Перечитавши написане, екзарх Роман спинився, помислив і пішов, згасивши свічку, на сон. Та вже наступного дня до нього дійшли такі туруси, що змусили його помолитися в плачі й стумі і знову засісти за свій діаріуш-хронос.
«Скорбно оплакую ще одну подію, що стала відомою на всю Україну. Легендарного січового отамана, соратця гетьмана Богдана Івана Сірка по путі в Мерефу до могили сина Романа ув'язнив гетьман Самойлович і відпровадив, як суперника на булаву, на скарання цареві, а той за непокору, приятельство зі Степаном Разею та Дзиковськими, заслав його в кайданах, мов ясирника, до Сибіру. Тяжко, перелічити, скільки наших чільців, поважних та шляхетних, відпроваджено до Сибіру на каторги, і це ж не кінець, а лиш початок, помилуй нас, Боже, і захисти!
На знак вірності цареві гетьман Самойлович віддав у заклад своїх синів: Семка, Григора та Якова з козаками, „знаючими поля й моря повсюдні“, плату яким цар пообіцяв жалувати тільки золотими, як і тайшам-аюкам ойротським, що не пристали до Разі раніше.
Достовірні туруси-чутки стверджують, що цар запевнив Дорошенка ліквідувати Андрусівську домову з ляхами, коли той йому передасться, але виводити воєвод з України, як вимагає Дорошенко, відмовився. Київський митрополит Йосип Тукальський-Нелюбович звернувся до всіх екзархів святих обителей в Україні із закликом дотримуватись підлеглості Константинопольському патріархові, а не московитському царечинцю Йосипові. Митрополит Чернігівський і Сіверський Лазар Баранович за отримані великі маєтності, потверджені йому в спадок царем, того дотримуватись не бажає, а відтак православне духівництво в Україні розкололося надвоє, проте підпольські й підлитовські русини тримаються Йосипа Київського.
Жахлива подія з Сірком стала більшою трагедією в Україні, ніж по смерті Богдана, навіть між старшин самого гетьмана Самойловича відчутна вона, бо орда тепер грабує й розорює дотла безборонний край. Січова рада послала до царя депутацію в сто вершників на чолі з Овсієм Шашолою з вимогою негайно вернути Сірка, бо Січ із Ханенком пристане до Дорошенка, покличе орду та турчинів і піде на Москву війною! Услід тому кошовий Лукаш Андрієвич під впливом сіром-арґатів і старшин сповістив царя листом, що „польний наш добре ведучий вождь і правитель усіх Запорогів та інших місць, бусурманам гонитель і воїн, має бути невідкладно повернений Січі, коли бажаєте мати нас на дальнійше приятелями. Заслання Сірка у сибірську неволю діє на сіром і старшин усіх Запорогів і інших земель наших так, що стримати того не буде сили нікому. Це останнє наше слово!“.
Турчини й орда, дізнавшись про засилку „шайтана“ Сірка, мають, чувати, намір напасти на Запороги,— п'ятсот ординців тепер перехопив полтавський полковник Семен Розсоха і в побоїщі знищив до ноги. А крулівський гонець до царя Кшиштоф Ковалевський переконував мене, що отамана Сірка на обопільні послуги Московії й Жечі Посполитої слід негайно вернути в Запороги, бо він все життя над нашим спільним ворогом — аґарянами промисел чинив, як ніхто! Може, Бог дасть, обставини які й змусять царя вернути нашого поспольного захисника.
В Парижі преставився Ян-Казимир Другий, і ляхи зараз у траурі, а Михай-Хома Корибут дуже не в ладах із сеймом і гетьманами. Вимога царя видати самозванця Симеона кінчилася погрозою Січі через посланців Волховітінова і Кикіна піти війною на Москву. Послав і коронний гетьман Ян Собеський осібно вимогу цареві відпустити „гетьмана із гетьманів“ Сірка з неволі, повторивши, що інакше Січ злучиться із султаном і ханом проти Польщі й Москви.
Повсталі проти ляхів містечка в Студениці під призвідством Самійла Самуся і Семена Палія впрах розбиті, а їх рештки, чувати, втекли в Молдову до господаря Дуки. В нашому Стародубському полку на річці Унечі сотником Потапом Уничем створено велетенську рудню, яка плавить залізо на всю Гетьманщину. Московські амбасадори твердять, що в царя з чолобитною був чернець, хроніст та архімандрит Симонового монастиря в Москві Гаврило Донець, Богом благаючи вернути із Турухані Сірка, знаного йому ще із „сидіння“ в Азаці. Бив чолом цареві про те ж і миргородський полковник Григор Гладкий.
