Почалося те страховище зливно-буремною градовицею, стрясом земним, що супроводжувався батожистими блискавицями, котрі, мов шаблюками, краяли небо на шмаття. Січ до самого рана згойдувалася, двиготіла й тряслася, як у пропасниці. Лише під ранок громовиця стихла так же раптово, як і почалася.
Всього за добу по жахній погрозі Саваофа ще вчора біле доокружжя Великого Лугу зробилося чорним із сіро-брудними латками на шляхах, путівцях та стежках, і кошовий Сірко дав наказ курінним отаманам виділити по десять кращих козаків із кожного куреня для відправки табунів на пасовиська. Той захід кошового був єдиним виходом зі становища, що склалося. Підпал ожередів і судді Степанові Білому, і кошовому, і значковим та козакам говорив про те, що в Січі живуть змовники-вивідці або Самойловичеві, або Ромодановського, бо ханові лиходійства з огляду на пастівну домову виключалися. Сумнівними були й турецькі чи ляські зловмислення, хоч їхні сли й зимували у грецькій гостинній хаті.
І не помилилися. По дочасній Благовіщенській раді й башлівці та переобранні Сірка надалі кошовим, програвшись у карти аж до шапки, Лівнинсько-Ктенський збіглий Пашко Курчат виказав свого побратима, викритого в шахрайстві, Клима Гуску. І на дознанні в судді та лавців, і на сповіді в церкві в екзарха Петра, і на помості перед січовиками Клим зізнався, що воєвода Ромодановський через сотника Влада Кудрю, який приїжджав літом у Кіш, обіцяв йому повернення до багатодітної родини і велику нагороду, якщо він спалить сіно, солому чи й курені в Січі, помстившись Кошеві за домову з ханом. Виказав він і двох спільників, збіглих аж із Тросни, яких воєвода підіслав ще восени з відома гетьмана.
Після прилюдного осуду й смертного вироку злочинцям кошовий Сірко помилував їх заради дванадцяти дітей у Клима і по вісім у його напарників, замінивши смертну кару палочними побоями і відпровадженням їх до воєводи Ромодановського за великою винагородою. Більшість козацтва була обурена, але промовчала, влаштувавши злочинцям такий палочний вияв волі, що вони піднялися на ноги лише через місяць. Тоді ж із помосту Сірко оголосив про вихід всіх плавних плотів на Дніприще та в море для промислу над турчинами на чолі з чорноморцем, Савиним братом Іваном Брекалом, а кіннотників — до коней на пасовисько.
Лавро Гук сповіщав кошового, що хан стоїть під Каланчаком і біля Білих Колодязів на випасі також з ледь живими кіньми в очікуванні походу. Самойловйчів посланець Борис Моршевський, потрактувавшись із крулем Яном Третім, із п'ятдесятьма вершниками-супровідцями вернувся через Львів назад у Батурин, а до лівобічних переправ і поромів на Дніпрі наблизилися потуги гетьмана і Ромодановського із слобідського козацтва, готові, переправившись, напасти на Чигирин.
«На вашій чарівній землі схрестилися шляхи бід, лих і нещасть, то робіть щось, борючись із адверсорами, щоб того позбутися, доки є можність, але певним спасінням є ваш спай із королівством та Литвою, яким прийдешній час грозить отак же!» — волав Собеський через Яна Завішу в новому листі до січових значкових та знатних і знакомитих чільців, не звертаючись у гніві до Сірка і осуджуючи його домову з ханом про пастівництво.
Писав коротко і безпосередньо Сіркові й небіж Якубко. Окрім віватів, відомостей, що «мати, ханум Настан, дуже зараз є в помочі нещасним своїм краянам, як родакам, і дуже зажитна по ойцю, а він, як магістр наук, вишколює молодь і є радцею при колегіумі Краковскім», небіж просив «мілосного дядька» розрізняти скороминуче від длугочасного та «зважати на зичливі багнення добра йому яснішого круля пана Яна і всеї його зичливої до українців родини». В кінці небіж запрошував «дорогого дядька Івана» прибути до Варшави, де його світлість круль прийме його, як рідного. «А ще,— насамкінець плачно писав небіж,— багну зобачити бабуню Ївгу і її край та побувати у вашій доблій Січі, доки не ошлюбився». Підписався він: «Ваш бардзо доброзичний Якув Чемерис во власнєй особє».
