Спантеличений отим усім, Сірко не розумів, чому хан відкинувся від Дорошенка і прислав під Січ калгу-салтана Крим-Гірея з чисельною ордою, а січовики раптом обрали кошовим маловідомого курінного Івана Білківського, що дружив із буджаками. Та Сірко розумів інше: Дорошенко своїм залишенням війська за Путивлем і поверненням у Чигирин до «зрадливої» Прісі кінцево обабив себе і серед козацтва, і серед старшин, і серед високих дворів, викликавши в Сірка співчуття. Ошуканство чільного мужа ставило його з становище дурня, бо програв переможний бій із Москвою, повіривши всього лиш обмовним нацьковам і оббріхуванням.
Пущені царатом плітки про «вора» Дорошенка, мов велетенські кола на воді, розходилися і досягали через царських слів високих сусідніх дворів, і розум та лицарство гетьмана-мужа нічим не можна вже було порятувати. Недарма світ не знає уміліших наустців-наклепників, аніж царські! Божою милістю цар і бояри ними воювали вже більше століття значно вправніше, аніж зброєю. Під протекстами помочі вони розділяли народи й родини для наступних своїх загарбань, вони і потім спричиняли такі кровопролиття і братовбивства «інородців», яким у світі не було аналогів.
Підтриманий чамбулами калги-салтана Крим-Гірея запорозький гетьман Суховій подався на Лівобіччя, дійшов у Липову Долину під Путивль, по путі приєднавши до себе спершу Переяславський полк на чолі з Дмитрашком Радчі, а потім — Полтавський та Лубенський і розбив під Гайвороном рейтарів Ромодановського, полонивши його сина, воєводича Андрія. Але поспольство Прилук і Лубен вчинило Суховієві великий супротив, і він вирішив: під впливом турус і загрози з боку Демка Многогрішного, царевого наказного гетьмана Лівобіччя, та Ромодановського, що підсилився додатковими стрільцями,— спішно повернути свою армаду на Чигирин, чого й воліли завбачливі царські воєводи.
Під Чигирином чамбули і козацькі загони Суховія, розбиті Дорошенком і нашпиговані чутками про вихід Сірка із Січі в поміч чигиринському гетьманові, стали некерованими: білгородська орда масово понеслася додому, а січові розпорошенні переметнулися до «славного отамана» Сірка, який в засвітку з ходу вдарив спершу під Тясмином на Батурчі-мурзу, розбивши і полонивши чотири тисячі його ординців, а потім по змові з канівським полковником Григором Дорошенком вони здвобіч розбили й решту потуг, які перебували під рукою Суховія та калги Крим-Гірея.
«Гетьман Шамай-ага та Ашпат-паша» — Суховій із п'ятьма козаками-обозниками хотів утекти в Холодний Яр, але по путі калга і мурзи схопили свого чільника й спільника і, пограбувавши його, повезли стрімголов ханові як кяфіра-відступника. Але хан прийняв Суховія як гетьмана, дав знову у поміч того ж калгу-султана Крим-Гірея і білгородську орду, що зимувала в Чорному Лісі, і послав їх звільняти русинський люд по Бугові і Дністру.
19.
Несподівано зрікся престолу Ян-Казимир Другий Ваза, виїхавши до Парижа. В безкоролів'ї велися чвари магнатів і сейму над кандидатами в королі, які, врешті, закінчилися на користь русина Міхала-Хоми Корибута, сина Яреми Вишневецького, не без урахування магнатами можливості поновлення свого панування в Україні.
Ні гетьман Дорошенко, ні гетьман Суховій ні сном ні духом не знали, що цар Олексій ще минулого літа послав Петра Потьомку-Потьомкіна та дяка Семена Рум'янця-Рум'янцева, колишніх спудеїв Київського колегіуму, найнятих через ректора Гізеля, з комісією до скандинавів та в Іспанію і Францію для укладання домов на торгівлю з Велікая Русією, завбачуючи і обіцяючи незліченні зиски з українського поспольства. Те марницею було, що Україна ще не належала цареві!
Регенти іспанського короля Карла Другого чудувалися щедрістю, а найпаче одягом «татарських гостей із Московії», а його мати, королева Марія Австрійська, що правила за сина, зачарувалася слами, а ще коли ті, свято виконуючи царські вказівки, осудили «збуйців-козакенів» за їхню поміч французам разом із ляхами у Фландрах та припросили Іспанію й Австрію іти купно на аґарян-турчинів.
