«Ти ж чому, Сірку, вклонився мені, як простому смертному? Адже перед тобою Божою милістю цар отих просторів, які тобі довелося трохи побачити, і тільки я можу дати тобі волю»,— пронизував бранця очима Олексій.
«Я, твоя висока ясновельможність, перед московським троном не провинився, а тілом і кров'ю все життя захищав і його від аґарян, тому й помилування не потребую, а вклонився я так, як у нас в козацькому поспольстві прийнято з покону кланятися всякому людинові. На коліна ми стаємо лише перед Богом, а ти ж не Бог, а лише Божою милістю цар, як твердиш, отож я не міг тебе образити».
Цар змовк, царедворці ж почали вмовляти Сірка стати на коліна, просити й благати про прощення, а Питирим умовляв навіть дати присягу на Євангелії на вірну службу.
«У нас присяга дається лише сполеченству та Богові, а його висока ясновельможність не є сполеченством і Богом, а крім того, я присягав Січі моїй рідній у Запорогах, то як можу присягати і їй, і його високій ясновельможності, адже та присяга буде зрадливо облудною і богопротивною?»
Тим скінчилася і перша, й друга розмова, бо Сірко нічого нового не надумав, як радили йому цареві слуги, відпроваджуючи у фортецю. Але третя розмова була вже дещо іншою. І цар, і царедворці почали пропонувати Сіркові спершу боярську і воєводську ранговість, а потім навіть гетьманську булаву і великі пожалування при ній.
«Я, твоявисокоясновельможність, люблю Січ і всю Україну мою не за перначі, булаву, штандарти, ранги чи стани, бо, мабуть, повіриш мені, мав би їх уже, коли б бажав. Мені Січ і Україна рідні та дорогі і в злиденнім убозтві з вдовами, старцями, кобзарями, робучим людом, і в жаских стражданнях та кривдах, і в руїнах та попелищах, так що мене те не вабить, як інших. Я міг уже, як тобі відомо, сто разів положити життя за люд мій і край, і тим тішуся, а не печуся».
«Коли ти, шануючи Бога, не можеш присягтися його царській величності, то можеш дати клятву поспольству і государству московському не воювати проти нього,— хитрив отец Питирим, щоб якось вийти з незручного становища.— Чи ти хочеш воювати проти царства?»
«Проти держави московської я не думав і не думаю воювати, а тим паче в кайданах».
«Оте й скріпи клятвою на святому Євангелії та хресті у моїх дланях, воїне»,— і митрополит поспішив ткнути до уст ув'язненця хреста, проказавши: — «Слава Богу нашому і нині, і прісно, і во віки вічні, амінь!»
«Розкуємо тебе і відвеземо до гетьмана Самойловича на його й Січі велике прохання»,— сказав утішливо цар, вставши з дзиглика, на якому сидів.— «Помисли над тим, що вам, християнам, хочеш ти чи не хочеш того, при неймовірно великих людоловствах агарян та поновленому султаном Джихаді, є лише одна стезя необійдна: смертельно боротися проти орди й турчина, нам, московитам, на благо та живот. Іного не дає вам Бог праведний, і правдивим доказом того є зрада орди гетьманам Хмельницькому, Виговському, Ханенкові та спустошення краю при Дорошенкові»,— говорив цар, розмірено ходячи по перських килимах.
І Сірко розумів, що «милостивий кат» має рацію: Україні дійсно нічого іншого не лишається, як боронитися в першу чергу від першого й смертельного ворога рідного поспольства — агарян.
«Мабуть, високоясновельможний царю, ти маєш рацію, але, даруй, не буду з тобою лукавити, окований кайданами,— нагадав він брязкотом про свій стан,— і зв'язаний безвихіддю люду мого. Ми можемо жити в мирі та спокої, успішно воюючи проти агарян, тільки в такому ладі між нами, коли ви будете самі по собі, а ми — самі по собі! Все інше не буде ні щирим, ні довготривалим, твоя високість!»
«Згодний з тобою, а тим паче при смертельному джихаді,— потикав цар Олексій окільцьованим у дорогі персні пальцем-вказівцем.— Ось тільки нащо Січ тримає вора-самозванця Симеона?» — докорив.
«Чого не знаю, про те не говоритиму, але дозволю собі виказати твоїй високості ще одне моє домагання,— промовчав Сірко про Симеона,— не правити мене до гетьмана, про якого я, знамо тобі, не шляхетної думки».
