6. Духовенство князівства має жити і реґіментуватися лише своїм митрополитом із Києва;
7. Порта і хан без згоди гетьмана Дорошенка не мають права складати домови або вести інші перетрактовки із Польщею і Московією про українські справи;
8. Визволені козаками або спільними силами русинські міста приєднуються назавжди до князівства Русинського як його поконні;
9. Якщо султан та хан порушать ці Статті, вина і відповідальність за те буде лежати на них вічно!..»
Коли Батуринські статті читалися у Чернігові при царських слах і признаному Москвою митрополитові Лазареві Барановичу, що одночасно було й актом присяги цареві на вірність Демка Многогрішного та його старшин, то русинсько-українські Статті, привезені від султана обозним Михайлом Руткевичем-Портянком і посланцем в Порті Гаврилом Лівонським, приймалися значно масовіше, але без присяг чи якихось інших церемоніалів підданості. Для Сірка, що знав до деталей про присягу Демка в Чернігові, ця була все одно неймовірною, бо, пойнятий з дитинства ворожістю до Орди, він не відділяв її від турчинської.
Чигиринський соборний майдан, на який Дорошенко скликав дзвонами собору, церков, каланчі і мідними литаврами Верхнє, Нижнє, Старе і Нове місто, Піски, Нагору та Діброву і старшин із усіх полків Правобіччя, не вміщав люду, що нахлинув туди в тихий морозний день свята Григора Богослова. Церемонія, правда, була і тут, але гетьманська, не було пихи чауша-підвізира, Сулеймана Кегаї, що був лише мовчазно присутнім тут, відправа на майдані велася самим митрополитом Йосипом Тукальським-Нелюбовичем при чигиринських екзархах із обходом собору. Читав Статті при всій старшині молодий писар і ротмістр генерального реґіменту Іван Мазепа, йому вторили в усіх кінцях юрмища на повний голос оповісники. Крім того, Статті були розповсюджені заздалегідь ротмістром у списках в цехи і церкви разом з царськими — «для ознайомлення поспольства і дезапробати». По всьому, за порадою підвізира Сулеймана Кегаї, Дорошенко відпровадив своїх дітей із посланцями до Стамбула, як закладців вірності, хоч і під протекстом їх вишколу там. У відповідь на це султан звелів кільком тисячам буджаків бути в гетьмана в повній диспозиції, оберігаючи кордони князівства.
Але гетьман Суховій за намовою хана підговорив Корсунський, Уманський, Білоцерківський, Паволоцький і Брацлавський полки відколотися від Дорошенка і стати на заклик Січі проти нього разом із кримською ордою. Йому допомогла і нацькована боярами маса сіром із Лівобіччя, що неждано обложила гетьмана разом з ордою в Конончі. До братовбивства, правда, не дійшло, бо чауш Сулейман Кегая іменем султана відколов орду, а сіроми, взнавши, що при гетьманові Сірко і що полковники, які піддалися вчора Суховієві, залишили його, а він, передавши гетьманську булаву прибічнику Польщі Михаю Ханенку, втік назавжди в Орду, теж перейшли на бік Сірка чи Ханенка.
Поки тяглася зима і відбувалося оте повсюдне неподобство, Суховій помирився та здружився в нужді з Ханенком, і обидва, приєднавши до себе архімандрита Гедеона — Юрія Хмельницького, із запорожцями та ордою напали на Дорошенка і його спідручного Корецького, обложили їх у Стеблеві і були б знищили, але знову на виручку гетьманові наспів із січовиками і присталими до нього козаками Іван Сірко і допоміг не лише знищити ординську петлю, а й полонити їх разом з мурзами та самим Юрієм Хмелем, якого потім гетьман відправив до султана у Семивежову башту.
Король і сейм, згідно з домовою в Андрусові, по двох роках стали домагатися від царату через посланців передачі Києва за віддані йому Польщею Смоленщину і Дебрянщину, але царат, порушуючи домову, відмовився те вчинити, а відтак і підписати «вічний мир», лишивши посланців «з носом». Віроломно обмануті, польські посланці за наказом короля підписали в Острозі домову про приєднання до Польщі Лівобіччя з трьома козацькими полковниками: Семеном Багачкою, Романом Маликом та Іваном Полтавцем, сподіваючись, що те змусить царя виконати домову.