Розтеребили кошового листи круля Яна і небожа Якова, нагадавши Сіркові і про зведенку-сестру Настку, і про власну старість та інше життя людей на грішній, землі — у спокої й достатках, у гараздах і добрах, у розквітах. Його довго мучило оте «скороминуче й длугочасне» своєю незрозумілістю — не міг збагнути, для чого і до кого сказане.
«Ні, проти Польщі тепер нам воювати марно! — приходив до висновку Сірко, в тисячний раз міряючи бурдюг.— Але коли ж ви, трикляті ляхи, зрозуміли, що ми для вас були суком, на якому ви пиндючно сиділи?! Скільки взяли ви кращих наших життів, щоб до того розуміння дійти?! Століттями ж стриміли ми, конаючи на ваших, окаянні, палях... Так-так, без повної поразки, мабуть, всякий людин не спроможний зрозуміти тієї істини. Я переконався в тому аж у Сибіру, про те і грішний крутій гетьман Демко мені торочив, те твердив і генеральний його осавул Павло Грибович, опинившись із побратимами-втікачами аж у Сучаві. Але цікаве інше: як цар-кат дізнався, що та втеча започата моїм заміром і коштом? Ні, не сплять цареві вивідники! Рівних їм немає на землі! Ой не сплять, сучі сини!»
Другого дня Лавро Гук привіз Сіркові новини: польські війська готуються до відступу в Поділлі, Дорошенко послав гінців до хана в поле і до султана у Високий Поріг з проханням помочі, а посланий крулем Яном у Москву амбасадор Олександр Кладницький вернувся ні з чим, бо цар закусив вудила і закопилив губу так, що не підступитися, не схотівши навіть вести з Кладницьким перетрактовку, особливо коли дізнався, що той хоче вести мову про Смоленщину та Україну. У Посольському приказі Артамон Матвєєв-син сказав, що милістю Божою цар і государ не має на те часу, бо заклопотаний вирішенням із турецьким султаном через свого сла, стольника Тяпкіна, долі самої Польщі.
«Он воно як кінчається все для вас, пиндючні ляхи!» — шкода було Сіркові Яна Собеського.
Гук сповістив також, що січові коні тепер, як вітри, дужо гасають у полі, що полки Ромодановського і Самойловича позапозавчора вночі перейшли Дніпро в Стайках, напали на Канів, Черкаси, Ржищів і Корсунь, і хоч їм здалися всі без бою, вони забрали силоміць чоловіків і парубків і поправторили їх до Сибіру, а жінок, дівчат, старих і малих, мов ясирників, погнали на Лівобіччя. Плач, зойк, крик і лемент та голосіння були такими, що й сусідні села, засівши в лісках та очеретах, їх чули.
Сірко спішно скликав січову раду, яка порішила, що для припинення подвійних ясирів: ордою й турчинами, з одного боку, і стрільцями Ромодановського та козаками Самойловича, з другого, зважаючи на призначення крулем Яном ув'язнення Марієнбурзької фортеці, колишнього гадяцького полковника Григора Гуляницького правобічним гетьманом по його звільненні, слід просити Дорошенка піддатися цареві при умові скликання Вальної ради в Крюкові для виборів єдиного гетьмана. Дорошенкові посланці, що прибули на раду, на те негайно згодилися, але Самойловичеві на чолі з Максимом Черняченком запротестували. Та рада все ж вирішила сповістити царя про здачу Дорошенка, обійшовши Самойловича.
За два тижні цар прислав у Січ окольничого Василя Перхунова з протестом проти того, що Січ і Сірко вирішують за нього, милістю Божою царя й государя, долю його держави, і з повідомленням, що він відмовляється прийняти Дорошенка у підданство під його високу милостиву руку.
Сірко у відповідь відписав цареві, що Січ не може миритися з ясирствами Ромодановського і Самойловича, бо вони нічим не різняться від ординських, а тому настоює на єдиному гетьманові повільних виборах у Крюкові після передачі Дорошенком булави й клейнодів.
В інтимній розмові з Сірком окольничий Василь Перхунов похвалився кошовому при писареві Андрію Яковлі, що у його монаршого височества, милістю Божою царя, є задум прийшлого до нього в службу серба Юрія Крижанича на повне знищення Кримського ханства на землі, і поцікавився, що думають з цього приводу кошовий і Січ та її чільні реґіментарі.