Але поки Сірко, сповістивши в Січ про перемогу наказному кошовому Лукашеві Андрієвичу, якого козацтво обрало в Спасівську башлівку, зготувався в зворотну путь, ординці й турчини не лише Муравською сакмою пішли на Лівобіччя та по путі напали на саму Січ, але й окремими булуками в степу неждано й негадано вдарили на Сіркові загони і на Кучманській сакмі.
Оточивши Сіркових козаків у полі, ординці три доби безперервно кидалися на запорозькі потуги і три доби в запеклості тратили своїх людоловів убитими й пораненими, а на четверту Сірко не лише прорвав їхнє кільце, а й, підпаливши трави в їхнім тім'ї, змусив татар і турків тікати і в погоні взяв недобитий булук у полон, сам не вірячи у вчинене.
З поворотом Сірка в Січ і Орда, і Порта зрозуміли, що ні Січі їм не осилити, ні Дорошенка не втримати в гетьманах. Зрозумів і Дорошенко, що своєю сув'яззю із султаном він оголює Правобіччя, на якому все менше й менше лишається сіл, мешкань і людей...
В січовій церкві Покрови на молебні по убієнних у літніх змагах, в яку Сірко потрапив, встигнувши лише перевдягнутися з дороги, був присутній і царський посланець Кузьма, Данилів син, і те псувало Сіркові жалобний настрій чимось нещирим, хоч думний дяк ніби й молився щиро. Виводила Сірка з рівноваги і купка переяславських козаків, присланих полковником Дмитром Райчею ніби для подяки Січі за її успішні сукцеси, а насправді — Юрієм Трубецьким для розвідки й вивідок. Та найбільше вразило Сірка сповіщення думного дяка Кузьми, Данилового сина, що на Правобіччя за наказом царя мають вийти зі стрільцями воєвода Ромодановський і гетьман Самойлович.
— Негаразд, дяче, робить цар, що в порушення Андрусівського перемир'я посилає стрільців на Правобіччя, та ще тоді, коли там ні орди, ні турчинів немає. Було б ліпше і виправданіше вчинити те весною, як аґаряни пустошили, палили й оголювали ясирством наш край.
— Все в руках Божих, отамане, а тобі, смертному пожалуванникові його величності, милостивого царя нашого, не пасує так зневажливо говорити про його тронну особу,— докорив дяк Сіркові.
— Я так говорив і з його високою ясновельможністю, коли був у кайданах, то чому маю говорити інакше без них? Адже відпустив він мене не задля мого живота, а задля війни моїми руками з його ворогами,— подивився Сірко спідлоба на посла.— Взагалі, пане думний дяк, звільняй завтра нашу гостинну грецьку хату і слідуй із Райченими козаками до гетьмана Самойловпча, бо до нас має прибути багато викупців-турчинів і ординців, а розмістити їх не буде де.
— Поляків-схизматів відпровадь,— порадив дяк Кузьма, не вірячи, що його виганяють.
— Мені, думний пане, краще знати, кого й коли відпроваджувати,— осталив голос Сірко, встаючи з лавиці і даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
— Я донесу його величності твої негречні слова про його особу,— піднявся й Кузьма, Данилів син.
— Хіба на свою голову те вчиниш. Я з царем потрактуюся і порозуміюсь, як не його підданий, а тобі за намови на мене може випасти доля зичливця мого, Симеона Адамовича,— може, чув? Так що з Богом, дяче, завтра зарання й вирушай. І не гніви мене зайве, бо я того не люблю, хай буде тобі знамо. А відпровадити тебе за Адамовичем можу.
— Не будемо, отамане, сваритися. Скажу лише, що Ханенко хоче передатися Самойловичеві, і цар повелів його прийняти,— посунув дяк у двері й зачинив їх, хряпнувши.
— Ченці, отамане, із Київського колегіуму приїхали за вспомощенством, чи приймеш їх і коли? — вступив у канцелярію джура Навар Оскарко.
— Проси тепер, бо хочу мати з тим спокій,— викресав Сірко вогню і припалив люльку.
Спудеї ввалилися в канцелярію трійцею старших. Вклонилися від себе, від митрополита Йосипа Тукальського, розсілися й оповіли про придушення воєводою Дворецьким повстання цеховиків, про нужди колегіуму, про те, що в час війни Польщі з турчином московські воєводи ведуть себе як вдома, що сейм, не затвердивши Бучацької домови круля Михая, обрав королем Собеського, хоч і цар Олексій попереджував поляків не обирати його, покруча, і герцоги нейбурзький, лотарінгський, баварський та князь трансільванський були проти.
