— Кінчили, товариство, раду й поминки! — звівся в застіллі Сірко.— Назаре, скажи бити в тулумбаси, зготуватися до виходу із січовища, осідлати коней. Ти, пане обозний, відпусти курінним набоїв! До діла всі! До діла! — покинув Сірко канцелярію, не знаючи, що й думати, по путі оперезуючись шабельтасом і втикаючи за нього два пістолі.
Вибравшись, поки джура сідлав коней, на найближчий стрільбищний бекет, Сірко й Андрієвич побачили в Степу стільки димів, що сумніву у нещасті не було жодного. Сірко, злізши з бекета, наказав Лукашеві Андрієвичу очолити січових пішців і обсісти збройно їхніми лавами все січовище з боку Степу, а сам зі своїм наказним Овсієм Шашілем-Шашолою очолив кінноту, яка по бойовім алярмі тулумбасів і дзвону покурінно стояла готовою до бою, чекаючи наказу кошового.
Через незначний час у січовшце пригнався, запаливши коня, бекетник зі степової залоги, повідомивши кошового, що від Інгулу на Інгулець і Запороги йде коло тисячі турецьких спаґіїв із зеленими прапорцями на списах, бунчуках і кінних уздах-трензелях та що їм назустріч уже вийшли озброєні волосні сотні із запорозьких сіл і висілків.
По цьому повідомленні Сірко розділив січовиків-вершників на два загони і один на чолі з Шашілем-Шашолою послав скачем у верхів'я Інгульця, а другий повів сам на південь з наміром оточити спаґіїв між Інгулом і Інгульцем десь під Чаплиними озерами. Через свого джуру Назара Оскарка, пославши його наказним, кошовий сповістив і волосних похідців про зупинку й засідку довгою лавою десь перед Аджамкою.
Вдало та завбачливо розрахував Сірко рух спаґіїв. Мустафа-паша,— а турчинів вів він,— зауваживши звіддалік над запорозькими волостями попереджувальні дими, дійсно спинився перед Аджамкою близько Чаплиних озер на ночівлю, виславши навсібіч своїх розвідників. Пухкий тихий сніжок сіявся з неба на ледь приморожену землю, ховаючи турецькі й козацькі когорти, та запорозькі вивідники були спритнішими, краще знаючи місцевість.
Бій почався після опівночі, коли запорожці довідалися, схопивши на околах ворожих вивідників, про гасло і чисельність турецького булука-тумена. Повний місяць освітив, як на щастя, місцевість. Коні спаґіїв відійшли від биваку, пасучись у примерзлих травостоях, а спаґії під кожухами зморено спали після довгого переходу. Після короткого нищівного бою, оточені зусібіч, без коней та Мустафи-паші, який таки втік, знайшовши шпарку в козацькім кільці, спаґії на чолі з самим султановим радником Куббе-Алти-пашею здалися, упавши на коліна, на милість козаків і були пов'язані й пригнані з осідланими кіньми та зброєю в Кіш того ж тижня, по святі зимового Миколи-Чудотворця, в День зачаття святої Анни.
Не втративши жодного січовика вбитим при п'ятнадцяти поранених, Сірко і його похідці дякували за удачу і Миколі, й Анні, а більшість рядовичів, та й сам наказний Шашіль-Шашола, вірили, що Сірко — справжній від Бога характерник-передбачник, коли зумів лише своїм іменем «шайтан» паралізувати спаґіїв. Сірко на подячній відправі молився і за царство небесне своєму побратимові, Якову Гирі-Сіркові, який поліг, захищаючи його під Санжарами.
По відправі Січ буйно гуляла удачу, а Сіркові від Дорошенка був привезений черговий лист із пропозицією зібрати Вальну раду за Криловом, у Крюкові для виборів гетьмана. Мала січова рада більшістю голосів порішила, щоб Дорошенко передав булаву і клейноди Самойловичу, а сам перебрався в Січ і не руйнував та не обезлюднював до пустки краю, але Сірко таємно переказав у Чигирин через сотника Лавра Гука, щоб Дорошенко не здавався, якщо хоче бути живим і на волі. Ту пересторогу гетьманові потвердив у листі і ніжинський протоієрей Симеон Адамович по тому, як Самойлович відібрав у нього маєтності і передав їх своєму братові Мартину.
Воєвода Ромодановський, дізнавшись про удачу під Аджамкою, прислав Сіркові в листі прохання від себе і князя Петра Скурати, щоб за султанового радника Куббе-Алти-пашу та вісьмох от-аг чи й решту полонених спаґіїв Січ виміняла їхніх синів Андрія й Олександра. Воєвода також докоряв Сіркові за те, що Запороги вчинили домову з очаківцями й ханом, пустивши орду на свої пасовиська. Сірко цілу добу обдумував відповідь Ромодановському. По-перше, він зрозумів, що воєвода має в Коші значкового-дознавача, по-друге, думав над тим, як досягти обміну Андрія й Олександра, а по-третє, був обурений, що Ромодановський втручається у справи Січі.
