Я одержувала стипендію від Філомени Ґінеї[4], заможної романістки, яка закінчила мій коледж на початку тисяча дев’ятисотих і чий перший роман став основою для німого фільму з Бетт Девіс у головній ролі та багатосерійної радіоп’єси, яку досі крутили на радіо, і виявилося, що ця авторка досі жива та мешкає у великому маєтку неподалік заміського клубу, де працював мій дід.
Тож я написала Філомені Ґінеї довгий лист — чорним чорнилом на сірому папері з червоним гербом коледжу. Я описала осіннє листя, яке бачила, коли їздила велосипедом на пагорби, і як чудово жити в студентському містечку, а не їздити автобусом із дому до міського коледжу, і як мені відкриваються великі знання, завдяки яким я колись, можливо, спроможуся написати великий роман, як це зробила вона.
Одну з книжок місіс Ґінеї я прочитала в міській бібліотеці — в бібліотеці коледжу чомусь жодної не було, — і вона майже цілком складалася з тривожних і довгих запитальних речень, як‑от: «Чи здогадається Евелін, що Ґледіс була колись знайома із Джорджем? — гарячково запитував себе Гектор», або: «Як Рональд міг одружитися з Елзі після того, як дізнався про її дитину, віддану на виховання місіс Роллмоп, яка жила самотою на віддаленій фермі? — запитувала Ґрізельда у своєї блідої, залитої місячним сяйвом подушки». На таких книжках Філомена Ґінея, яка згодом зізналася мені, що в коледжі розумом не вирізнялася, заробила мільйони доларів.
Місіс Ґінея відповіла на мій лист і запросила в гості на ланч. Отам я й побачила вперше воду для миття рук під час застілля.
У воді плавало кілька вишневих квіток, і я подумала, що це, мабуть, якийсь прозорий і водянистий післяобідній японський суп, і з’їла його весь до краплі, разом із хрусткими квіточками. Місіс Ґінея не сказала ні півслова, і минуло багато часу, перш ніж я розповіла про той ланч одній дівчині з вищого світу й від неї дізналася, що накоїла.
Коли ми вийшли із залитої сонцем зали редакції «Лейдіз дей», вулиці посіріли й запарували від дощу. То був не приємний дощ, який змиває з тебе весь бруд, а такий, яким я уявляю собі бразильські зливи. Він падав із неба прямо, краплі завбільшки з кулак дорослого врізалися в гарячі тротуари, шипіли й оберталися на парові хмарки, що стелилися над блискучим темним бетоном.
Моя потаємна надія побути залишок дня на самоті в Центральному парку згинула в скляних лопатях обертових дверей на виході з редакції «Лейдіз дей». Мене викинуло в теплий дощ і затягнуло в імлисту й гуркітливу печеру таксі разом із Бетсі, Гільдою та Емілі-Енн Оффенбах — стриманою молодою жіночкою, яка мала зібране у вузол на маківці руде волосся, а також чоловіка й трьох дітей у Тінеку, що в штаті Нью-Джерсі.
Фільм виявився геть непереконливим. Головну роль грала білява дівчина, на вигляд як Джун Еллісон, але насправді якась інша, другу роль грала сексапільна брюнетка, на вигляд як Елізабет Тейлор, але насправді якась інша, а крім них — ще двоє кремезних широкоплечих тупаків, яких звали Рік і Ґіл чи якось так.
То було романтичне кіно про американських футболістів, ще й зняте в техніколорі.
Ненавиджу техніколор. Таке враження, ніби всіх, хто знімається в такому кіно, просто зобов’язують перевдягатися в щось яскраве для кожної нової сцени та стояти, наче сушарка для одягу, серед дуже зелених дерев, або дуже жовтої пшениці, або дуже синього океану, що котить урізнобіч багатокілометрові хвилі.
Дія того фільму відбувалася здебільшого на трибунах стадіону, звідки двоє дівчат — у формі, з оранжевими хризантемами завбільшки з капустини на лацканах — махали руками й викрикували підбадьорення, або ж у бальній залі, де ці дівчата, вбрані в сукні такі ж пишні, як у «Віднесених вітром», кружляли в танці зі своїми кавалерами, однак іноді тікали звідти у вбиральню, щоби припудрити носики й наговорити одна одній купу жорстоких і образливих слів.
Зрештою я зрозуміла, що добра дівчина лишиться з добрим героєм-футболістом, а сексапільна дівчина лишиться з ніким, бо хлопець на ім’я Ґіл хотів собі тільки коханку, а не дружину, і пакував валізи до Європи з одним авіаквитком в один бік.
Приблизно в той самий момент я почала дивно почуватись. Я роззирнулася, поглянула на зосереджені маленькі личка, однаково залиті блакитним світлом, і на потилиці, однаково занурені в темряву, і всі ці голівки здалися мені лише голівками безтямних сновид, не більше й не менше.
4
Прототипом героїні є успішна письменниця Олів Гіґґінз Прауті (1882–1974), яка надавала іменні стипендії талановитим авторам-початківцям, зокрема фінансово підтримувала Сильвію Плат після її першої спроби самогубства 1953 року.