Сірко жив то в Капулівці у мачухи Ївги та в хаті покійної матері Домни, то в Січі. Про появу разінця Симеона, про прихід донців та воронезького воєводи зі стрільцями і гетьмана Самойловича з козаками в Січ він знав, але не реагував на них. Закликані січовики та донці в похід на Перекоп без Сірка відмовилися йти, і кошовий Микита Вдовиченко та писар Денис Кривоніс, щоб позбутися непроханих гостей, умовили його повести на Перекоп донців, стрільців, новаків та охочекомонців-січовиків.
Дуже вдалим виявився похід під Сірковою зверхністю: було звільнено десь коло десяти тисяч ясирників, забрано неймовірно багато статків, худоби, а найпаче коней, полонено коло п'яти тисяч людоловів, кількадесяти мурзів і пашів, хоч особисто Сірко лише дораджував чільцям походу.
Вернувшись скачем у Січ із недавнім джурою Яковом Гирею, Сірко вирішив по намові зятя, який приїхав за ним, навідати Артемівку, дружину Софію, могили синів у Мерефі. Умовляли його і Артемові та Гнатів сини, а найпаче війт Мерефи Пилип Ступа, якому вже не терпілося більше перебувати в Січі.
Для певності, крім родаків, Сірко взяв із собою вчорашнього джуру, полоненого мурзу Темнамбета і трьох його баш-агів і відправився в путь через Лівобіччя із перепусткою, яку йому привіз зять від Ромодановського з Курська. Мурза і баш-аги мали стати дарунком воєводі Ромоданові за ту перепустку.
На ніч зупинився у Нових Санжарах під Полтавою.
Раннім досвітком, як у Санжарах горланили півні, а Сірко із супроводом мав виїжджати в подальшу путь, на нього сонного напали в постелі гайдуки на чолі з полковником Федором Жученком, зв'язали його, закували в кайдани й відпровадили в повозі на Батурин. Ординських полоненців кинули у полтавську темну глибицю, а супутців — у тамошню секвестрову хату. У супротиві гайдукам був забитий Яків Гиря, проте обидва Артемові і Гнатів сини, війт Пилип Ступа та зять Іван Пелех після мордувань і побоїв були відпущені в Мерефу.
Іван Пелех, викравши вдругоніч свого Гнідка й Сіркового Велеса, скористався перепусткою Ромодановського, на загнаних конях вернувся в Січ і сповістив козаків про те, що сталося із Сірком. Коли б розірвалася сотня бомбард, вони б не викликали такого обуру січовиків і їхніх чільців по всіх. Запорогах...
Сірко про все те не відав. Темниця в Батуринському замку стала його незмінним меншанням, кандали — розвагою, постачання їжі й води та світло із заґратованого віконця визначали час, що видавався тут вічністю. Його тепер навіть скрики пугачів уночі забавляли й радували.
Добротного й пристойного одягу свого, кушакового шабельтаса з пістолями, захованими алтинами, дукатами, талярами й злотими, шаблі з дамаської сталі, табинового кунтуша й тобівки з дарунками для дочок та Софії, що їх пограбували нападники під час ув'язнення, він не шкодував зовсім, а ось супровід і навіть ординців-людоловів йому було шкода, найбільше жалкував за Яковом Гирею, якого вже називав братом, та за вірним вишколеним конем. Велес навіть у сні дивився докірливо на Сірка блискучими сливами очей...
«Ми — і гетьмани, і отамани, і кошові, знакомитий мосьпане, не належимо собі, бо виконуємо забаганки та волю поспольства нашого, товариства, Божу, хай він простить нам, і не завжди радо та згідливо виконуємо, як відаєш,— згадувалася ув'язненцю мова гетьмана Самойловича при Забілі, Домантовичі й Жученкові у генеральній канцелярії, розкішно обставленій і освіченій восковими свічками у канделябрах.— Твоя намова сіром і старшин на бунти в Лівобіччі та спонука їх до піддання паскудному лайдакові й ґалґанові Ханенку не можуть подобатися ні козацтву поспольному, ні, тим більше, його світлості й високості та милостивому захисникові нашому — цареві, а ще коли твоя мосць приятелювала з „вором і розбойцею“ Степаном та була родаком зрадцеві й клятвопорушцеві Дзиковському і його відьмі-жоні чи й усім іним здрайцям допомагала кінно, то й поготів, як відаєш сам, те тобі не буде прощене милостивим государем».
