Ознайомившись із листом Дорошенка, Сірко розжовував сказане Суховієм і доходив висновку, що вони мають рацію, та убивчою для нього була вістка, що цар прислав йому і Рогові-Ждану в Січ подячну грамоту «за промисли над аґарянами».
«Із моїми прихильцями я буду опиратися тільки на рідне поспольство, міщанство і волость, духовенство і козацтво як проти Варшави, так і проти Москви, і помічно нам будуть хан і султан, що виявилися християннішими і за християн-католикосів, і за християн-єдиновірців! — писав в універсалі Дорошенко, звертаючись до всього рідного народу.— За тринадцятилітнє перемир'я в Андрусові нехристових Варшави і Москви, яке розділяє навпіл землю нашу й люд і є повним порушенням обома адверсорами-сусідами всіх домов наших попередників, нам дадуть відповідь і круль, і цар, бо Варшава і Москва віднині — непримиренні наші вороги!» — підкреслював Дорошенко в універсалах.
«Супротив і ненависть козаків до нас не бували такими досі ні в Січі, ні на волості! Нам і близько Січі під будь-якими протекстами перебувати не можна! Думаю, що і збільшення наших гарнізонів пагубне для царства сьогодні!» — писав Косага Ромодановському, ледь втікши із загоном стрільців від січовиків.
Пожвавились ворохобства і на Дону — звідти, як і з Січі, втекли воєводи зі стрільцями. В Московії супроти «ворів» цар і воєводи кидали каральні стрілецькі загони, там теж ішли справжнісінькі баталії, а крім того, при троні збунтувалися ще й духівники. Повстання духівників змусило царя спішно привезти в Москву патріархів Паїсія Олександрійського і Макарія Антіохійського, які осудили самозванця і вора Никона, зняли з нього патріарший сан, і цар відпровадив його мніхом у темницю-глибицю Свято-Воскресенського монастиря як Микиту Минового, призначивши патріархом протопопа Йосипа і тим розділивши московську церкву на три — Аввакумову, Никонову і Йосипову, повністю підлеглу «первопрестольному Божою милістю цареві».
Незважаючи на вибуховий стан в Україні, уже поділеній на шість шматків: правобережний, лівобережний слобідський, підпольський, підлитовський та запорозький,— цар спішно призначив додаткових воєвод зі стрільцями у Прилуки, Лубни, Гадяч, Миргород, Полтаву, Батурин, Глухів, Сосницю, Новгород-Сіверський, Стародуб, ліквідував у Москві Малорусійський приказ, передавши його справи в Посольський і розголосивши Андрусівське перемир'я, за яким Січ і Запороги вважались землями двох держав. Додаткові царські полки в Лівобіччі врешті вибили Дорошенкових козаків із Хорола, Полтави, Лубен, полонивши багато «здрайців» і відпровадили їх із родинами до Сибіру.
Звичайно, і січова урядова старшина, і особисто Сірко не могли спокійно споглядати за розбоями хижо озвірілих сусідів, тепер уже і турчинів. Ріг-Ждан та Щербина на чолі трьохсот козаків напали на фортецю Іслам-Кермен, розбили в ній залогу, звільнили ясирників і забрали багато зброї, коней, габи, пороху, свинцю і обладунків.
Цар, незважаючи на запевнення Січі, що вона, «по злочинно-зрадному Андрусівському перемир'ю, нічого не може мати спільного з московським урядом», писав: «А на Запороги і Дон у ваш боронний промисел наша поміч не лише не буде припинятися, але буде всіляко підтримуватися та підсилюватися. Отож, направляємо вам через воєвод Сафонова та Тяпкіна за минулошедші ваші сукцеси над аґарянами вісімдесят п'ять пудів пороху, десять і пів — свинцю, два — ґнотів, дві полкові мідні гармати, п'ятдесят дев'ять ядер і сто ліктів сукна. А ще мельдуємо, що будемо і наперед те чинити при ваших потребах і нашій змозі. Божою милістю цар і князь..» — інша ціла сторінка титулів.
В Січі той чималий привіз зчинив справжній заколот. Найлютішими на царя та бояр,—«ти їм плюй у вічі, а вони сльотою лізуть не витираючись»,— були недавні і давніші збіглі. Вони пропонували «порішити обох бояринів, а пожалування вважати віроломством і підступністю, а тому „відпровадити його негайно назад цареві-тиранові й самоїдові“. Був і січовий уряд до того схильний. Та врешті на раді вирішили те начиння прийняти „до паковень“, а Сафонова і Тяпкіна „випровадити геть, як дознавачів, лакиз і розтлителів люду“.
