Та наступив нарешті теплий тихий ранок, коли вартові вивели ув'язнення з темниці і здали в дворищі драґунам-вершникам із бердишами, а ті всадили його в парокінно впряжений повіз із запашним сіном, який за мить із двома драгунами попереду та двома позаду вирушив із замчища і направився на міст через Сейм у бік чернігівського Воронежа, Шостки і Ямполя.
«Мабуть, прямуємо на Курськ»,— здогадувався Сірко, тішачись, що він, ні з ким не обмовившись, розумівся на своїй подальшій долі.
У підворітні замку сталася радісна для ув'язненого придибенція: прямо на виїзді з двору, незважаючи на досить ранній час, іздвобїч шляху стояли купки сіром і гукали, хрестячись: «Щастя тобі й життя!» А якась тітуня кинула Сіркові в повіз чималого клунка, скрикнувши: «Живи довго!», і побігла, проворно шаснувши в юрбу. Один із драґунів, що їхав позаду, вихопив клунка з повоза, але, обмацавши його і переконавшись, що в ньому тютюн-самосад, кинув його назад Сіркові в ноги.
Ота мала придибенція під замком, а найпаче тютюн, який і при ощадженні вже кінчався в Сірка, та щирі побажання були для нього дуже втішними. Світлий літній ранок, трохи туманне тепле повітря після темничої вільготи та прохолоди діяли на нього цілющо. Збоку неважко було помітити: його радували й орожевлювали прошвини хмарок у небі, що нагадували череди перістої худоби, і маревні серпанкові далини пообіч шляхів, і руто-буйна зелень лісів, дібров та садів, і чепурні села з вибіленими, то під соломою чи очеретом, то під ґонтом-черепицею хатами, вивершеними буслиними гніздами, в яких пробували свої молоді крила лелеченята.
Сірко в цій путі, як ніколи досі, бачив красу рідного краю і аж оманювався нею. Гнізда птахів йому нагадували січових, що вважалися там душами полеглих, а сюркоти коників-цвіркуні в та нечасті кумкання жабок були достеменно такими, як і в Запорогах. Слухаючи їх, він лишився на тому, що мислить себе не коло дому в Артемівці, а в Січі коло бурдюга і згадує в біді не родину й дружину, а побратимів, не бачачи в тому гріха. Він молився і за буслів, пугачів та жабок, і за побратимів, хоч протягом життя в Січі не набридав Богові своїми молитвами, проказуючи лише «Отче наш», та й то про великий дзвін. Радували його в путі і общинні толоки з козами, овечками, корівками та кіньми, і мирські — в дворах та будовах, бо вони свідчили, що рідний люд, незважаючи ні на що, живе й творить життя, а найпаче його тішили діти, які зграями супроводили його повіз, не звертаючи уваги на викрики стрільців-супровідців.
В путі нерідко плескачами зустрічалися могили, на царинах чи грядках нишпорили люди, а у свята дзвонили дзвони з-над церков, чаруючи звуками, вечорами просвічував прикритий дірчатим рябчаком лісів та хмарок захід або лякали непоодинокі руйновиська-попелища осідків, сіл чи й містечок, викликаючи щеми в душі, але в ній просипалася і свідомість того, що світ цей — рай земний і зухи-крутії та підступні маєтники не достойні жити в ньому, тим паче на трудовому карку сіромства, адже влада людинам дається для чинення добра поспольству, а не для ограблення його! З того висновку йому не робилося легше, а ще тяжчало...
В містечку Курську, що тепер було осередком Слобожанщини під воєводою Ромодановським, якому цар не довіряв із-за повстання Дзиковського й із-за того, що його син Юрій був у ординському полоні, подорожники спинилися лише для заміни візника, повоза й коней, але їх раптово захопила гроза і змусила затриматися. Сірко з драгуном і візником перестоював її в сінцях на порозі прибудови, прислухаючись, як цівкотіли щедрі дощові води і валовими канатами звисали зі стріхи та забивали скошено у дверний просвіт, коли ошалілий вітер направляв їх, рвучи на клоччя, а грім бив з таким грюком, що й земля тряслася.
Новий візник, не московит, як перший, а козацького роду, як тільки батожиста гроза стихла, освіживши повітря, розмашисто захрестив шепітливу молитву Саваофові й пішов запрягати коней в дорогу.