«Хвороба у тебе, пане воєводо, до кермування нами, вільними козаками,— продиктував він писареві Андрієві Яковлі відповідь другого дня.— Наша домова протяжна лише до Святого архістратига Михайла, а вчинили ми її, бо в Орди погоріли трави й гинуть коні, та й за те ми ще маємо вільний прохід по сіль і для іншого промислу. Хай те тебе більше не пече, бо ви — самі по собі, а ми — самі по собі! А синів ваших спробую обміняти, хоч ти й не вартий того, бо власноручно й самочинно закатував мою куму Явдоху Дзиковську і разом із самовибраним гетьманом твоїм просив царя скатувати й мене. Та що тобі, мосьпане, гідність і шляхетність?! Ти взавтра й блазня Самойловича, як корисник корнсника, відпровадиш до Сибіру».
Пастівна домова Січі з ханом не на жарт лякала і Самойловича, і Ромодановського, і Посольський приказ, та й самого царя як небезпечна, бо по розгромі турчинів під Аджамкою, як стало відомо, Сірко зустрівся з ханом Селім-Гіреєм на помежжі і мав перемову без свідків. Посольський приказ і цар попередили Самойловича не чинити Запорогам і Дорошенкові перешкод у промислах, не ображати листами і через слів, найпаче кошового Сірка, а цар навіть збільшив свої ясачні датки-пожалування Кошеві. Батуринський гетьман зрозумів, що його престиж у даний час менший, аніж Сірків, а Ромодановський визнав і допускав зі страхом, що Сірко може тепер домогтися від царя сатисфакції за Явдоху Дзиковську та побратима Якова Гирю-Сірка, забитого Самойловичевими гайдуками по його повелінню. Лякало його й те, що він таємно забив і мереф'янського сотника Романа Сірченка, сина кошового, і те якось виясниться. Йому і без того була більмом у оці подарована царем Січі, а насправді Сіркові, Мереф'янщина, до якої силились себе причислити сотні Харківського полку та інших.
Зауважив пастівну січову домову і високий двір Польщі, запропонувавши Дорошенкові піти у федерацію із Жеччю Посполитою, а коли той відмовився із-за того, що Польща силоміць захопила добрих два десятки міст і сіл, Собеський звернувся через свого ротмістра-русина Яна Завішу до Січі з пропозицією для спасіння краю «обрати гетьманом Сірка, як єдиного його спасителя!..». Сірко й значкові добре розуміли, чого треба було Польщі в тяжкій боротьбі з яничарами і ордою. Відмовившись від гетьманства, Сірко запевнив Завішу, що домова з ханом — марниця, Січ буде незмінно воювати аґарян, як і з покону.
Була зима, а Правобіччя або турки грабували, нищили й палили, маючи намір побудувати свої фортеці по Дніпру, або ляхи відбивали назад його спорожнілі селища, або Самойловичеві наскочники вторгалися, також спалюючи оселі й ув'язнюючи чоловіків, і життя від того туземців-тубільців ставало животінням і приреченістю.
Взимку Сірко спочивав, як і вся Січ, будуючи наводно-плавні флотилії. Навідавшись якось у Калулівку до мачухи Ївги, він знову погостив у неї, стара нагадала йому обережно про свою старість та самотність, як і про Настку. І Сірко почав думати над тим, щоб допомогти мачусі. Сябри, що мешкали в материній Домниній хаті, згодилися наглядати та допомагати небозі, але те Сірка не вдовольняло, муляючи йому душу. Він тепер все частіше бачив у снах сибірський тракт, печалився і Нечаїхою з дорослими вже дітьми, Богдановими онуками, що відмовилися тікати з ним додому, і Гаркушиними синами та доньками, які не вірили уже ні в яку вальність, і родинами Демка Многогрішного та його прихильників, що проклинали «пройдисвіта-зрадника», хоч були колись його поплічниками, і сотнями й тисячами земляків та донців. Думав він і про власну старість, яка нагадувала йому задухою, втомою в боях, судомами в ногах по довгій їзді.
«А так, іде до старості!» — зізнався сам собі.
26.
Весна в Запороги прийшла раптово, бурхливо, і те бодай якось потішило січовиків. Вночі М'ясопусної неділі було злочинно спалено п'ять великих ожередів сіна і чималу скирту вівсяної соломи, тож кошові коні, і без того ослаблені, були доведені до такого знесилля, якого не знали й старожили. Єдине, чим рятувалися, були пожертви запорозьких волостей соломою й зрідка сіном, але по бурі, що сталася, марно було й думати якось доставити їх у Січ.