«Даю свою згоду й на те,— по розмислові відповів цар,— ідучи назустріч твоїм бажанням. Воля твоя, і хай таланить тобі промишляти так щасливо, як досі було»,— розвів він ніби у безвиході руками, даючи зрозуміти, що аудієнція скінчена...
І Боже, як завертілося все по тому! За якусь мить в'язень був розкований і вже жадібно утоляв голод у трапезній, а згодом палив свою зіньківку-люльку, ждучи гринджол, що мали везти його в Посольський приказ. Там Сірко зустрівся з Артамоном Матвєєвим, отримав від нього поршні-чоботи, кирею на хутрі і сто золотих алтинів на дорогу і в супроводі вершника, що віз вістку в Січ про вивільнення Сірка, виїхав на гринджолах, впряжених упарокінь, до Мерефи.
«Знаю, на яке „прохання гетьмана“ ти мене випустив, царю,— роздумував Сірко, наблизившись до Дніпра так близько, що від ревища рідного Ненаситця аж харапудився Сивко. Спинивши коня, він глибоко зітхнув і протоптаним у снігу путівцем направився по кризі на тогобіч до бекета, який стовбичив навпроти.— Дуже вже вам, іродам, хотілося хоч якось дискредитувати мене в очах поспольства!» Почув Сірко постріл із бекета: один, другий, третій.
Як вияснилося потім, попереджений вартовий вітав отаманів поворот на Запороги, де, сповіщені царським посланцем, його чекали всі січовики.
Серце в грудях поверненц прискорено билося. І радісно було і печально. Радів, бо повертався в рідну стихію, бо по путі щедро обдарив «дорожними» золотими Артемових, Сябриних та Турлюнових синів і доньок, бо тут його чекав, як сподівався, його любий кінь Велес, якого, як знав від зятя Івана Пелеха в Мерефі, пообіцяв сохранно доглянути за власний кошт козак із Іваківського куреня Назар Оскарко. А печалився, бо в очах стояли поряд із могилою сина Романа тоболи й турухані з синами й доньками Івана Нечая, Філона Гаркуші та десятків інших, що вже писалися Нечаєвими, Гаркушевими, Чуєвими, Якушевими, бо мав розмову в Кунгурі з геть зубожілою вдовою Нечаєвою Ялисаветою, донькою Богдана Хмельницького, і кількома десятками інших, та ще від того, що по його ув'язненні гайдуками був забитий вірно йому відданий джура і побратим-брат Яків Гиря-Сірко, який мав продовжити його дії й рід. Не радувало його й те, що в Слобожанщині разом із Дзиковськими було скатовано кілька десятків кращих сотників. А крилося все жахним туском від того, що він фактично навіки попрощався з любою жоною Софією, яка в опричиненій пасії по другому синові Романові не бажала ні бачити його, ні чути про нього, «душогуба»...
Заздалегідь попереджені трьома рушничними пострілами чатового з бекета, старші та знатніші січові старшини на чолі з кошовим Лукашем Андрієвичем зустріли Сірка невеликою юрбою в січищі. По віддачі комусь до рук Сивка, щирих чоломканнях, вітаннях та коротких перемовках кошовим було вирішено, за пропозицією Андрія Сахненка та Івана Стягайла, скликати невідкладно Малу раду старшин із трьома рядовими представниками від кожного куреня. Та глянути на прибульця збуджено вийшло в дворище майже все козацтво з вимогою поставити отамана, що тепер відростив добротні сивуваті вуса, на колоди для огляду, і раду із-за того було відкладено на пообід.
Була весняна відлига, співали коло поварні синички, а розчулений Сірко стояв на колодах і, знявши шапку, кланявся на всі боки, не маючи сили вимовити слова. Та, врешті, взявши себе в руки і привітавши січовиків, попросив, щоб ті дали йому можливість переошатитись, зготуватися до ради та навідати свій бурдюг і любого коня Велеса. Сльози розчуленості заливали йому очі, коли врешті він давньою ключкою, що була залишена в дверях, відчинив їх та зайшов у свій прикалабок і знайшов його таким, яким лишив майже рік тому. На Січі рідко який чілець мав свій власно-осідлий прикалабок, якого мав Сірко. Все в ньому нагадувало господареві і побратима Якова Гирю, бо, властиво, Яковом було почеплено на стіни кілька десятків дорого оздоблених інкрустаціями шабель, малахаїв, пістолів, луків, два списи, розцяцьковані сагайдаки, торочки набоїв, п'ять дорогих шабельтасів, в яких, окрім пістолів, на великий його подив, збереглися навіть таляри й польські злоті.