Сірко з Пелехом, слухаючи ту мову, неквапом всілися й собі в застілля на лавицях, які обрамляли стіл із трьох боків.
— Що ви тут, товариство, співставляєте? — включився в розмову кошовий, оглядаючи присутніх.
— Співставляємо, отамане, чиїх титулів-міанів більше у респонсах: царевих чи султанових,— пояснив худорлявий і кволенький, стрижений «під макітру», новий січовий писар Сава Брекало, що сидів поряд із Сірком.
— А що, товариство? Може, справді прочитаємо ті респонси на дозвіллі та вирішимо, що на них відповідати, бо ж я досі лише чув про них,— весело запропонував Сірко присутнім, радий почути їхню думку.— Збігай, Саво, як ласка, та принеси сюди і їх, і атраменти свої, то, може, щось і наскрибаємо тронним особам,— звелів він писареві, тішачись, що й розважить присутніх і справу зробить морочливу.
Писар на диво швидко приніс і респонси, й атраменти, а всівшись на своє місце, став ретельно розправляти і пригладжувати їх на столі.
— Що, отамане, читати першим? В царському респонсі,— показав він усім,— ціла сторінка титулів, аж на другу перейшли,— відхилив він листок,— а в кінці про пожалування золотими, сукном, зіллям, набоями для кращого промислу нашого над аґарянами, та й по тому.
— Гадаю, хай пан Сава читає султанового, в ньому менше міазмів, бо ж він свинини не вживає, то й менше ранґами та пожалуваннями заражений,— докинув, смулячи велику, в золотих обідках люльку, Овсій Шашіль-Шашола.
— То читати, чи що? — відклав писар царського листа.
— А що ж?! Читай, що той бусурман хоче від кас,— підбив Сірко з лоба шапку-мегерку.
«Я, султан Магомет Четвертий, син всетурецький, брат сонця й місяця, намісник Аллаха на землі й морі, володар правовірних народів всіх: магометанських, вавілонських, Малого Сходу й інших, цар над царями, князь над князями та повелитель правителів і невідступний охоронець гробу Божого, надія, віра та втіха всіх мусульман, неприпинний чатівник християн і інших, людинів на всім світі, цим респонсом пропоную вам, славним запорозьким козакам, доброхітно на ласку мою поступитися, поцінувавши милість, дану мені Аллахом великим, і у вічне незаперечне підданство моє коритися та своїми нападками не турбувати ні мене, ні мого великообсяжного та чисельно-неохопного царства, а жити із щедрої і добродійної ласки моїх діянь у благах і добробутках несчислимих вічно, сповістивши мою особу невідкладно. Магомет Четвертий, син всетурецький, власною особою»,— дочитав Сава Брекало респонса.
— Тьфу, паскудство яке, а чого захотіло! — не витримав хтось у гурті.
— Він не при собі, чи що, той паскудник, що отаке неподобство пише нам, вольним козакам?
— Бач, чого захотіла свиня в чужому обійсті! Блекоти, чи що, об'їлася?
— Бери, Саво, папір та по гарячому скрибай отому тхореві одвіті — звелів Сірко писареві.— Починай високотрибно й штильно, щоб дошкульніше потім боліло! Може, так: «Високоштимий і всевишньо-земно-небесний милостивий повелителю магометан і іних вір і народів»,— спинився Сірко.— Написав? Додавайте, панове, хто що мав сказати.
І — Боже! — чого лише не було виказано під реготи, глузи й дотепи! Сава Брекало не все встигав записувати, проте основне він таки врешті, аж спітнівши, написав, і звучав той лист так:
«Всевишньо-земно-небесний мосьпане, повелителю магометан і інших вір і народів на світі, кате й гнобителю! Ти не султан, а дідька лисого сват і триклятого чорта брат! Ти анциболот і недолугий товариш люципера на землі й на морі! Ти гаспид-куцак і смердючий тхорячий варнак! Ти від замтузної матері володар — мака, бо чорною сракою не годен задавить їжака! Біси-нетопири хай твоє військо щеняють, а війни довіку хай твій край пожирають!
Ти розтриклятої матері-суки син, щоб їй, повії, матірно утробну піхву печистий викусив! Македонський ти кухар, вавілонське ти гузно і пуп, олександрійський колісник і козолуп! Вірменська свиня ти, кобиляча срака, людоловний розбійник і вовкулака! Кам'янецький злодюго й хотинський псарюже, не чванься величністю й владою дуже! Бо де тобі, телепню, над нами владарювати, не будеш ніколи ти нас, козаків, у покорі й підданстві мати! То ж, бицю й баране, хрін з тобою, не вартий ти й нашого гною! Нікчемо ти й кнуре, химеро й напасте, не годен пацят навіть наших ти пасти, а не те щоб у козака-запорожця волю вкрасти!
