Жеч Посполита по Глухівській узгоді відмовилася від усякої підданості України-Русі їй і Литві, ставши на обов'язкову рівну з ними спільність перед всіма помежно-сусідніми адверсорами. Більше того, Польща згодилася помислити в будучині і про долю решти русинів та їх земель в королівстві та в чужинах поза ним, то що може бути більш досяжним вами нині?! А ви, затравлені помстою і нацьковані „єдиновірцями“, цього не поціновуєте. Питається, чому? І хто відповість на те питання вашим наступникам? Адже всяке поспольство жиє на землі завдяки наступникам, мілосний пане! Грош ціна батькам, які того не носять свято в собі, як поконного обов'язку!
Осуджуючи тебе, звитяжцю доблій, за наївність і подиву гідну скрому, я не можу не співчувати твоєму людові, не зовсім чужому й мені, бо від його долі залежить доля інших, і в першу чергу польсько-литовського люду, як найближчих у завтрашніх адверсіях царя й бояр.
То є не все, що я бажав тобі мовити, але то підвальне, засадне й основне. Як мовлять латиняни, я сказав і полегшив своє сумління, але як кажуть ті ж латиняни, „мудрому досить“. Я застеріг тебе за обов'язком і сумлінням. Найясніший мій пан круль Міхай із-за твоєї наївної неохоти-скроми, вболіваючи за ваш край, а найпаче Правобічний, змушений просити пана полковника Ханенка, як гетьмана Правобіччя, до спільних дій з нами, бо аґаряни вчинять бойове токовище із ваших земель при помочі кобецяжа-бабія Дорошенка. Запрошую тебе цим листом помислити і стати йому, нестатечно-несталому, в поміч, коли нема в тебе охоти бути самому гетьманом. Запрошую, коли захочеш, навідати мене, попередивши, в будь-який час. Хай бережуть тебе, як і досі, доля і Бог Всевишній. Пише тобі і твій небож, Якубко Чемерис, який по Сорбонні є уланом при крулі Михаї.
Твій длужник і приятель Ян».
Лавро Гук втомлено спинився читати, в душі вірячи у щирість сказаного Собеським. Не сумнівався в приязності коронного і Сірко, слухаючи Лавра і бачачи перед собою вилицюватого Яна Собеського ніби наяву. Різновраженням від листа у Сірка й Лавра було лише одне: Лавро бачив лише сказане в листі, а Сірко під час читання пам'ятав Царську грамоту Ханенкові і чув слова Протака та Чорноярця про Разю й Дзиковського. Перед ним поряд із жаским четвертуванням царем викраденого Івана Разі на Лобному полі в Москві стояло і варварське катування Дмитра Дукреця з двома десятками його соратців-сташин та їхніх жон на Мазовецькому полі у Варшаві, переказане побратимом Левком Кошовенком і потім гетьманом Богданом, що були присутніми при тому.
«Ні, не різняться круль і цар, хоч круль, щоправда, не правторить чільців з родинами до Сибіру, бо не має його, а ще, видно, утямив, що, нищачи нас, він нищить себе,— думав, ще слухаючи читання, Сірко.— Йосипа і Юрія з Марієнбурзької фортеці вивільнили, а Григора Гуляницького тримаєте, бо не йде з вами в спілку»,— згадував попутно.
— Тут продовжує листа небіж, то, може, й його прочитати?— нагадав Лавро Сіркові по чималій мовчанці.
— Ага, читай! Потім ми ще вернемося до «коронного»,— був у розпачі Сірко.
«Мій дрогий дядьку, ласкавий мосьпане, лицаже з лицажів і гетьмане з гетьманів, як стале Вас називає мій доброчинця пан Ян,— читав Лавро Гук неспішно.— Для мене, як і для моєї рідної мати, Ви є богатирем із легенди! Я, як і матка моя, шлю молитви Матці Бозці, Аллахові і Христові, жеби берегли Вас нам на радість і гордість. Цей лист пишу Вам з дозволенна мого доброчинці пана Яна після його апелювання до Вас і, даруйте, смію сказати Вам, що виклад мого пана в ньому є щирим і доброчинним.
Доконченнє Сорбонни, відвідини моєї матки Настан-ханум в її обійсті-фільварку і мій побит при яснейшему крулеві дали мені багато роздумів і в осуді татарів за людоловства, і в сказанні поляків, московитів та турчинів наганних, як спесивих гонором, пихою та іманентно властивою їм адверсією, а козаків — похвалою за природжену скрому, лицарство, і дорік за розбрат в одностаї люду в оточенні ошукань і шельмовань сусідів.
