Ввечері вони допізна грали вдвох у дамки на користь, і Сірко, програвши джурі кілька шелягів, був неймовірно радий і тим, що зодягнув козака, і тим, що не зобидив програшем побратима. На радощах вони навіть проспівали любу Сіркову пісню:
За міхурчатими, як два ока, віконцями Сіркові з бурдюга було видно місячну й зоряну, мов намальовану, ніч!
Нелюта малосніжна зима ще вимітала з небесних закаврашних пазух-захмар'їв убогі рештки снігів, а лівобічні козацькі полки Самойловича, незважаючи на протести ляхів, що вимагали дотримуватись Андрусівської домови, почали переправлятися всією армадою на Правобіччя, спершу в Станках і Ржищеві, а потім і в інших місцях.
На Правобіччі ще з пізньої осені гетьманові Самойловичу вдалося, використовуючи обіцянки-цяцянки, як і ненависть населення до ляхів, орди, турчинів та їх ставленика Дорошенка, наводнити край ворохобниками і повстанцями. Вісім полків Чигиринського гетьмана, під призвідством наказного Григора Гамалії, гетьманових братів Андрія й Григора та інших спішно готувалися до відбиття несподіваного наступу і нетерпляче ждати орду, за якою Дорошенко послав гінців ще по Водохрещі.
Становище правобережного гетьмана ускладнювалося тим, що протягом всієї несніжної зими ординські та турецькі булуки, залишені в Україні при Дорошенковому війську, безперервно людоловили і правили ясири цілими селами і: містами, нищачи осідки, так, що лишалися тільки згарища й попелища. Вони робили наскоки навіть на підпольських русинів у Галичині та Буковині, досягаючи нерідко не лише Подоли, а й Полісся із-за ослаблення у війні Польщі та безсилля Дорошенка перешкодити тому.
Хоч і з запізненням, але відомості про це лихо доходили і до далекого Батурина, на приховану радість гетьмана Самойловнча, як і в Запороги, на печалі й гризоти січовиків, найпаче тих, родини яких були поясирені, а домівки — поруйновані й спалені. Правобіччя стало суцільною руїною й пусткою. На це становище та ще коли чутки стали певністю — вслід за Самойловичевими потугами на Правобіччя вчинив похід зі стрільцями і воєвода Ромодановський,— Січ не могла не реагувати. Адже паплюжилися домова в Андрусові і всі дотеперішні стосунки царя й нового круля, не кажучи вже про стосунки царя з Богданом, котрі завершились Переяславською радою.
Сірко і зі значковими радився, і сам доходив висновку, що Дорошенкові не втримати булави, а об'єднання Правобіччя й Лівобіччя України під одним гетьманом буде кращим виходом із ситуації, що склалася при ослабленні Польщі. Допомогли схилитися й утвердитись в якійсь думці й чутки, які розповсюджували царські підісланці, про те, що над об'єднаною Україною може бути гетьманом не ненависний Січі Самойлович, а хтось інший, навіть Дорошенко. На те й клюнули січовики, а найбільше Сірко, запропонувавши правобічним і лівобічним полісам вчинити на Русаві між Каневом і Корсунем Генеральну раду для виборів нового об'єднаного гетьмана двох сторін, що ніби підтримав і сам цар. Та то була тільки шельмознущальна гра царату, якому було байдуже, хто буде гетьманом під його загарбницькою рукою.
Клюнув на ганебний флірт і гетьман Ханенко, передавши Ромодановському, що й він згоджується, щоб Україна об'єдналась і був обраний один гетьман. Віддаючи йому гетьманські клейноди й регалії, звичайно, не упом'янув, що він має надію стати отим єдиним гетьманом.
Невдовзі Самойловичем були взяті майже без бою Канів, Ржищів, Мошин, Богуслав, Медвин, Стеблів, Кам'яний Брід, Трахтемирів, Станки, Трипілля, Білгородок, Крилів, і не здалися йому лише Чигирин із десятьма полками та Паволоч і Корсунь із сімома на чолі з наказним Григором Гамалією. Були в таємній помочі Ромодановському Дорошенків військовий суддя Яків Улесько та корсунський полковник Михай Соловей.
Але Ромодановський, Самойлович і царська компанія обманули і Ханенка, і Січ, вчинивши вибори Самойловича в Переяславі, а не на Росаві. У виборах брали участь десять чільців правобережних полків, але ні Дорошенко, ні січовики на раду не прибули і виборів дійсними не визнали.
«Цар і його лакизи люблять обіцяти вигідне нашому поспольству, а чинять протилежне й вигідне собі»,— відписали Ромодановському й Самойловичу запорожці в листі.
