Минув день, другий, третій, і Сірко, признаний врешті й арештантами причинним, був викликаний — і раз, і вдруге, і втретє — у вартівню, а там оглянутий то одним цікавим, то другим, то третім і відведений знову назад.
23.
Поволі, за якийсь тиждень сидіння, Сірко знав уже чимало в'язнів у буцигарні по імені. Вони згуртувалися, і виявилося, що «хахлів» тут було більше двох третин і були вони здебільше слобідчани чи викітчани аж до колужан. Сивий одновусий козак, на якого Сірко одразу звернув увагу, був грем'ячівським сотником Вавилом Якушем і вважав себе тут найвищим козацьким старшиною. Сірко тішився з того, як хлопчисько. Він навіть був вдячний ключникам, Що кликали його не на прізвище, а кивками вказівних пальців, як німого.
Якийсь досвідчений московит оповідав про Москву, як знавець її та мешканець. Мова його звучала гордо і чванливо: «Москва, як ні одно місто в світі, велика, а ще ж слободи: Посадська, Чорна, Двірцева, Казенна, Владична, Монастирська, Стрілецька, Ямська, Реміснича — примикають до неї. А Красний майдан при Спаському мосту та церква Покрови — Василя Блаженного, „Храмом-на-ровах“ прозвана, ліпоти такої, що і в патріаршій ізбі того немає,— розхвалював він.— А повалуші-лазні парові! А мийні в них!»
«Додай, Сеньку: а болота та смороду навкруг — ні підійти, ні під'їхати»,— ущипливо докидав хтось із «хахлів» з кутка.
«Є й того, козаче, доста! Ми не бідні й на те,— продовжував Сенько, не образившись.— Та не ізвольте, вашество, турбуватись, бо, окрім болотної Неглинки з нужниками, в нас є і Біла Стіна — Білгород, відмежований від Китай-города насипом між Іллінськими і Нікольськими воротами, і Товкучий Ринок аж до Варварських воріт...»
«Варварські вони, Сенько, од „Варвари“ чи од „варвари“?» — дошкуляв той же «хахол», колись стрижений «під макітру», а тепер оголений на півголови.
Та Сенько виявився не тільки знавцем Москви, він був значно кращим знавцем Сибіру, а найпаче його тракту, бо вже двічі втікав аж із Тобольська. Він же всім відкрив істину, що вони сидять тут лише в очікуванні великого скупчення.
«З Москви нас поженуть на Владимир-город, а з нього — на Нижній Новгород, звідти на Казань, потім на Перм, Кунгур, Ачит, Чінгі-Туру-Кашлик, Картали, Ялутор і Тобол, Чінгі-Туру-Кашлик — стольний город-сераль сибірських ханів Єдигера і Кучума, тепер там сидить екзарх Павло, новий митрополит Сибірський і Тобольський. По путі слабих будуть лишати в Шильці, Щадринську, Керченську, Китайську, на Ісеті й Усеті, Турі, Убагані чи Тавді. Втікачів, як оце я,— на Бій-Катузькому острові чи в Кургані, де є надійні темниці».
— Ти, Сеньку, не сказав, що маємо там робити? — обізвався той же голос, уже не кепкуючи.
«Першим робом вашим буде спорудження острогів та огорожі довкола них, які повсюдно, де стає нога царських стрільців і слуг, потім будете валити ліс і сплавляти його ріками, а з нього будувати церкви й монастирі, причому із ямами-темницями. Слабі й немічні будуть шити одяг, взуття чи стануть пекарями та кашоварами для стрільців, а ще інші, якщо будуть не разінці, пристосуються у екзарха чи воєводи служками: конюхами, каретниками, стельмахами, дворовими чи навіть і радцями. По собі знаю, радці ті гірші і за екзарха, і за воєводу».
Мовчанка, що наступила по тому, була недовгою. Кожний думав про своє невеселе становисько і по-своєму. В кожного лишалися десь рідні й близькі, яких він «до скончанія живота» вже не побачить, в кожного досі була така чи сяка воля, яка тепер здавалася раєм земним, а в багатьох були й чада, яких залишено напризволяще із жіноцтвом.