Брат Гаврила Донця, тепер харківський полковник Григор, за свій кошт будує Куряжський монастир, обібравши маєтності всіх сотників-разінців, а найпаче свого попередника Федора Ріпки та трьох Харкових синів. Дорошенко, кажуть, через львівського єпископа Йосипа Шумлянського запропонував крулеві Михаю своє підданство і послав у Конотоп підбурювачів проти Самойловича, а той їх виловив і відпровадив до Сибіру. Якась прірва вертепна той Сибір у царя і бояр для нас! Прости, Боже, нас грішних і помилуй, амінь!» — дописав останні слова отець Роман і, глибоко зітхнувши, лишив діаріуш просохнути, поки він ошатиться до служби Божої, до якої його вже кликав соборний дзвін...
А в цей час Іван Сірко їхав одиноким вершником із Мерефи в рідні Запороги. Його колорічна окайданена «прогулянка» до Тоболу й Турухані — туди піша й повільна, а назад алярмово скачна в санях-ґринджолах і така, що запалювалися коні від гону,— скінчилася неждано-негадано, не принісши йому ні радощів, ні втіх особливих, а додавши гризот совісті, замінивши стуму по синові тугою по побратимах і навіть власній гідності. Адже спізнись на тиждень-два царський фірман із наказом про негайне повернення його в Москву, і Сірко з побратимами, маючи вже придбану за кошти з гайтаника зброю, напевне б, звільнився з цілою ватагою каторжан, а так тепер невідступно мучиться: «Як вони там без мене і де вони?»
Як він переконався і в довгій зворотній дорозі, і в Москві, і вже в Мерефі, його раптове звільнення не було зв'язане з викриттям підготовки до втечі майже трьохсот новаків-разінців. Причина була іншою, але вона співпала з передднями їхнього обміркованого збройного визволення, яке тепер очолювали грем'ячівський сотник Бавило Якуш, митрополит Митрофан-Методій та колишній генеральний осавула гетьмана Демка Павло Грибович. Надійними були ті чільці, але все могло статися, і Сірко спішить добратися до спасенної Січі якомога швидше, тому загнав уже бідного Сивка.
— Поможи й посприяй їм, Боже, щасно вчинити, як задумано,— шепче вершник, а Сивко пантеличиться, бо на засніженому просторі навкруг та на витоптаному гостинцеві ні ляльки не видно.
В Сіркових очах лежать не близькі вже Запороги, а шляхи до Тоболу й Турухані та назад, а на них — до тисячі острогів і кільканадцять тисяч різноликих зісланих, приречених на свавілля та ґвалти стрільців. Неймовірно тяжке життя хакасців, ламутів-евенів, тунгусів-евенків, коряків та інших привело до різкої недостачі чоловіків, а відтак стрільці та зіслані не лише ґвалтували, а й навпаки — ґвалтувалися витончено й хитромудро місцевими жінками і навіть юнками не один десяток літ, а від того неосяжно великі сибірські простори повнились покручами-байстрюками, злодійствами, вбивствами, картярними кишлами. Навіть рядові стрільці, скриби, розстриги-духовники, а найпаче чільці-зверхники та гендлярі несказанно заможніли там, втрачаючи всяку мораль, яку вони мали на своїй батьківщині і в рідних родинах. І як не дивно, але спасіння від загального лиха Сірко побачив у присутності на тих безмежжях лицарів-козаків та справжніх духівників-стоїків, що тримали та підсилювали рідні устрої на чужинах і впливали на інших совістю і Божими заповідями. Він навіть осуджував висилців-аввакумівців за те, що вони тікали в нетрища лісів і гір, усамітнюючись.
Гойдаючись у кульбаці-сідлі на неспішно бредучому змореному в скачі Сивкові, Сірко вже вкотре згадував і Фролово-Спаську вежу, в яку його вкинули дозорці по повороті із Сибіру, і те, як його, кайданника, виводили і вперше, і вдруге, і втретє до «милостивого» царя-батюшки, перед яким він, в'язень, за порадами спершу Артамона Матвєєва, вдруге — Юрія Долгорукова, а втретє — митрополита Пітирима мусив стати на коліна, та так і не став. Він і тепер чув розмову з ним царя і його поплічників так яскраво, ніби вона відбулася вчора.