Новий екзарх брацлавський, мосьпан Роман, на тому спинився, двічі неспіхом перечитав наскрибане і, не складаючи зшитка з діаріушем, щоб висох атрамент, підвівся, пошептом помолився в куток до ікони Пречистої Параскеви-Покрови і, вигасивши недогар свічки, невесело пішов у покій на спочин.
«Неодмінно мушу вранці дописати, як цар для вигод власних потоптав Переяславські та Батуринські домови з козацькою державою, а круль — Гадяцькі та Ставищанські Андрусівською, а відтак Глухівські і Стамбульські статті є лише корисно-процедурні, прикривно-шельмо-маніпулянтні та часово-хвильові, і слушно твердять знакомито-славний кошовий Сірко та інші, що всі вони, високодвірські, є шулерські!» — продовжував у пам'яті екзарх скрибати хроніку уже в постелі...
А в той час гетьман Дорошенко, одружившись удруге після зради Пріськи Яненківни з Ганною Тетерівною, по розправі над брацлавським полковником Василем Дрозденком, який слугував цареві, почав лагодити замок і місто-столицю. Недовгий передих стався в Чигирині і в Січі, а пояснювався він тим, що цар, його бояри і воєводи були відтягнуті від позамежних загарбних справ заколотом Стеньки та інородців.
«Вор Стенька», якого, за наказом царя й патріарха, проклинали на Москві всі церкви з вівтарів, тим часом приєднав до себе малих ногаїв-єдисан, полк січовиків на чолі з Андрієм Бобою, два полки донців на чолі з Іваном Заруцьким і Сергієм Кривим — січовими і донськими отаманами, полк яїцьких козаків під отаманом Федором Сукніним, полк чорнопашців під Василем Вусом, що йшов на Москву, полк ойротів під тайшею Мончаком, татарський тумен-булук під Асан-Карасуремом, полк єрзів і мокшів під Акай-Валяєм, полк русинів, марійців і чувашів під проводом черниці-ігумені Олени та кільканадцять десятків сотень різних посопших і тяглових чорних людей під отаманствами сотників, яких очолював Фрол Мінай.
Успіхи «таранкуватого вора Стеньки» були досі незаперечними і були б неспинними, коли б окремі з його отаманів не були гірші від бояр і не ставили нажитки над усе, а «вождь» не віз у своєму обозі Олексієвого царевича, як Гришку-Отреп'єва, на заміну батькові, коли б армії разінців були хоч якось вишколені, не трималися жіночих спідниць і не було б між ними маси таких лазутчиків, як Юмашко Калімбет. Вже була майже повністю звільнена від бояр і воєвод Ітиль-ріка аж до верхів'їв, взяті Тамбов, Саратов, Саранськ, Нижній Новгород, обкладений Симбірськ, здалися без бою воєводи Кузьма Лутохін і Тиміш Тургенів, були розбиті й скарані голова московських стрільців Іван Лопатін, воєвода й князь Іван Прозоровський, а згодом і його брат Семен Прозоровський. «Конопатий Стенька-вор» вірив у поміч правобічного гетьмана Петра Дорошенка та Січі, які ось-ось, ставши на поміч Дзиковському та братові Фролові, вдарять на престольну Москву зі Слобожанщини, уже повністю звільненої. Єдине, чого не було ще у «великого вождя», так це уяви, що ж буде і як буде по його повсюдній перемозі над боярами і тираном-царем, хоч він і обіцяв рай Божий.
Отаман Максим Осипов узяв Алатир, Ядринь, Василеурськ, Макарів, Жовтоводський монастир, Корсунь, Нижній і Верхній Ломов, але під Шацьком був розбитий в одночассі із Михайлом Харитоновим під Керенськом. Ці події були ознакою початків кінця.
Поразки і нещастя для «таранкуватого вождя» особливо започалися пізньої осені, коли воєвода й князь Юрій Долгоруков розбив «галу, кийову і набрідну» армію стариці-монахині, а саму ігуменю Олену, як чаклунку-відьмачку, прилюдно спалив на вогнищі в Арзамасі, коли зверхником воєвод у Приказній палаті на Москві став астраханський піддячий Олекса Олексіїв, який послав під Симбірськ у поміч князеві Милославському князя Урусова. Ті нещастя й поразки зросли з приходом холодів, коли царські драгуни перекрили «ворові» та його слам шляхи на Дон, а гетьманам Дорошенкові в Чигирині та Ханенкові в Січі подали надію на їхні гетьманства над усією Україною й Слобожанщиною з обумовкою, що те станеться, як тільки «Стенька-вор» і його розбійно-крамольні сподвижці будуть погамовані.
І якими навскрізь облудними не були ті обнадіяння на гетьманства, як і залити про здоров'я, але певну роль вони зіграли, і гетьмани Степанові Разі не допомогли, хоч і не перечили охочекомонцям доброхітно піти в поміч Дзиковському. На короткий час дії шляхти й бояр стали на диво злагодженими, більше того, покінчивши війну з Венецією, і султан не спішив допомагати Дорошенкові збройно.