— Ото така, отамане зацний, дружба варшавського та московського дворів. Вона й при Михаї на ладан дихала, а тепер і поготів кепська, бо цар мав надію, що ляхи вберуть його самого крулем.
— Як жиє колегіум, свята Лавра, собори, храми і їх наставці? Чим жиють і на що надіються?
— А як, славний лицарю? У нас все життя тепер животінням стає і міряється знакомитими духоборами: Сагайдачним, Плетенецьким та Могилою, бо мовимо зчаста всі: «до них», і «після», «тоді» й «тепер», «там» і «тут»,— ото й зважуй. Відходить козацтво і поспольство в своїх чорних лихах від рідної церкви, хоч отроки шкіл ще й тримаються, слава Богу, бо перекинчиками за мирські блага стали й святі отці вже. А Нестор, Олімпій та й інші наші великі мужі-жертвенники, що, несторіан ассійських повторюючи, говорили: «сі не може текти ріка, якщо відрізано в неї витоки, і не ростиме дерево угору та вширочінь, коли в нього знищено коріння!» Посуди сам: обидва гетьмани нині відсахнулися і від митрополії та екзарха, і від нас, і від єднання рідного сполеченства, розбратуючи його та нищачи, то до чого дійдемо отак?! Січ, даруй, такоже лиш вважається нашою захисницею,— делікатно докоривши Сіркові, чогось недоказав старший.
— Кажуть, вам, січовикам, і цар обіцяє золоті гори якимось свіжим респонсом, і султан листом? Митрополит Йосип цікавий знати те, як твоя ласка,— спитав середульший.
— Не буду таїти від вас, дорогі амбасадори, є респонси і від царя, і від султана, я їх за браком часу ще не бачив та при суцільних, хай не гнівається митрополит Йосип, людоловстві, руйнуванні й паленні краю, плюндруванні святинь і Божих парсун наших, зодиобіч, і передбачливо розрахованої на завтрашнє поневолення помочі нам, іздругобіч, людин наш і з десятьма клепками в голові що може видумати, окрім приставати до другої сторони? Видно, й Бог хоче від нас того. Адже, окрім грабунків і руйнацій краян султан нічого не дав славному Дорошенкові, і він у самотності згризав себе за обезлюднення Правобіччя.
— Правда твоя, але ж і туруси-намови царські та плітнярство його амбасадора Милославського в Порозі теж стали причиною султанового плюндрування,— докинув молодший.
— Про що достеменно не відаю, магістри й брати мої, говорити не стану. Але ні з ханом, ні з султаном, ні з Дорошенком, якому, відомо вам, я допомагав, сполеченству нашому тепер не по путі! «Нужда й закони виправляє»,— нам те слід пам'ятати. А поміч колегіумові ми давали і давати будемо, доки буде можність. Завтра ви її одержите, навіть з урахуванням заборгованості нашої,— заокруглив Сірко розмову з ходаками.
— Апостол Павло казав: «Нас вбивають, але ми не вмираємо!», то будемо того триматися й ми, славний отамане! — підбадьорливо на прощання сказав Сіркові старший.
— Будемо й будьмо! До завтра, дорогі гості! — прикрив за ходаками двері Сірко, відчуваючи, як додалось йому гризот сумління.
Після прохолодної, аж із інеєм ночі був сонячний, теплий, тихий, як намальований, недільний пізньоосінній день, коли Сірко і скарбник Григор Пелех, у супроводі Лавра Гука та чотирьох козаків відпровадивши до Києва ченців-маґістрів із ґамзою-коштом помочі колегіумові, приєдналися до старших та знатніших, переважно значкових чільців, що сиділи посеред січовища на лавицях проти сонця за великим дубовим столом і стояли юрбою обіч.
— Цікаво все ж таки знати, в кого з них, окаянних, більше титулів: у царя чи в султана, коли виміряти їх і переважити на злотники і лоти? — почув Сірко кінець глузливої мови бувалого кошового, а тепер курінного Калниболотського куреня, огрядного і до пояса голого.— Я в царських респонсах ніколи не міг полічити їх всі, трикляті.
— Царські, Остапе, переважать султанові, мо' й на хунти, коли належно їх співставити,— переконливо ствердив опасистий старшина, що незручно напівлежав на шинкаревому кадубі, колишній суддя Литовського, а тепер курінний Незаймайківського куреня Самійло Богданович.