Прошу у Вашої милості, мілосний мосьпане й дядьку, пробачення, але найбільшою шкодою для вашого люду, по-моєму, є єдиновірство із москалями та помстливе керування в стосунках із ляхами, які зараз більшості своїй невпізнанно змінилися і поколінно. Жиючи в Парижі, я надивився абсолюту доста і зненавидів його до краю, печалячись, що Ви у Фландрії посприяли його утвердженню, та він навіть, звіриний і блюзнірський наскрізь, не дорівнює варварському царському чи турчинському.
Я згодний з мілосним паном Яном, що мислити нині про окремішну Україну при таких сусідах марний відок. Отож, Гадяцькі умови пана Виговського є найліпшою запасовою радою в тих обставинах, які склалися. Я свідомий того, ласкавий мій високий родаку, що повчаю вас, але пробаченням мені хай буде щирість і вболівання за Ваш і моєї матки край та його нещасний люд. Те, що Ви із Михаєм Ханенком і Григором Пелехом не в контроверсії — кроткочасне, гадаю, і не стійке.
Навідав мою рідну матку ханум Настан і тішуся, що зона викуповує з ясирів краян-козаків, як родаків, та купчить їх у своїх фільварках, а найпаче тих, яких козії-каді звільняють по покону через сім літ. В освоенцонних християн таке зась зустріти! І то ж при побудові наймоцнішої в світі в'язниці-фортеці Бастілії, Грановитої палати та Коломенського палацу, султанської Вежі Вічності і сералю. І це тоді, коли церкви й духівники по заповідях Божих і Аллахових ніби не мають секулярності із світським тягловим людом. Що ж мовити тоді, коли його закабелюють з допомогою отців Гаврила Доменського, Лазарів, Симеонів, Інокентіїв, коли горять у пожежах та руйнаціях храми і колегіум в Києві й створюються легенди Версалів, Коломенських і Грановитих палаців?!. Серце обливається кров'ю і за сліпо-отваринених ординців, і за розідрані на шмаття в міжусобствах нещасні землі люду Вашого.
Запрошую і я Вас, мілосний родаку, в гостини та хочу побачити Вашу Січ, Київ і чигиринський Собороуспенський майдан з голубостінним храмом Покрови, хоч і не відаю, коли...
Даруйте ще раз, мій великий звиценжцю й дядьку, діточу смялосць мою. Лицарство проти шулерства не є рівною силою!..
Писав цю орацію Ваш небож Якуб Чемерис року Божого 1670-го у Варшаві».
Довго сидів Сірко, переслухавши послання, глибоко зітхаючи і обдумуючи почуте. Сумніву в щирості написаного в нього не було, були тільки болючий жаль і пекуча шкода, що ті висліди до владців прийшли надто пізно. Проте розрив круля з аґарянами підкуповував Сірка, як і те, що Михай, напевне, мислить так же, як і його коронний Ян Собеський.
Вечоріло. Яків Гиря, відвівши Завішу в грецьку хату після обходу Січі й січовища, нагадав Сіркові й Лаврові про вечерю, на отаманове прохання приніс її з поварні, і старшини мовчки, не бачачи, що вони їдять, повечеряли, кожний думаючи про своє.
21.
Переїзд мосьпана Романа на Правобіччя був не лише вимушеним, а й бажаним, бо підскарбій, обварившись у стосунках із царськими боярами та воєводами, хотів пізнати русинське становисько і в сусідстві з ляхами.
«Все тимчасове й тлінне в світі Божому,— продовжував він писати діаріуш, найбільшу свою святиню,— і леч-тільки єдине поспольство-нарід та краснопись його діянь і легенд є нетлінні для рідної генерації у прийдешньому! Отож, офірую ці застережливі клявздли-нотатки для вас, що прийдете у світ Божий по нас і будете ліпші за нас, як твердив преподобний Михай Гунашевський».
Його мосць пан Роман спинявся в писанні, неспішно відщипував від свічки нагар, перечитував написане, вмокав перо в каламар І, подумавши ще якусь мить, схилявся до паперу:
«Сусіди зусібічні користуються з поспольної нашої гостинності і навіть глузують з неї, бо вони леч у жестах уболівальники нашої доброти й щедрості, в етикетах і фліртах-умізках, а не в діяннях, і недарма козаки, а найпаче січовики, відпускають їм вшілякі колючо-шпетні мадригали».