На тому писать, бевзю й дурню, тобі ми кінчаємо, числа достеменно не знаємо, бо календаря не маємо! День у нас такий, як і у вас, поцілуй у гузно всіх нас! Турецька ропуха ти й жаба, Малого Сходу кастрована баба! Офірує із Січі тобі Сірко, кошовий, де кожний, і вмерши, є вічно живий! Тепер ми, занудо, сказали вже доста, хай жиє з тобою парша і короста! І врешті листові кінець, хай тобі пек і грець!» — закінчив респонс писар, а перечитавши написане, і сам реготав, і решта не могла ніяк заспокоїтись, лихословлячи, на Сіркову втіху.
— Прикладеш, Саво, печатку, запакуєш, просмолиш та передаси чаушеві з такою шанобою й поштивістю, щоб йому і в голову не прийшло, що він везе хондкарові в листі,— став зводитися за столом кошовий, вдоволений вчиненим.
Вдоволеними були і старшини, розійшовшись хто куди: одні спочивати, другі — грати в карти чи в дамки на сто морок — шахи, а Сірко знічев'я забрів на Могилу з трьома млинами — Мама-Суру, звідки як на долоні було видно околи. Йому нерідко, бувало, баглося лишатися на самоті і спочивати від товариства і від його гамору та гулу.
Присівши на млинове вертело-верло проти сонця, Сірко перебирав у пам'яті довгі роки, блукаючи поглядом по видноколу. Бовванів на сонці Білозерський лиман, аж ген — Прогній, Вільні води, бекети на Сліпій Могилі, на дубах, яворах, вільхах і в лозняках по Лебединих озерах: Рачному, Коровчиному, Василевому, Савчиному, Лопушному, Головатому, Круглому, чимало з яких за літо геть зміліли. В'юнилися, то ховаючись, то вигулькуючи по просторах Великого Лугу, річки й струмки: Чортомлик, Базавлук, Цимбал, Джуган, Ревун, Тарас, Бугай, Підпільна, Скарбна, Мірошник, Домаха, Бандура, вповзаючи головами в озера або в Дніпро і Заплави.
Все навкруг було Сіркові до дріб'язку знайоме, як і тирлище, стрільбище, де інші вже молодики об'їжджали залюбки, з криком і вереском коней, управлялися, але здалося тепер, після Сибіру, якимось іншим, досі не баченим. Молодики на конях, до поясів голі, були подібними до турецьких спагіїв, а вишкільний сотник-учитель біля них, Хвесько Чур, в зеленошликій шапці, накинутій набакир, змахував на турецького сердара.
Вернувшись під вечір у січовшце, Сірко забрів по путі до корчми. Біля неї панувало гульбище: співи, танці, боріння і гра в карти. В одній юрбі він побачив козака — «кармазинника», геть голого й босого, а поряд — купку його закладеного одягу. Камлова шапка з виндилихи на голові, опанча, оксамитові штани-шаровари, хозові поршні-чоботи, дорогий шабельтас із двома пістолями, інкрустована шабля, що лежали в купі, та кілька синьо-багрових рубців на тілі гравця говорили Сіркові, який сів на скамницю випити гальбу пива, що перед ним бувалий козак і що йому вкрай не поталанило, зате випало нині рідкісне щастя його напарникові, обтіпаному арґатові.
За давнім січовим звичаєм, козак міг програти все й на собі, але не мав права програти шапку. Допивши пиво, Сірко вернувся в свій бурдюг і попросив здивованого джуру:
— Зроби, Назаре, мені побратимську ласку. Як кінчиться біля шинку гра, то захристай моїм одягом отого, що програвся, бо жалоба мене бере за нього. І сорочку та підштаники програв якомусь шельмакові!
— Вчиню тобі ласку,— потяг Назар Оскарко з-під полика короб із отамановим одягом.— Воно ще й на добро тобі буде, бо в тебе того недоношеного стільки набралося,— викладав Назар Сірків одяг на скамницю.— А поршні-чоботи він також програв?
— Лишився лише в шапці з виндилихи.
— То він не якийсь бідак?
— Та мабуть що!
— Ото й добре. Передам йому твоє зайве, але піду гляну, чи не відігрався,— неспіхом похитав джура з бурдюга до шинку.— З Мишастівського куреня він,— вернувшись назад, похвалився Оскарко.— Приодяг його, як має бути.