Мене ніби вдарили в живіт, і я різко видихнула.
Цілий червень той письменницький курс сяяв удалечині, мов надійний освітлений міст через нудну затоку літа. Тепер він розсипався, розчинявся в повітрі просто під ногами, і моє тільце в білій блузі й зеленій спідниці падало в прірву.
А тоді мій рот скривився в кислій посмішці.
Цього я й очікувала.
Я згорбила середину спини, сповзла на сидінні так, щоб ніс ледь визирав над нижнім краєм шибки, і споглядала, як повз мене плинуть бостонські будинки. Коли почали траплятися знайомі споруди, я сповзла ще нижче.
Мені було вкрай важливо, щоб мене ніхто не впізнав.
М’яка сіра оббивка зімкнулася наді мною, наче дах тюремного фургона, і будинки, однаково обшиті сліпучо-білою вагонкою та перемежовані дбайливо доглянутими газонами, проповзали один за одним, наче ґрати велетенської в’язниці, з якої неможливо втекти.
Ще ніколи моє літо не минало в передмістях.
Сопранове скиглення візка терзало мій слух. Сонячні промені, пробиваючись у шпарини жалюзі, заливали спальню ядучим світлом. Не знаю, скільки я спала, однак тепер почувалася тугим кавалком виснаження.
Спальне місце на ліжку поряд зі мною було порожнім і застеленим.
О сьомій я почула, як мати встала, тихенько вдягнулась і крадькома вийшла з кімнати. Потім унизу озвалася сокочавилка, запахи кави й бекону засочилися з-під дверей. Тоді зашуміла вода в раковині, задзвенів посуд, коли мати витирала його і ставила в буфет.
Потім відчинилися й грюкнули вхідні двері. Тоді відчинилися й грюкнули двері авто, і загурчав двигун, і колеса зашурхотіли по гравію, і звук машини розсіявся вдалині.
Моя мати викладала стенографію і друкування численним дівчатам із міського коледжу, тож додому мала повернутися ближче до вечора.
Повз будинок знову проскиглив візок. Було враження, ніби попід моїми вікнами хтось возить немовля туди й назад.
Я сповзла з ліжка на килим і тихенько, на чотирьох, поплазувала до вікна, щоби підгледіти, хто там.
Наш малесенький обшитий білою вагонкою будинок стояв посеред зеленого газону на розі двох тихих вуличок у передмісті Бостона, і попри клени, висаджені по периметру ділянки, хто завгодно міг роздивитися, що відбувається за вікнами другого поверху, якби, йдучи тротуаром, підвів погляд.
Про це мене сповістила наша сусідка — дошкульна жіночка місіс Оукенден.
Місіс Оукенден, колишня медсестра на пенсії, нещодавно вийшла заміж утретє — попередні чоловіки загинули за дивних обставин — і чимало часу гаяла на підглядання за перехожими крізь шпарини між накрохмалених білих фіранок.
Двічі вона доносила на мене моїй матері: уперше довела до її відома, що я цілу годину цілувалася з кимсь у синьому плімуті, що стояв під ліхтарем перед будинком, а вдруге просила переказати мені, що треба опускати жалюзі в спальні, бо вона, вигулюючи свого скотч-тер’єра, бачила, як я напівголою вкладаюся спати.
Я вкрай обережно визирнула з-під підвіконня.
Жіночка з півтора метра зростом із гротескно великим животом штовхала по вулиці старий чорний дитячий візочок. У тіні від її спідниці чимчикували ще двоє чи троє дітей різного віку й зросту — усі бліді, замурзані, з голими брудними колінцями.
Жінчине всміхнене обличчя світилося дивовижним, майже благоговійним спокоєм. Вона щасливо всміхалася сонцю, закинувши голову, яка стирчала на її круглому тулубі, мов горобине яйце, вмощене зверху на качине.
Я добре знала цю жінку.
То була Додо Конвей.
Католичка Додо Конвей відучилася в Барнарді[11], а тоді побралася з архітектором, який закінчив Колумбійський і теж був католиком. Вони жили на початку нашої вулиці у величезному недоладному будинку, що ховався за вкляклими соснами: під домом вічно були розкидані самокати, триколісні велосипеди, лялькові візочки, іграшкові пожежні машини, бейсбольні битки, сітки для бадмінтону, крокетні ворітця, хом’якові клітки й плюшеві цуценята-спанієлі — словом, усі атрибути хаосу, обумовленого дитинством у передмісті.
Додо цікавила мене всупереч цілковитому несприйняттю.
Її будинок відрізнявся від усіх сусідніх: і розміром (він був значно більшим), і кольором (другий поверх був обшитий темно-коричневою вагонкою, а перший — сірою цементною шубою, тут і там оздобленою сірими й фіолетовими круглими камінцями завбільшки з абрикоси), і — завдяки соснам — цілковитою прихованістю від перехожих, що в нашій місцевості спільних газонів і по-дружньому низеньких живоплотів сприймали як ознаку відлюдькуватості.
11
Тут авторка натякає на іронію долі: приватний жіночий Гуманітарний коледж імені Барнарда було засновано у Нью-Йорку 1889 року у відповідь на відмову адміністрації Колумбійського університету зараховувати на навчання жінок. Відтоді коледж успішно конкурував із найпрестижнішими вишами США.