Хоч як Сірко ненавидів Орду за людоловство та злодійства, але аж такого згину, що Московії вже снився, він Ханству не бажав. Його вжахнуло знищення «до ноги», про яке окольничий сказав за дорученням царя, хоч ніби й приватно.
— За полоном батьків, мосьпане окольничий, люди на землі мусять жити під небом самі по собі, і карати їх, а не знищувати до ноги, можна тільки за адверсії, людоловства й грабунки! Ми не хижі звірі навіть до наших мучителів, а знищити Ханство, коли б таку мету мали, давно могли б і без царської милостивої помочі.
— Не ти їх покопаєш до ноги, то вони тебе, доблію! — запалився Перхунов.— Іного виходу немає для нас, християн!
— Хіба хижість та звірство були колись заповідями християнства? Коли ви гадаєте так, то ми з вами різні християни, мосьпане!
— Скажу тобі,— почав прощатися по довгій розмові окольничий,— що ні салтан Нарім-Гірей, ні Шірін-бей, які таборяться нині в гирлі Дніпра на подарованих тобою пасовиськах, не думають жити з вами в мирі, а марять забрати увесь ваш громадний люд у ясири, а спустошений край зробити своїм пастівником,— горів амбасадор палкістю.
Приватні запевнення царського сла і відомості амбасадора Завіші про те, що Григор Гуляницький уже гетьманує в надбужнім Немирові, а нещасний Юрій Хмельницький по утечі з Едикуле спійманий та отемничений, говорили Сіркові, що здачею Дорошенка цареві-катюзі Україна обобічно однією не буде. Додавали Сіркові болю і січові чільці, які ставали прибічниками то одного, то другого, то третього гетьмана, а тому й січовий загал був різношерсним.
«Що буде потім із Кошем?! Нині його спаює моя парсуна „шайтана“, а завтра, без мене, що триматиме? Хто з нас у судженнях слушний, а хто ні? Може, це й є батькове Сулимине: „Нужда й закони змінює“? А ще й султан своїм фірманом зобов'язав муфтія та муедзинів молитися за мою згубу. Таки допік йому, катюзі, наш січовий лист. А так, нужда нас робить різними, бо вона в кожного своя в печії».
Цього року вперше Іван Сірко почув себе нездоровим чи то від розбрату повсюдного, чи від пахучо-буйної весни, яка квітувала, розметавшись так багато, що міняла на очах світ до невпізнання, а чи від літа, яке щедро покрило землю велом, лишивши тільки піщано-білі береги та підмиті горби, що висіли над водами, заплетені корінням шелюгів, лоз і чагарів і побиті тисячами щуриних нірок. Вся земля з весни заливалася разом із жабокрячем і птаством таким жевротом, якого Сірко раніше не чув під синню неба. В озерах, річках, заплавах спадали води, і чайки спочивали на купинах та на піщаних обливах; вивідки качок, водяних курочок, гусей та лебедів наповнювали тихі водойми; чаплі, лелеки й бугаї раділи зі спаду вод, полюючи на жабок; кулички писали хрестики на піску, мов на папері; крохалі й крижі билися за місце в царстві краси й достатку; а малькам та пуголовкам було горе, і треба було ховатися в латаття, кушир і ряску.
Нездоровилося Сіркові, тяжіло його тіло, тому він лишився в Коші, відпровадивши з пасовиськ на буджацькі стійбища триста шабель кінно на чолі з наказним Левком Мискою, які мусили йти в поміч полкові пішців на чолі з полковником Ільком Волошиним, висланих три тижні тому для «спутання» турчина в Побужжі і Подністров'ї та для захисту Поділля від аґарян. І поки січовики в Коші косили й сушили сіно, ловили та солили рибу, конопатили старі та будували й спускали на воду нові гончаки, Сірко, наглядаючи за отим усім, із писарем Андрієм Яковлею займався листуванням, чуючи себе якось незвично, адже літував отак, хіба ще як був молодиком.
Сидячи в прохолодній канцелярії з відкритими навстіж дверима, Сірко слухав донесення вивідців з січових люстрацій, листи й грамоти дворів, скарги й правні надходження та позови січовиків, сварячи писаря за безлад, поки по обіді вони не бралися за листування. Не любив Сірко тієї роботи, але мусив, не виказуючи свого нездужання, займатися й тим, ранговим, на здивування писаря.
Сухий, щуплий, блідий, навічно-виснажений, стрижений «під макітру» писар Андрій Яковля був вишколеним ченцем Печерської лаври і навчителем у духовній школі, але чимось прошпетився, і архімандрит Інокентій попросив його піти в світське життя, яке йому більше пасує. Так і опинився він у Січі. Писар нікому й ніколи про своє чернецтво не оповідав, тому його коротка розповідь Сіркові про себе була виявом особливої шани.