Та знов наближалася весна, а з її приходом кримська орда потай від Дорошенка і султана напала на Ладижин і його околи і взяла такий ясир, якого ще досі не бувало: «земля гримотіла й гула під ногами пов'язаних ясирників і батов, а небо стогнало й вило від плачу й зойку!» Дорошенко, за згодою Сірка, зваживши на навколишні події, звернувся в стумі до поспольства і царя приєднати Правобіччя до Лівобіччя, але «без воєвод і гарнізонів в Україні». Цей Дорошенків виверт примусив царя одмінити ставлення до правобічного гетьмана: колишній «вор» став називатися приятелем. Але ця переміна в поведінці царя натякнула й Демкові Многогрішному, що ним торгують, отже, Демко теж не забарився запобігати перед царем і боярами.
Ладижинська біда, а ще вплив непримиренного до татарів Сірка відкрили врешті очі й Дорошенкові. Він збагнув, що а паном не можна мати жодних стосунків, поки він буде в спілці із Суховієм і Ханенком. На пропозицію Дорошенка видати Суховія хан запропонував гетьманові обміняти його на «шайтана» Сірка.
Щоб примусити хана дотримуватися домовних статей із султаном, ранньої весни козаки пішли на Крим великим походом. Вів їх Сірко і Дорошенків полковник Корецький. Похід завершився погромом Криму, вивільненням понад десяти тисяч ясирників, полоном такої ж кількості ординців та надсотнею батов добра, приправлених Сірком у Базавлук, а Борецьким — у Чигирин.
З приходом Сірка в Січ курені в Коші розділилися: прихильники Суховія та Ханенка в меншості пішли в Зозулин Яр, а Сіркові лишилося в Базавлуці. Відбулися «чорно-радні» вибори кошових, і в Зозулиному Яру був обраний Овсій Шашола, а в Базавлуці — по категоричній відмові Сірка — Лукаш Мартинович.
Ніжинський протоієрей Симеон писав у Москву патріархові Іоасафові-Йосипові: «А в опінії найбільшій нашого поспольства є один отаман — Сірко, бо не присягнув невірним агарянам, як і іним тронним особам, а тим жив, що вертає православний люд і в Україну, і в Дон, і в Московію та інші землі. Зараз він знову промишляє за Дорошенковим наказом у ханових улусах — Кафі і Бахчисараї, а Андрусівського перемир'я не визнає, як противного, віроломного і нехристського».
Заклопотаний війною з Венецією султан Мухаммед Четвертий, вислухавши Дорошенкового посланця в Порті Гаврила Лівонського, спорядив у Крим каральну місію, а в Чигирин — бучне сольство, яке привезло Дорошенкові дві багато інкрустовані гетьманські булави, дорогий бунчук, зелену хоругву з орлом, два ондатрові жупани, розшиті золотом, ондатровий халат, грамоту про вірність домові із князівством Русинським та вибачення за ординський ясир у Ладижині, «який стався тільки через його завантаженість у Порті».
Гетьман Дорошенко не так утішився дорогими дарунками, як отією завантаженістю (хай Аллах потроїть і подесятерить її!), і, обдарувавши у відповідь султана вісімдесятьма тисячами талярів, Капанджі-пашу — десятьма, а його супровід — п'ятьма, врешті відпровадив гостей додому із запевненими, що «військо козацьке, коли не буде в своїй оборонній війні, завжди при потребі стане в поміч султанові, бо подаровані йому військовий прапор, булави і бунчук по цій грамоті не є ознаками підлеглості України султанові, бо й він запевняв в цій грамоті, що ханські й яничарські війська в Україні будуть лише за моїм покликом, як гетьмана, і в моїй повній підлеглості та дислокуватимуться лише там, де я їм дозволю». Дорошенко в додаток запевнив султана, що «покарав ханство разом із Сірком за порушення домови»...
Якщо гетьман Дорошенко на тимчас вірив султанові, то Іван Сірко, який прибув знову зі своїм козацтвом у Чигирин, сумнівався вже через те, що султан був дуже прихильним до України і її гетьмана, а, на Сірків погляд, для правовірного мусульманина те було недопустиме. Отож, між Сірком і Дорошенком ішла суперечка, Яка кінчилася тим, що в березолі гетьман скликав у Корсуні велику старшинську раду, на яку запросив півтисячі делегатів: двадцять із Лівобіччя, одинадцять із Запорогів, решту — з Києва і Правобіччя.
На тій раді три доби вирувала така буря розбіжних старшинських пристрастей, що годі було до чогось конкретного дійти, хоч всі присутні були за об'єднання рідного краю. Україна ділилась на чотири брили, прихильці кожної відстоювали свої уподобання, звичайно уболіваючи за «рідне поспольство, козацтво і духовенство». Кінчилася рада тим, що гетьманові Дорошенкові дозволялося в подальшому «діяти на свій розсуд і розмисел щодо об'єднання рідних земель під одну руку», хоч його й обзивали «бусурманським гетьманом».