«Нашими могилянцями тут, на Москві, тепер хоч греблі гати, і всіх їх, жмикрутів, із чадами і навіть з общинами потягли сюди жалувані вигоди,— затарабанив знову своєї єпископ Митрофан-Методій.— Могилянець Семен Полоцький тільки лакизою є при тиранові та царевичах Федорові й Іоаннові, а бачте, наставляє ту парость і тішиться, пройдисвіт, що його, блазня, допускають до царського корита. Тутейший Китайгород побіля Кремля, як і Всесвятсько-Затворські Ворота Посаду, побудував також могилянець Петро Малий, кажуть, і все ж за оті жмикрутські пожалування чиниться на славу тиранові... Лихо нашого поспольства іде до нього з чварами та жадобами старшин і пастирів, і узірцем тому є Лазар Баранович. Які не погані, як твердите, були ляські кати, але навіть вони не нищили наших чільців до пня. Пригадайте гетьмана Орендаренка і Антона Буту, які допомагали Інаєтові та Кантемирові Гіреям воювати проти Польщі, а були помилувані крулем, візьміть Тараса Трясила-Федоровича, якому була прощена поразка Конецпольського. Цар і воєводи подібного не лише стосовно чільців, а й стосовно родин їхніх не вчинять. Ото і є взірець для нас у порівнянні насильців! У них тут навіть справжнього Бога ні в самодержця, ні в самозванця-патріарха не зустрінеш, бо все буття їхнє, світскість і плоть покриває й поглинає коростяво-пожадлива хтивість держави, яка пнеться стати Римом. Найкраще про те сказав у недавньому плачі достойник Сильвестр при зверненні до пастви, царство Боже його душі».
Митрофан-Методій на якийсь мент примовк, і до Сірка донеслися притишені слова ліфляндців, що згрудилися окремою купкою, виділяючись і одягом, і мовою, і поведінкою. Він уловив із їхньої мови лише окремі химерні слова: «Йомар», «кютт», «юлге», «шай», «мадава», «норава», «толава», «вудава», «кудава», «пургин», але вже з того зрозумів, як їхній світ відрізняється від решти, а повна виділеність їхньої купки викликала в нього жаль. Жаль той він ніс і потім, дізнавшись, що ліфляндці були естами, марі, ерзами, мокшами, удмуртами, яких купчило взаєморозуміння мов.
Сірко, слухаючи Митрофана-Методія, доходив висновку, що той — непоправний ворог і царя, і бояр та воєвод, і патріарха та думних дяків, і всієї московської церкви з Синодом, а тими проповідями він полегшує свою душу, звільняє її від гіркот, які накопичилися там. Знання його були бездонними: він знав і про Єлеазара, сина Арона первосвященика, і про Еразма Роттердамського Дезідерію, який, хоч і скупо, шанувався в Київському колегіумі, і про п'ять гараків у буддійській вірі, які ділять місяць на п'ять часток, і про отця Василя, душпастиря Степана Разі, який сказав ніби: «В кого ойчизна є в душі, той може її згубити лише тоді, коли прийме за неї смерть», таки прийнявши її разом з Явдохою Дзиковською аж на Дону, поїхавши туди для спасіння її мужа, Івана.
«Нас з'їдає нині братство з московитами, псевдоєдиновірство та близькість мов, які царат і боярство підступно використовують для нашого поневолення. Безсмертність душі та духу — приватна воля особи — є Божою заповіддю, а як її трактують Божою милістю цар та первоієрарх? Адже ми для них — череда, турма, юрба, гурт, та більше нічого, і наші енунціації — заяви від чистого серця — тільки марнота марнот». Ми мусимо молитися на царя, боярську думу, мініхів, міхельсонів, милославських, волконських, трубецьких, ордин-нащокіних, урусових, матвеєвих, шереметевих, юсупових, аліханових, хілкових і на цілий сонм іних, як на ікони, а ми ж живемо ще з тих часів, як їх і на світі не було.