На нещастя січовиків, ще взимі в Самарську паланку із донцями й Сірковими побратимами Фролом Мінаєм та Іваном Міуським вернувся лжецаревич Симеон, і саме тоді у Січі почалася занесена з Кам'янця-Подільського гендлярем-козаком чума, що звалила Шкуринський і Батуринський курені.
Це був молодий ще, хоч і рослий хлопець, довголиций, смаглявий, досить вродливий, неговіркий, з переляком у чорних очах і геть нещасний. На тілі в нього, як показали Сіркові, дійсно були якісь знаки: орел, дві шаблі і вінець, які надавали його смагляво-білому тілу чогось святебного. Сірко бачив подібне у Турухані в коряків... Ошатнений він був у досить обтіпаний і побляклий, підбитий лисицями каптанчик, взутий у вовчужні чоботи, на голові мав трохи завелику на нього вовняну шапку, підбиту якимось хутром. Під каптанцем була шовково-малинова, вишита заполочною низзю перкалева сорочка і вишитий по габі безрукавий підбитий хутром кептарик. Достеменно такий одяг Сірко бачив колись у Рашкові й Сучаві.
Слухаючи побратимів-отаманів і рядових донців, бо Симеон мовчав, Сірко із жалобою думав про людську долю, про приречених з отаких літ іти в кривій колії. Його охоплював жаль до підлітка, голодного й стомленого, і він повів прибулих у Кіш. А там, підгодувавши гостей, закликав у канцелярію січових значкових на розмову з царевичем.
І після розмови нічого не прояснилося Сіркові. Симеон твердив, що є сином царя, що його хотіла звести мачуха-цариця, як зведе ще його братів Федора та Іоанна, і просив не видавати його боярам, а допомогти перебратися до польського короля, хоч і католикоса, але людяного і не ката. Сірко зрозумів, що Симеон непогано вишколений і кимось хворобливо зачаклований, що він син Олексія, хоч тому було б тепер лише десять літ, а цей мав уже певних п'ятнадцять. Була зрозумілою і причина, чому цариця хоче звести його братів: щоб очистити шлях до царського трону своєму синові Петрові, гріховному й нечистому. Відбулася ця розмова в присутності Самойловичевого посла Антона Зуба.
Відтоді Симеон зимував у Коші, скільки не вимагали його видати цар і Самойлович. Січовики, шануючи звичаї, нізащо не згоджувалися віддати їм його і інших разінців. Сірко гризся і подіями з виборами, і лжецаревичем, потроху здоюючи ними гетьмана і царя добрами та набоями. Спасінням для юнака-самозванця була і чума в Січі, що смертельно лякала послів: за всю зиму вони сюди не навідувалися.
Роздумуючи про нове становище в Україні, Сірко доходив висновку, що, пообіцявши не воювати проти Московії, він зробився співучасником царських намірів і жадань, по суті став приреченцем у закутті, з якого немає жодного виходу. Але ж приречений не тільки він, приречені й турчини, орда, ляхи; ослаблюючи й знищуючи себе у двобоях, вони підсилюють Московію, хоч того й не бажають. І рада для Січі була єдина: борючись із людоловством, забувши за Переяславські, Гадяцькі, Глухівські, Андрусівські та всі інші домови, тепер нереальні, ставати в поміч цареві при його домаганні піддання всієї України і боронити при тому хоча б непідлеглість запорозьких земель та решток козацьких вольностей.
«А так, іншого не дано! — міряв Сірко в гризоті й заклопоті з кута в куток канцелярію Коша.— А ще при нових Переяславських статтях: „Козакам іти в поміч московським стрільцям проти ворогів і не допомагати нікому без дозволу царя. Їхні посли без царського запрошення й згоди не допускаються вирішувати суто свої справи!“» Сподіватись на щось повністю незалежне в Україні стало маревно. І Сірко вирішив бити в тулумбаси, стріляти з мортир та гаківниць для всіх паланників і гніздюків по запорозьких волостях на Вальну раду, а на ній викласти січовій масі про становисько, що склалося, і вирішити поведінку Січі та волості на подальше.
Вальна рада, як надзвичайна, зібралася в кінці березоля на просторому січовому тирлищі-стрільбищі, яке не вміщало всіх присутніх, тому було виставлено зусібіч оповісників-кликунів, які мали доводити до значковитих та кошового сказане козаками в закуттях і, навпаки, сказане значковими рядовичам. Започата у Великопісну неділю довгою оглядового промовою Сірка по ранньому молебні й сніданку, з перервою на обід, вона закінчилася аж під вечір, хоч і проходила впорядковано, налагоджено, без ворохоб, заворух, бурди та бузи.