— Жакували в Хвалині й інших казбійських місцях, в двічі помолившись у Соловецькому монастирі святому Зосимові, отаман вирішив на раді-кругові відомстити супостатові цареві-тиранові та боярам за скатованого ними брата Івана і звільнити увесь бідний люд християнський та інородний від ярма царського, боярського і воєводського. Ми вже, вважай, вашмосць кошовий отамане, є в Чарик-Су, Астрахані, Самарі, взяли Саратов без бою з воєводою Кузьмою Лутохіним і жакуємо лише воєвод, бояр та їхніх поплічників. Полковник Дзиковський, розбивши своїми полками гетьмана Демка, звільнив Слобожанщину, здобув Тамбов, Пензу, Саранськ, Нижній Новгород, а тепер наш «таранкуватий вождь» хоче іти з ним на Симбірськ, щоб при поході на Москву не мати в спині ворогів. З нами тепер і вся Мордва із князем Акай-Балаєм, і патріарх Никон-Забочник, хоч він ще в підземеллі Ферапонтового монастиря, згоджується і Аввакум примкнути до нас, бо ж цар у своєму Коломенському відрізає носи й вуха дітям і жонам разінців-«ворів». Ми за Никона і Аввакума, за святу соборну і апостольську православну церкву, але без царя. З нами і боярський син Івашко Кузьмин із Воронежа в походи на супостатів ходить. Ти, мосьпане кошовий, лише захисти нас тут від орди, то ми вліті, при Божій милості, і в Москві будемо.
— Як скинете царя на Москві, то хто ж буде? — знову спинив Сірко Олексу Протака.
— Царевич Олексій при старшинському Крузі та Никонові і Аввакумові. Усі, взяті адверсорами-царями землі, будуть знову по покону керуватися вічовим дзвоном і старшинами, кожна по-своєму і в незалежі. Батькові те підказує і єдисанський тайша малих ногаїв Менчак, що тепер радцем, і улуський Юмалко-Калімбет, що був дознавачем од князя Івана Прозоровського, та мурза Асан-Карасур із Григором Шикмазом...
Відпровадивши врешті гостя на сон, Сірко знову до ранку ходив, то лягаючи, то схоплюючись, і не міг збагнути величі започатого Степаном. Тішачись успіхами кума Дзиковського, він бачив п'ять тисяч дітей і жінок із обрізаними носами і вухами в Коломенському, а в тривожному і короткому сні — цареве весілля з якоюсь Наталею Наришкіною, танець Ордин-Нащоки, що підписав Андрусівський перемир з Григором Катошихіним, який втік від царя до свейського короля Карла-Густава. «Зміна одного царя іншим не приведе до смерті адверсора — московського боярства»,— приходив рішенець у сні...
Роздуми над навколишніми подіями будоражили і не полишали Сірка довго. Кошовий їх врешті виніс на Малу січову раду, де було вирішено підтримувати і наперед слобожан, а в реґімент до Степана Разі послати розвідного сотника Гната Турлюна з листом, в якому вказати: «Заміна одного царя другим не варта жертв і крові, а ось виборно-вічові уряди захистять бідний люд від насильників і загарбників чужих добр, але тільки тоді, коли їм буде підпорядкована військова армада... Убивства князів, воєвод і боярів без суду, зокрема таких, як Герасько Явдокимов, Іван Прозоровський, Семен Тургенєв та інші — непотрібні вчинки, а жакування міст гірші за боярські, як чуємо тут, вам нешпетно чинити, і ми, Січ, того не одобрюємо... Вашої стичності із Ордою ми допускати не будемо, як цар послав в Орду підкупний гарач, ми хана належне попередили, що пожакуємо його конак...»
Не відав ні Сірко, ні його значкові, старші та менші чільці, ні тим більше посланець Гнат Турлюн, що виїхав через два тижні після Олекси Протака в путь із п'ятьма донцями-дознавачами, які зголосилися доброхітно піти в поміч Стеньці, як скінчиться та подорож. Вже по путі донці упросили Гната Турлюна заїхати в станицю Старочеркаську, де вони лише навідають жон і дітей і потім поїдуть з ним до «таранкуватого вождя». Вдома, як лазутці отамана Круга Корнія Ходні-Лук'янового, вони передали Турлюна, зв'язаного в сні, Донському кругові, а той його втопив із каменем на шиї, а листа переслав цареві, направивши в реґімент Степанові Разі турусу, що Січ відмовляє йому в помочі...
Як і в минулому році, була дуже затяжною весна. Східний вітер, гарматан, не нагрівшись у запеклих битвах разінців від поту, сліз, крові й пожеж, був навально різким і колючо-холодним. Січові рибалки із-за повені та бурхливих хвиль не могли вчасно поставити перегородки-ґарди на рибу, а господарча сотня губила на несамовитім вітрі сухі торішні трави для коней при перевозі їх у січовище.
