— Ну, — сказав містер Віллард, — на вигляд доволі зручно.
Бадді засміявся.
— Що це? — запитала я, взявши зі столу глиняну попільничку у формі лататтєвого листка, на якому по тьмяній зеленій фарбі було старанно промальовано жовті жилки. Бадді не був курцем.
— Це попільничка, — сказав він. — Для тебе.
Я поклала її на стіл і відповіла:
— Я не курю.
— Знаю. Але все одно подумав, що тобі може сподобатися.
Містер Віллард, пожувавши паперово-сухими губами, сказав:
— Ну, мабуть, я вже поїду. Мабуть, час лишити вас удвох, юні друзі…
— Гаразд, тату, їдь.
Мене заскочили зненацька. Я була впевнена, що містер Віллард лишиться на ніч і назавтра забере мене додому.
— Може, я теж поїду?
— Ні-ні, — містер Віллард витягнув із гаманця кілька купюр і віддав їх Бадді. — Простеж, щоб Естер мала добре місце в потязі. Вона, мабуть, лишиться на день чи два.
Бадді провів батька до дверей.
Почувалась я так, наче містер Віллард кинув мене напризволяще. Певно, він це від початку планував, але Бадді пояснив, що ні, його батько просто не може бути поряд із хворими, особливо коли йдеться про рідного сина, бо всяку недугу він уважає хворобою волі. Сам містер Віллард не хворів ніколи в житті.
Я сіла на ліжко. Більше просто не було де присісти.
Бадді по-діловому попорпався у своїх паперах. Простягнув мені тонкий сірий журнал.
— Одинадцята сторінка, — сказав він.
Журнал надрукували десь у штаті Мен, і в ньому була купа шаблонних поезій, що чергувалися з абзацами довідок про авторів, і все це розмежовували зірочки. На одинадцятій сторінці я знайшла вірш під назвою «Світанок у Флориді». Я перестрибувала від образу до образу — про динно-жовті вогні, про болотяно-зелені пальми, про різьблені, мов уламки давньогрецьких колон, мушлі.
— Непогано.
Насправді вірш, як на мене, був жахливий.
— А хто написав? — запитав Бадді, усміхаючись якось дивно, по-голубиному.
Я кинула погляд у нижній правий куток сторінки. Б. С. Віллард.
— Не знаю, — але потім виправилася: — Звісно, знаю, Бадді, це ти написав.
Бадді трохи посунувся до мене.
Я трохи відсунулася від Бадді. Про туберкульоз я знала дуже мало, але мені здавалося, що це неймовірно підступна й жаска хвороба, адже підкрадалася тихцем і спершу ніяк себе не виказувала. Мені уявлялося, що Бадді оточений ореолом убивчих туберкульозних мікробів.
— Не переймайся, — засміявся він, — я не позитивний.
— Не позитивний?
— Ти від мене не заразишся.
Бадді завмер, щоб віддихатися, — так зупиняються під час підйому стрімким схилом.
— Хочу в тебе дещо спитати, — у Бадді з’явилася нова дратівна звичка бурити мої очі поглядом, наче він хоче вгвинтитися мені в голову й докладніше проаналізувати все, що там відбувається. — Спершу я хотів спитати про це в листі.
Перед моїм внутрішнім зором промайнув блідо-блакитний конверт з емблемою Єльського університету на клапані.
— Але потім вирішив, що ліпше дочекатися твого приїзду й спитати особисто, — він витримав паузу. — То як, хочеш знати, про що я хотів спитати?
— Про що? — запитала я тихо й невтішно.
Бадді сів поруч зі мною. Поклав руку мені на талію, прибрав моє волосся за вухо. Я не ворушилася. Тоді я почула його шепіт:
— Хочеш бути місіс Бадді Віллард?
Я ледве поборола в собі нестримний порив розсміятися.
Тоді уявила, як це питання збило б мене з ніг будь-якої миті впродовж тих п’яти чи шести років, коли я обожнювала Бадді Вілларда здалеку.
Бадді помітив мої вагання.
— Ну так, зараз я не у формі, — швидко додав. — Я досі на ПАCК [9] і можу втратити одне-два ребра, але вже наступної осені повернуся до навчання. Ну точно не пізніше, ніж через рік після цієї весни…
— Бадді, я, певно, маю тобі дещо сказати.
— О, звісно, — сухо перебив він. — Ти зустріла іншого.
— Ні, не це.
— А що тоді?
— Я ніколи не вийду заміж.
9
Парааміносаліцилова кислота — протитуберкульозний засіб, який застосовують від середини 1940-х років.