бо решта міщан, ташійців-стійбищан і пастухів на гірських яйлах-пасовищах, почувши про прихід Шайтана, як правовірні, падали на коліна в бік Кибли і зводили догори руки в молитві, в душі проклинаючи гяур-оглу — християнське кодло. Цим походом було звільнено понад десять тисяч ясирників і значну частину з них оконено. В зворотну путь ішли з нав'юченими кіньми, та й байдаки ледве не тонули від перевантаження. Рідкісно вдалою була ця виправа січовиків, бо не лише вони поверталися з кількома в'ючними кіньми кожний, і ясирники мали по кілька в'юків добра. Серед ясирників було багато московитів і донців, ще в путі, озброєні, вони були відпущені додому. Сірко не тішився неймовірним успіхом походу, як всі січовики, бо перед очима досі стояли корсти-домовини сина Петра і матері Домни. Він і в похід ходив із ними, і в Січі, закрившись у своєму бурдюгу, просиджував у жалобі та задумі.
Три дні писар Суховій і скарбник Лукаш Мартинович вели опис скарбів, приправлених січовиками, а четвертого навідали Сірка в бурдюгові Суховій із якимось молодиком.
— Привів тобі, пане отамане зацний, ось Яцька Гирю,— присів Суховій на пень без запросин.— Порадилися із кошовим, паном Остапом Васютенком, що, може, ти вподобаєш взяти його собі в поміч: і коня доглядати, і колибу обходити, чи й обід коли принести при потребі. Хлопець він вправний у шаблюванні, у статурі, як бачиш, замашний, а головне — січовики чомусь Сірком його дражнять. Негоже тобі, отакому знакомитому, «третьому гетьманові», одному бути, та й Яцько багне тобі пригодитися, як каже.
— Хочеш джурою походити в мене, Яцьку? — зміряв Сірко поглядом приведеного.
— Не Яцько, пане отамане, а Яків я,— відповів огнівлено той.— Послужу, як згодишся, хоч і не люблю догоджати та слугувати із примусу. Хочу нашколитися вправності коло тебе і в шаблюванні, і в стрілянні, і в метанні списа та аркана,— кидав він зацікавлений погляд на зброю, розвішану по стінах колиби.
— Маєш якийсь вишкіл? — сподобався Сіркові молодик чистим помислом і статурою.
— Дяківку скінчив, як батько були панотцем, пишу й читаю, знаю устав і півустав, Старий і Новий завіти, трохи — тривіум...— пояснював розтяжливо і неохоче прийшлий.
— Тяжкий я, брате, на руку і натуру. Але як є бажання, візьму тебе,— згодився Сірко.— Впиши його, пане Петре, в Іванківський курінь, та й по тому буде, Стягайло не перечитиме.
— Само собою, пане отамане, як і радив пан кошовий,— втішився писар, що догодив Сіркові.— Я до тебе не лише в тим, пане отамане. Яків погуляє, а ми погуторимо? — потер він тім'я долонею.— Пан Остап,— сказав Суховій, коли Яків вийшов,— у розгубі, бо Дорошенко прислав погрозливого листа, що ти виправою в Крим виручив польного гетьмана Яна Собеського під Підгайцями, як свого ніби родака. Що він родак тобі, то це наклеп, а що ти виручив його, то в тому сумніву не маємо. В мене, як відаєш, орда знищила в Зінькові велику родину і маєток спалила, але я живу не особистим, як і ти ото, а поспольним і того на карк не беру, що орда мені в зашийок жару кинула. Згрошив обійстя-печище, ґрунт, пасовисько — та й сюди,— глибоко зітхнув писар.— У нас тут інше, зацний пане. Є супліка, що Косаґа підмовив Ріг-Ждана піти з тобою на Ханство якраз тепер, щоб не допустити перемоги Дорошенка над ляхами. Як бачимо, їм з царем те вдалося,— був обережний в словах Суховій.— Чого б то цареві було вигідно, щоб ляхи не були кінцево розбиті, мій пане? А того, що в них дійсно іде якась перетрактація, цінніша цареві за поразку ляхів,— примовк писар.— Не хочу тебе дешперуватис, але ти невільно є зброєю царя, його нацьковів, наустів, обмов, оббріхів і підступних турусів-чуток! Треба признати, що на світі немає таких умілих з біса врядців, як цар і його бояри. Час покаже, пане отамане, може, та супліка — також обмова, але що ви прислужили виправою цареві — безсумнівно. Звичайно, десять тисяч ясирників, маса коней і добр важить належне, але і втрата Поділля у Підгайцях — важить не менше. Спай гетьмана Петра із ханом, при зайнятості султана у Венеції, нам — благо Боже, і не використати його — гріх непростимий! Адже Дорошенко при опінії сьогодні, то при помочі Січі може об'єднати всі русинсько-українські землі в одну, а тоді й хан не посміє з нами ворогувати, і султан, обтяжений, не матиме змоги, і Москва та Варшава, що ворохобляться вдома, лишать нас хоч на тим-час,— гибоко зітхнув Суховій.