Шлях був Сіркові відомий від амбасадорів, він ішов на Орел і все більше різнився від дотеперішнього. Що далі Сірко їхав, то більше впадала у вічі злиденність дворів і обійсть у селах, вбогість людей в одязі, босість і сіра виснаженість в тілах. На попутних полях навіть полукіпки зжатого чи скошеного вбіжжя були щодалі все меншими, а на грядках, побіля обтіпаних дощами хат, вони ставали рідкістю. Сірко морочився над тим, чому радісні жнива тут називаються страдою, пахуче борошно — мукою, а поля господськими.
Дорога, перетнувши та пропетлявши рівнини, спускалася вниз, поволі вив'юнюючись у долину. Поля замінялись пасовиськами і незайманщинами, поки подорожні не врізалися у вільхові, вербові та біло- й чорнолозі хащі спершу з калабанями води й ряскою, а потім із болотами і лататтям, різним птаством і бобрами, які, беркицькаючись, сторчма ховалися від приїздців у воду між білими лілеями.
У Сірка набігли сльози на очі, бо все те нагадало йому рідні Запороги й Січ.
На довгій греблі, що була бозна-ким і коли покладена і досипана в болотистому мішаному лісі, дорога часом звужувалася так, що на ній, здавалося, неможливо було розминутися двом повозам, а відсутність стрічних людинів говорила подорожнім, що місце тут безлюдне й дике, видно було, що супровідці навіть боялися його.
Багнисто-грузькі баблища й плавні поокського Полісся, як здалося Сіркові, межно ділили не лише землю, а й людей: стали відрізнятися і їхні характери, і гаразди, і вигляд їхніх осель та дворів, бо до Полісся більше зустрічалося викітних і переселених людей із рідних земель, що жили краще за післяполіських тубільців, колишніх мещерів. Сірко для себе те пояснював і царськими пільгами, що після повстання Стеньки анулювалися, і людською працелюбністю «хахлів», як їх тут обзивали.
Легким кінським бігом подорожні двічі перетнули Оку, поки, врешті, під вечір вибралися на московський гостинець-тракт, де околи і чарували Сірка, і лякали, а найпаче в лісистих місцевостях, коли ворони й граки каркали часом так гулко й розкотисто, що здавалося — над головою обривалося з тріскотом віття на деревах, і де по довгій їзді, вибравшись із лісів, обраділо ночували спершу в Волхові, а в наступні дні — в Калузі й Серпухові, добравшись нарешті й до Москви.
Що ближче під'їздили подорожні до столиці, то більше в Сіркові росли переконання, що в царстві немає середньо-заможних людей, а є багаті і всеправні, зоднобіч, і жахливо бідні та безправні, що не мають навіть личаків на ногах,— здругобіч. Впала йому в вічі за дорогу й особливість його супровідців. Вони не просто чесно виконували доручену їм справу, везучи в'язня, а горіли ненавистю до нього, як до власного ворога, заборонивши й візникові говорити до нього.
Москва зустріла подорожан під обід розкиданими дерев'яними й поодинокими цегляними хмарами, овізеруненими паладинами і хатами, халупами, халабудами та навіть бурдюгами обік брудно-засмічених, баюрно-опомийнених, часто смердючих, вибоїстих і покручених вулиць і вуличок: Люди — переважно убогі, обідрано-обтіпані, виснажені в лицях, чоловіки з бородами, а між ними ще й безносі та безвухі — в цей недільний день торгували нехитрим крамом по обочинах, бродили, п'яно горланячи, чи лузали насіння, сидячи на лавочках, геть байдужі до подорожніх. Вулиці по дощі були в баюрах, і колеса повоза топилися по самі ступиці в багні, хідники обік були засипані сміттям і покидьками, а деінде заслані обапольно-тесовими помостами, зокрема в Німецькій Слободі із особливими будівлями, яку прибулі проїжджали після Посадської, прямуючи до Посольського приказу. Безносі й безвухі, недавно покатовані царем у Коломенському за поміч «ворові Стеньці», були родичами повстанців. Вигляд їхній жахав подорожніх, найпаче візника й в'язня.
Та ось нарешті і Посольський приказ, в дворі якого потомлені коні, прикопувавши з повозом до ґанку, обраділо спинилися перед цегляним будинком. Вартовий стрілець з алебардою, що сидів на ґанку, з появою приїжджих неспіхом звівся на ноги і став слухати Сіркових супровідців, які передали йому чималого пакета. Деякий час, як стрілець сховався в приміщенні, Сірко і супровід чекали, поки з будинку якийсь знакомитий служка не покликав спершу стрільців, а згодом і в'язня в канцелярію.