Цареві було важливо, щоб сли будь-якою ціною переконали високі двори Європи, що царство Московія — не дике татарське, а європейське. Тому гостили Потьомкін і Рум'янцев та вели домова, а головне — вивідували, обсервовували, розпізнавали цілий рік, втовкмачивши-таки господарям, що «козакени» — збуйці й дурисвіти, як і ляхи-адверсори, а вони, московити,— ніякі не татарови, а головні русини та доброчинні православні християни, бо під ними, продовжувачами всіх князівств попередніх, «мати міст русинських» — Київ.
Виїхали, врешті, високі сли ніби додому, а по путі опинилися у Франції і попросили аудієнції в короля-деспота Людовика Чотирнадцятого, в першого міністра Жан-Батіста Кольбера, в маркіза Ліон де Берні, в маршала Бернадтена де Бельфона і герцога Вільруа. Говорили й тут, як по писаному, все про велич Московії, як єдиної продовжувачки Київської Русії, а не Татарії, як твердять мандрівні бакаляри та «вразі всякіє». Та, показавши й тут свою щедрість і підписавши отакі ж домови на торгівлю, вони возвеличували уже ляхів, як братньо-мирних сусідів, а про «войовничо-диких» «козакен», «своїх підлеглих» говорили, що їх не Владислав намовив піти в поміч французам, а Божою милістю цар всея і всея Олексій, щоб допомогти дружній державі і її світлому королеві домогтися справедливості.
Про сольства ці чотири гетьмани не знали, та їм, нещасним, було не до того, бо в Києві не втримались Григор Дорошенко та січовий полковник Гнат Уланович, і туди вернувся зі стрільцями воєвода Петро Шереметєв, в Чернігів — сердуховськжй стольник Артамон Матвєєв, в Переяслав — думний дяк Григор Богданов як господарі й намісники; бо дообраний в Новгороді-Сіверському на старшинській раді при воєводі Ромодановському Демко Многогрішний мусив підписати із царатом Батурнінські статті, які вакабалювали Лівобічну Україну, що всього рік тому була звільненою і під владою одного гетьмана — Дорошенка.
В Батуринських статтях писалося знову таке:
«1. Цар і князь, повелитель, Божою милістю... всея і всея...— йшла сторінка пергаменту на титулі! — прощає гріхи всім козакам і буде їх пильнувати вічно;
2. Він же, Божою милістю, підтверджує всі вольності козацтва, поспольства і духовенства, які були встановлені при гетьмані Богданові;
3. Воєводам царським і їхнім ратним людям перебувати в Гетьманщині лише як боронцям, в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі, без права збору датків і втручання у внутрішні справи і порядки українських урядовців, козацьких чи духовних людинів;
4. Всім старшинам у Лівобіччі і тридцяти тисячам козаків озброюватись, ознаряджуватись та утримуватись за рахунок датків;
5. Перетрактовки із чужоземними дворами козацькі старшини і духовенство мають вести лише через Посольський приказ Москви;
6. Столицею-реґіментом Лівобічного Гетьманства мусить бути Батурин;
7. Старшини і духовники мусять ловити і вертати збіглих їхнім власникам, московитським боярам і воєводам...»
Іван Сірко, що по походах зимував у Чигирині при гетьманові Дорошенкові, слухав ті Статті й розумів, що як би там не було, а від датків царат відмовився, а відтак і пільги для Слобожанщини подовжилися, а це була і його, хоч і мала, заслуга, і Дорошенка. У піку царським Дорошенків посланець Михайло Портянко привіз султанові Статті, в яких трактувалося таке:
«1. Гетьманське військо з необмеженим числом має всебічно підтримувати Порту Щастя;
2. Порта сприятиме козацтву у всіх визвольних війнах;
3. Гетьман князівства Русинського отримуватиме від султана стяги-хоругви та всі регалії, атрибути й обладунки;
4. Військові козаки і їхні родини мають бути вільні від всяких датків, а Петро Дорошенко — до смерті в чині гетьмана;
5. Турецькі та ординські війська не мають права людоловити, розорювати храми чи господарства русинські, брати полони чи ґвалтувати людність;