«Там все твоє, здається, ціле»,— сказав йому Андрієвич, а Сіркові здалося, що в бурдюгові хтось мешкав, бо постеля на полику була зі свіжого, ще запашного сіна і накрита зовсім новим, не знаним йому рябчаком, на столику лежала незапорошеною його давня черепаня-мурута, а в кандійці-блиманці була свіжоналита олива. Все тут було таким болючо рідним та дорогим йому, що це мав сили не розчулитися. Уже перевдягнувшись, він не йняв собі віри, що все могло так зберегтися, навіть дорогий кисет з тютюном, кресалом та губкою висів на давньому тиблику в стіні, а парсуни Покрови й Мамая були свіжозмащені оливою і блистіли. Запаливши черепаню, Сірко глибоко по-давньому затягнувся бакуном і раптом угледів, що зсередини двері тепер мали ще два додаткових гаки і засуви, яких раніше не було.
Сидячи зачудовано, ніби після жахливого довгого сну, Сірко почув стук у двері і ніби проснувся.
— Хто там? Прошу заходити! — витер він сльози рукавом.
Через поріг, вайлувато закриваючи за собою двері, з великою дощаною тацею зайшов сухорлявий, уже не молодий козак.
— Обід, отамане, тобі приніс, бо з дороги в тому потреба,— поставив він, не питаючи, неспіхом тацю на столика.— Назаром Оскарком пишуся в компуті І Банківського куреня. Без тебе по листі пана Собеського до старшин наш курінний Іван Стягайло поселив мене в твій бурдюг, то донині його пильнував, ночуючи тут. Ти вже пробач, що колодок на двері ми додали і гаків аж два, бо ласих поцупити щось, як погано лежить, всюди досить,— всівся пришелець на лавицю і почав, змовкнувши, набивати люльку тютюном.
— То це ти все зберіг мені до ладу? — роздивлявся Сірко прийшлого.
— Я й бурдюг пильнував, і Велеса доглядав та прогулював.
— І Велеса? Як він там? — загорілися радістю очі Сірка.
— Нівроку, вже слухається мене, а то не їв і не пив, як тебе не стало. Небачений кінь!
— А пан Собеський коли та що писав?
— Писав ще кошовому Микиті Вдовиченкові, а потім, чував, і пану Андрієвичу та старшині. А що? Що ти швидко вернеш, бо круль вимагатиме того від царя. Чи все, отамане, тут ціле і на місці? — поцікавився Назар Оскарко.
— Не лише все ціле, Назаре, бачу ще й нове, як, приміром, оцей рябчак на постелі.
— Рябчак і подушка пухова замість сіна — мій тобі дарунок.
— А не парко мені буде спати на пуху, пане Оскарку?
— Пар, отамане, кісток не ломить, кажуть старі люди, а тобі по отому шпацері сибірському і поготів, думаю, їж трохи, поки тепле, бо ж, як чув, на раду маєш іти!.. Придивись до мене, отамане, даруй на слові, та, коли сподобаєш, візьми собі джурою, якщо іншого не маєш. Я, натуральне, не Яків, царство небесне його душі праведній, але також і читаю, і скрибаю, і шаблею трохи ширмую, то буду дбати, щоб хоч трохи його, ґерцера покійного, підмінити.
Так і став Назар Оскарко у Сірка і джурою, і побратимом, і нерідко підмінцем та амбасадором. А почали з відвідин у стайні вичищеного і справного Велеса. Кінь, почувши голос Сірка, затупцював, привітально заіржав до нього, відступив проворно вбік, як давно, і, потиху хропучи, став тертися губами й головою об Сіркове лице й плечі. Радість була обопільною, і важко було сказати, хто з них був щасливіший у ту мить.
Мала січова рада почалася зразу по обіді в церкві Покрови, бо в канцелярії було б усім тісно. Говорилося на ній коротко про січову депутацію до царя з Овсієм Шашілем-Шашолою, про погрозний лист кошового цареві й Самойловичу, про гідні довіри листи Олексієві від гетьмана Собеського. Слухали коротку оповідку Сірка про ув'язнення, темниці, рідних висілців у каторгах, довгі дороги до Сибіру та назад, про чутку, що колишній генеральний осавула Демка Павло Грибович із трьомастами козаків-разінців прибився аж із Сибіру до Дорошенка, що особливо порадувало Сірка, про вимоги царя віддати самозванця Симеона на його скарання, чого Січ по покону не може вчинити. А потім, за звичаєм, кошовий Лукаш Андрієвич ознайомив присутніх, а найпаче Сірка, зі становиськом на Запорогах, в Україні, в Орді, у великому Порогові та Польщі й Московії, осудливо згадавши і Дорошенка, і Ханенка, що ховається зараз на острові коло Києва із купкою козаків, бо військо полишило його, пішовши до Самойловича.