«Стародубському, Ніжинському, Прилуцькому та через них іним полкам, а також січовим сотникам всієї Мереф'янщини приватне цією цидулою-епістолою ознаймуєм,— проказував Сірко писареві,— що чигиринський гетьман Петро Дорошенко, покаявшись у вчинених ним гріхах перед рідними християнами, заради спокою в краї і нерозриву землі батьків наших на шмаття, для спасіння люду від ясирства агарянського й іного, по відпущенню царем його брата Григора, згодний віддатися в покору цареві московському, але щоб була однією надалі обобічно вся Україна. Дорошенко берегтиме в подальшому нерозривне братство з низовиками та навіки відходить від турчинів, орди й іних зазіхателів і дає обітницю всією Правобіччиною смирно та по-братськи бути автономно підданим цареві по Богдановому покону, просячи царя, як і ми, низовики, дозволу на справдішню Вальну раду в Крюкові і обрання там гетьмана. Дано це для відома з Коша травеня в День преподобного Івана Богослова кошовим всього війська Запорозького Низового, Середнього й Верхнього».
Вислухавши написане, помовчавши, кошовий вмокнув гусине перо в каламар і підписав: «Власною рукою — Сірко».
— Пиши, пане Андрію, далі,— знову, зітхнувши, почав він проказувати: «Знакомитий мосьпане гетьмане! Мельдую тобі цією цидулою-епістолою, що гетьман Дорошенко для спокою в краї та припинення твого ясирства на Правобіччі згодився передати цареві клейноди й штандарти зі всім Правобіччям та просити його згоди на скликання справдішньої Вальної ради в Крюкові для вибору гетьмана. Ми почули, що твоя милість багне умовляти нас не йти під руку аґарян і не якшатися з Ордою, то цього, можний пане, не було й не буде, але, живучи в сусідстві з кочовиками-тайшами, ми захищаємо і тепер Лівобіччя та царя, обагрюємо свої землі власною кров'ю за віру Христову й вольності, не будучи при тому хижими звірами до Орди, коли вона буде дотримуватись миру з нами».
І знову писар Яковля повторив: «Дано це...», а кошовий в кінці наскрибав: «Сірко».
Того дня Сірко продиктував Яковлі епістоли й братові гетьмана Самойловича, протоієреєві ромненському Мартинові, Київським митрополиту Йосипові та архімандриту Інокентієві і переяславському полковникові Войці Сербину. Пізніше, відпустивши Яковлю, він проказав джурі Назарові Оскарку листа дружині Софії, побратимові Сабрі, зятеві та донькам у Мерефу. Ті епістоли ніби облегшили його нездужання, надто коли він пішов навідати січового екзарха Петра Буркуна, захопившись гадкою, про яку написав і митрополитові та архімандритові в Київ.
— Слава Богові нашому Ісусові,— зустрів кошового в бурдюзі-колибці при храмі екзарх, хрестячись.— Ласкаво прошу сідати на скамницю та обрадувати чи опечалити мене, чим Бог послав, бо не часто ти набридаєш, дорогий гостю, брате й чільцю наш, і Богові, і мені, хай Всевишній простить тобі.
Говорили приязно, довірливо, як друзі, про Січ давню і теперішню, про писаря Семирозума і екзархів отця Данила Тукальського та Михая Гунашевського, про сидіння в Азаці під чільством гетьмана Півторакожуха і нещастя та різношерстя в краї й Коші тепер, про ясирства воєвод і Самойловича та правторення до Сибіру чоловічої людності з Правобіччя царем.
— Тебе, певне, щось приватне привело до мене, знакомитий чільцю, то тішуся, що й вечерею маю можність пригостити, з радістю прислужитися тобі,— спробував господар перевести мову на щось конкретніше.
— За вечерю дякую, отче-брате, а привело мене і приватне, і огульне-кошівне та общинне,— почав Сірко.— Написав із Андрієм Яковлего епістолу митрополитові та архімандритові, бо ж вони не дуже в ладах там, щоби-сь склали поминальник усіх гетьманів, отаманів, сотників, а по можності й козаків-краян, які полягли за рідну землю й люд наш, для читання із вівтарів у поминальні неділі по наших поконах, бо забуваються їх імена, то, може б, і твоя милість до того прилучилася, як свідуща, в нашій альма-матері вольностей, започавши та одобривши ту справу? Для пам'яті велика потреба в ній, отче й брате, тепер!