В таємній розмові із Сірком, який із джурою Яковом Гирею був у цей час у Капулівці, Тяпкін сповістив отамана, що він прибув у Січ, щоб „погуторити“ з „третім гетьманом“, за дорученням „його пресвітлої величності“. Коли Сірко згоден, то цар просив би отамана вернутися в Харківський полк або очолити Січ, в якій „немає з ким поважне трактувати, бо верх взяли збіглі“. Повідав він Сірку і про те, що ойроти-калмики і донці згодилися б піти в поміч Січі проти аґарян, коли їх поведе Сірко. Поспівчувавши отаманові у його горі та навіть помолившись за православні душі сина й матері, Тяпкін поспівчував і Січі в затяжнім веснянім холоді, що змусив Січ згодовувати коням і стріхи, і врешті, не домігшись від мовчазного отамана згоди, порадив йому помислити над тими пропозиціями.
— В нас, зацний пане, все вирішує товариство більшістю голосів, а я не повелитель, а лише слуга його, то що можу сказати тобі? Цар і бояри на ріці Городні в Андрусові віроломно знищили всякі мости спаю із нами, потоптавши і зганьбивши свої ж попередні домови по відношенню до нас, то як тепер вірити у ваші слова? А з донцями й ойротами ми не просили домовлятися поза наші плечі в поміч нам, бо ми в змозі з ними домовитися навіть проти самого царя. Поживемо — побачимо»,— сказав Сірко непроханому гостеві на прощання.
Андрусівська домова була наймовірним жахом для України і поразкою для Польщі. Коли царство, одержавши по ній смоленські та дебрянські русино-українські землі, хоч якось владарювало через Брюха на Лівобіччі, то королівство польське, підписавши перемир'я в Андрусові, не лише не володіло Правобіччям, а мало там Дорошенка умілим та сильним ворогом і господарем, а ще втратило поміч Орди та накликало на свою нерозумну голову гнів султана, який уже шукав приводу для нападу на Польщу.
Посланий крулем і сеймом у Високий Поріг Щастя посол Радзієвський з проханням до султана відкинутись від «збуйці» Дорошенка, за Андрусівською домовою підлеглого королівству, був заточений у Семибаштову фортецю і не випущений до смерті. Не поталанило і щойно обраному польному гетьманові Янові Собеському, який врешті був змушений заключити домову зі «збуйцею», віддати Білу Церкву і створити комісію по вивченню «польських нешпетностей до русинів», аж до можливої відмови від Андрусівського перемир'я. Звільнені крулем із Марієнбурзької фортеці Йосип Тукальський-Нелюбович, Юрій-Гедеон Хмель та Григор Гуляницький — митрополит, архімандрит і полковник у Дорошенка, також не могли простити Польщі того.
Внебарі брат гетьмана, Григор Дорошенко, з боями звільнив від царських воєвод і стрільців Київ, і цар негайно прислав до нього свого ротмістра, Івана Рословлева, який від царського імені закликав того відсахнутися від аґарян і умовити на те брата-гетьмана, знову нагадуючи про порушені ним же Переяславські угоди. Григор відповів, що ті угоди цар потопив у в'язких баблах-драговиннях Городні в Андрусові і мови про них не може бути, як і про розрив із Ханством та Портою. Те ж відповіли Рославлеву і митрополит Йосип та архімандрит Гедеон. Слідом до гетьмана Дорошенка з тими ж умовляннями прибув царський посланець Василь Дубенський, а згодом і Кручина Титарєв та стряпчий Тяпкін, що було вже фактично торгівлею за Правобережжя. Опінія Дорошенка виросла неймовірно, і він вимагав собі гетьманства на всіх землях, скасування Андрусівського перемир'я, відміни поборів, виводу всіх царських військ із Лівобіччя як чужинецьких і лишення Брюхові хіба боярства за межами Гетьманщини.
— Віддай, Боже наш праведним, крулівство і круля, царство і царя анафемі за те, що наш нещасний народ має в їх іпостасі звірино-підлих та хижих сусідів-нехристів! Це вони довели нас до того, що для нас, християн, рятунком стають магометани,— виголошував із вівтаря в церкві Покрови колишній дяк Петро Буркун, нині протоієрей і екзарх земель Запорозьких.