— Хай буде нам, товариство славне, соромно, що за час відсутності в Коші знакомитого нашого отамана,— говорив він більше для Сірка,— спалено та спустошено ордою і турчином все Поділля, взято Кам'янець і Хотин та тисячі люду нашого в ясири, спалено при помочі Дорошенка наші святі обителі, а цілі спішно перебудовуються в мечеті. Наш нині єдиний обов'язок — йти в поміч гетьманові Собеському, який смертно б'ється тепер під Хотином й іншими нашими містами,— примовк кошовий.— Амбасадор, що приїздив сповістити нас про радісне для всього сполеченства нашого вивільнення отамана Сірка і, знамо, розвідати нас, повіз нашого листа цареві Олексієві, в якому, окрім дяки за вчинену милість, є й прохання спішно прислати нам набою збройного. То, сподіваємося, щось він пришле у відповідь, а відтак будемо готуватися до походу на Орду, товариство, та прохати нашого чільця, отамана Сірка,— вклонився кошовий Сіркові,— очолити його, а може, й всю Січ нашу при вашій згоді. Я особисто за те цілком!.. Хто має якісь інші міркування, прошу висловити їх у святій обителі і при образах Божих.
Говорили писар Семен Городецький, бувалий кошовий, а тепер обозний Микита Вдовиченко, бунчужний Овсій Шашіль-Шашола, суддя Лукаш Мартинович, курінні Сава Брекало та Іван Стягайло, рядові козаки-депутатці, а в Сірковій свідомості при слуханні про тяжкий стан на Україні та нужду Січі у зброї, в харчах, в одязі при порожній ґамзі, скімлила поряд із осмутою й радість від чутки про Павла Грибовича і решту утікачів із Сибіру.
— То яким буде твоє слово, отамане славний? — звернувся врешті кошовий до Сірка, виводячи його із задуми.— Чув же, в якому стані край, то що думаєш і що скажеш нам?
— Щодо мого кошівства, про яке кілька разів говорилося тут, то, сердечно дякуючи товариству,— вклонився Сірко тричі до присутніх,— відводжу ту думку, бо, згодившись піти на Орду, не матиму змоги тим належне клопотатися, а для походу, над яким я ще помислю, навідавши мачуху в Капулівці, вважаю необхідним послати прохання до ойротських тайшів, щоб вони прийшли на поміч. Там часом, може, щось проясниться зі зброєю, а найпаче з набоями, які пришле, думаю, нам цар. Як спадуть повені, а козацтво буде зготовлене на воду і в поле, помислимо вже кінцево про все. Нам дійсно раз і назавжди тра спинити орду, невільно допомагаючи, як видно, не лише цареві, але й крулеві.
На тому й стали: кинути клич усій Запорозькій волості бути готовою до походу на супостатів-аґарян. І Сірко тут же, взявши в путь джуру й побратима Назара Оскарка, як прозивали його січовики, поїхав у Калулівку з тим, щоб, взнавши путь, джура на ніч вернувся в Кіш, а потім лише вдень наїздив до отамана зі сповіщенням, як конопатяться січові плавні засоби, готуються коні, посудиться всіляка зброя та як із присилкою від царя бойового начиння.
— Свят-свят-свят! Боже великий! — залилася сльозами радості, сплеснувши руками, мачуха Ївга.— Чи не сон це? Чи тебе я бачу перед собою? — впала вона в риданнях на груди Сіркові, як лиш він угледів її на порозі хати.— Поміг, Боженьку! Почув наші молитви! — причитала вона, стрясаючись.
— Козацькому роду — нема переводу, добра матусю, заспокойтесь! Живий я, здоровий і коло вас тепер, як бачите.
— Та бачу, слава Богу, але не вірю собі,— шморгнула носом Ївга.— Коней постав, козаче, до стаєньки та приходи в хату, а ти пху-пху-пху,— плакала вона й сміялася разом, витираючи очі фартушком-передником,— вступай у оселю рідну. Боже, яке то щастя мені, самотній, привалило! — супроводжувала вона гостя із сіней у хату.— Недарма вчора двічі у віконце пташа стукало ото. Знімай бекону! А вуса в нас які пишні та розложисті, на батькові схожі, а на шиї збоку що ще за рубець такий, не дай тобі Бог!? — перехрестилася, оглядаючи.