Сірко бачив, як снується йому обвинувачення, і дорікав собі, що не задушив Самойловича ще тоді, як вони йшли із святої обителі Київської до повстанців. Він жодним словом не перечив гетьманові, сівши без дозволу на лавицю в канцелярії, бо жив ще власним горем і стумом під траурним крепом від ним положених життів, бо нехтував і зневажав до огидності й омерзіння і самого Самойловича, і його поплічників та порадників. Німого й тяжкого його погляду присутні не витримували, а гетьман найбільше: схоплювався із сідлищного дзиґлика, походжав і бідкався, неясно натякаючи, що цей самочин він немов започав з обов'язку та під примусом. Його бреханина була зрозумілою Сіркові, адже по виборах у Козацькій Діброві і він ставав претендентом на гетьманство, лякаючи царат своєю непоступливістю, чільством у Січі та й соратством ще з гетьманом Богданом, домовні Статті з яким було потоптано навіки. Жодних надій на милості гетьманські чи царські Сірко не мав, а відтак не бажав роняти свою гідність і шляхетність. До того ж він здогадувався безпомилково, що його доля вирішується, а може вже й вирішилася, не в Батурині, а в Москві. Майже не слухаючи обвинувачень гетьмана та решти генеральних, які нагадували йому і про непоміч нещасному Шереметєву, і про лист до «вора й розбойці», він був певен, що коли його не скатують тут, то подальша його путь ляже до Сибіру. Врешті Сірко в кайданах був відпроваджений знову в замкову темницю, не проронивши ні слова. До глибиці його супроводжували козак і двоє московитів-стрільців з бердишами, що підтверджувало його здогадку про вирішення його долі царем...
Невбарі відбулася ще одна примітна подія. Його раптом розбудили серед ночі шорох і шарудіння, а потім услід щось упало з високого віконця в солому поряд. То виявився полотняний вистьобаний гайталик-поясок чималої вага з кількома петлями на одному кінці і залізним гапличком на другому. В тому поясі Сірко напомацки безпомилково визначив алтини, дукати, злоті й таляри, зрозумівши зачудовано, що такий подарунок міг йому зробити лише заможний доброчинець, передавши його поза вартою перед можливим правторенням Сірка звідси.
Сірко утішився не так досить дорогим дарунком, хоч гроші були насущно необхідні йому, як тим, що навіть при ворогові гетьманові у нього, в'язня-кандальника, є щирі приятелі, які не побоялися та не поскупилися йому допомогти. Проте, як він не намагався відгадати, хто б то міг бути, так і не відгадав. Єдине, в чому був певний,— той подавця досконало знає обставини і є недругом гетьманові.
За довгі роки життя, яким, як здавалося йому, він керував, хоч насправді його несла стихія оточення, як і кожного в поспольстві, він уперше потрапив під чужу сатанинську волю. І дійшов тямком, що найкращою в цьому становиську є нереакція, іґнорація всього навколишнього. Така поведінка виявилася спасенною і найдієвішою в його лихові. Адже по смерті синів не лишалося вже під небом Сіркового роду, а він — гроза-шайтан для аґарян — був безсилий, ув'язнений чужинцями, а своїми старшинами і на своїй землі.
До нього, оброслого сивою бородою і густим посивілим чубом, які він, не маючи сили до них звикнути, постійно торкався то однією, то другою рукою, приходили невеселі думки. Сидіння в темниці давало йому можливість відірватися від вихорів подій і приглянутись до вчиненого досі і ним, і іншими. Судив себе, ганьбив себе і старшин, але не за принесені в ім'я свободи жертви, а за глупоту й дурість, за роз'єднаність замість сув'язі й спаю, за кон'юнктурне холуйство і вдаваний добробут.
Ув'язнений, він, слава Богу, не розшаркувався перед ворогами, не клявся і не кланявся їм, як і сторожі, не вітався і не прощався, не дякував за їжу й воду, і вирішив так триматися й далі, до будь-якого кінця. В ньому одне горе виклинювалося іншим, зненаць оглушивши його безмежною людською підступністю. Він зрозумів, що Ромодановський, платячи Дому за неприсягу в Харківському полку і за Дзиковського, видав йому перепустку-пайцзу, прислужившись цареві, зоднобіч, а здругобіч, будучи певним, що Сірко схоче відвідати могилу сина, сповістив гетьмана і допоміг Дому позбутися небезпечного і знакомитішого суперника.