Цьогорічні осінь, зиму й весну Іван Сірко із джурою Яковом Гирею, небожем білоцерківського полковника Івана Гирі, кермуючи Кошем при гетьмані Ханенкові і вже обозному й сватові Григору Пелеху більше дбав про відбудову маринарної флоти. Отож, із осені до весни перебував коло теслів, а чимало й сам теслював, домігшись того, що Січ поповнилася добротними гончаками-галерами, байдаками-думбасами, чайками-стернами і дубівками та поромно-приплявними настилами. Гончаки, байдаки й стерна були уже оснащені навіть Вітрилами.
Раптовий наплив на Січ втікачів із разінського війська, їхні розповіді про кари, які чинили воєводи й бояри над отаманами і повстанцями, сусідські великодвірські заплутливі інтриги створювали в Запорогах стан розгуби й розбрідності, проте дружбу Москви і Варшави, яка стала раптом показовою здвобіч, Сірко, як і чимало інших, пояснив собі ворохобними вчинками Степана Разі та Дзиковського і побоюванням обох високих сторін можливих дій султана.
Із настанням весни на когорти Дорошенка вийшли польські війська під проводом самого коронного гетьмана Яна Собеського і, не дивлячись на прибуття йому в поміч ординців, з боями зайняли Могилів-Подільський, Брацлав, Бар, Немирів, Ладижин і Рашків. Більше того, підмовлені гетьманом Ханенком уманчани вбили Дорошенкового спільника Карпа Жеребилу, признавши гетьманом Ханенка, а орда, боячись повстання і свого окільцювання, лишила Дорошенка напризволяще, і він із рештками свого війська мусив відступити до Чигирина.
Характерними були і відповідь царя на Дорошенкове нагадування про всегетьманство в Україні, в якій той радив йому бути в підданстві круля по Андрусівському перемир'ї. Отож, Дорошенко спішно зв'язався з ханом Селім-Гіреєм через свого брата Григора, і той привів йому в поміч на Правобіччя орду. Пойнятому ненавистю до неї Сіркові було того задоста, щоб кінцево виступити проти Дорошенка, ставши ніби в спілку з коронним і польним гетьманами Яном Собеським і Дмитром Вишневецьким. Поки Іван Сірко рухався із Січі до Побужжя із шістьма тисячами відбірних охочекомонців на захист краю, навіть при гарматах, польські гетьмани розбили наголову орду під Брацлавом.
Кошовому Сіркові і гетьманові Ханенкові нічого не лишалося, як кинутися навперейми орді і в буйних заростях лепехи, очеретів та лої, розділившись, засісти на неї біля переправ на рукаві Рвач, у Збурівському Куті і на косі Сарн-Комиш Дніпрово-Бузького великого лиману. Ті зарості з кружевами різноликого крикливого птаства, піщані бархани, солоні й прісні озерця в байраках та ярах, достатня паша для коней, високі кучугури й стародавні кургани при відсутності сліпців, оводів і ґнусу були надійною схованкою для козаків.
Сірко не помилився у виборі місця і цього разу, здивувавши гетьмана Ханенка. Але очікуваного розгрому значно чисельнішого ханського війська не сталося. Тяжкий триденний бій поклав великі жертви з обох боків. Ординці не могли без втрат відірватися від січовиків, але й козаки були фактично відрізані ордою в закутті лиману. Обидва табори від подальших боїв врятувало перемир'я для схоронення побитих, а далі гетьманові Ханенкові вдалося домовитися з ханським візиром Субаш-Казі про спільний похід на Дорошенка, що був тепер у заріччі під Ладижином. Підтримка козацтвом Ханенкового задуму змусила пристати на те й Сірка.
По розгромі Дорошенка,— а вірніше, по його втечі з невеликим військом гайдуків, бо решта його козацтва переметнулася до Сірка,— польські й чисельно значно більші козацькі війська зустрілися під Кальником. На вимогу Собеського Ханенко проголосив нові вибори гетьмана, на яких по відмові Сірка в урочищі Гаймак був знову переобраний загальною радою таки Ханенхо...
Родинною була зустріч тут Івана Сірка з коронним гетьманом Яном Собеським, що тривала всю ніч. Після віватів, чоломкань, розпитів, розповідей, співчуття у розмовах двох чільців все зводилося до того, що Сірко, за відвертими висловами коронного, міг би ще врятувати Україну і вернути її разом із Слобожанщиною як князівство у польсько-литовський федерал, що події неминуче ведуть до ослаблення Польщі й Литви, а відтак — і до гіршого стану в Україні; Що Гадяцькі статті Виґовського були ключем до звільнення всіх підпольськнх і підлитовських русинів; що цар, його бояри та воєводи не були слівними, в доказ чого були знехтувані Переяславські та Глухівські статті і при першій же можливості будуть віроломно потоптані Андрусівські та інші. Коронний гетьман Ян натякнув Сіркові, що в цьому питанні він розходиться з крулем Михаєм, який так же, як і Сірко, не відає, що цар є тиранним пройдисвітом-вар'ятом і азіятом.