Сірко клопотався побудовою нових галер, гончаків, байдаків, думбасів, стернів та чайок і тривожився затримкою в Разі посланця Гната Турлюна, а тим часом дізнався, що в Москві польські посли на чолі із ковельським писарем Стефаном-Франціском Медешком, не взявши свого підлеглого по Андрусівському перемирі — Дорошенка, підписали нову угоду, в якій московити обумовили Києва Польщі не віддавати, крім того, вона, Польща, має оплатити борги за взяті Дорошенком у минулорічному бою із московитами міста, зброю, добра і воєвод, відданих «вором»-гетьманом Орді.
Дорошенко сповістив Січ, а найпаче Сірка, і про те, що польський посланець у Порті Станіслав Визовський нацьковував султана проти нього, але султан дав йому в поміч буджаків, які тепер підуть на Лівобіччя з Марком Кияшком проти супостата Демка. Повідомив Дорошенко Сірка і про те, що Константинопольський патріарх Методій прокляв і піддав анафемі Демка Многогрішного за зраду гетьманові і люду, хоч як захищали того патріарх московський та цар, а Бог покарав за відступництво тим, що він після удару об одвірки зараз ледь жиє...
Було вже в розпалі літо. На Січ все прибували і прибували збіглі від воєвод та бояр, і Сірко, приймаючи їх, ледь дочекався посланого таємно із двома козаками до Разі сотника Лавра Гука, який мав дізнатися про Гната Турлюна і про становище Разі та його сподвижників: і донців, і січовиків, і незчислимих інородців. І ось Гук із козаками вернувся.
З його розповідей, що тривали досить довго, Сірко дізнався чимало і гіркого, і прикрого, і аж обурливого, зрозумівши, що в Разі зовсім не вишколене та погано озброєне військо, що поразка його загонів за Яїком від князів Милославського і Баратинського, як і побій Разиного побратима, отамана Михайла Харитонова, під Шацьком, не були останніми в донського отамана. Лаврова розповідь про царевича Олексія, якого Разя возить охранно у берлині разом із астраханським протопопом Василем і не показує на люди, здавалося дивною, а ось що Фрол Разя водить полки в баталії разом із Дзиковським, не дивувало його, а навіть радувало.
Розповівши, що Степан Разя, як і його старшини, зодягнений у дуже дорогі шати, часто пиячить і підступитися до нього тяжко, Лавро Гук переказав Сіркові і джурі привезену цидулу царського і патріаршого прокльону, яку Іоасаф розіслав панотцям у всі церкви Московії, на Слобожанщину, на Дон та навіть на Лівобічну Україну для виголошення мирянам із вівтарів анафеми. І Сірко зрозумів, що цар підключив до війни з противником усі найтяжчі гармати.
— А писалося в ній таке,— прочитав присутнім прибулець: «Єретик, злодій, убивця, христопродавець і душогуб-вор, Стенька Разін-син, забувши святу церкву і православну Христову віру, великому государю, князю і повелителю (йшов перелік титулів до „всея Русії і прочая, і прочая“) зрадив і мнозії пакості та пролиття крові й убивства в граді Астрахані й інших низових градах вчинив, поконавши тих православних, які до його лукавого злочинства не пристали, і катує далі зі своїми одночинцями не на живот, а на смерть інших, нехрист — хай буде проклятим навіки! Хай будуть прокляті такоже навіки і єретики: архімандрит Касян, Іван — Максимов син, Лука Некраса, Вовк Куриць, Іван — Оверків син, Митька — Коноглів син, зрадник і злодій, Тиміш Окинда та булий протопоп Аввакум купно із усіма козацько-ворохобними ватажками!»
Сірко, слухаючи повільне читання Лавра, бачив, що той у журбі й печалі, але не здогадувався про її причину і пояснив їх, як той кінчив читати, безліччю смертей у Разі і зморною дорогою у Запороги. Та, побачивши, що приїздця по читанні, винувато похиливши голову, змовк, він у тривозі нагадав Лаврові про Гната Турлюна.
— Покійний Гнат наш, отамане,— стримував сльози і ковтав клубки судом той.— Григір Шикмаз, що знав вас, став у поміч, як я розповів, для чого приїхав. Сховавши нас у своєму наметі і відшукавши двох із тих донців, що пішли із Січі з Гнатом до Разі, він у розпитному баданні дізнався, як ті умовили його зайти попутно в Старочеркаськ, як там сонного зв'язали та де потім втопили в заплаві Дону... Покійник Гнат наш!..— заридав він не стримавшись.